Мусульманська релігія визначає релігію і право як єдиний об’єкт. Водночас релігія має першочергове значення, а право лише її доповнює.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Мусульманська правова система є автономною, її джерелами є такі акти:
- Коран - священне писання, яке, за ісламом, було послано Мухаммаду, щоб той ознайомив з ним кожну особу, які за допомогою приписів останнього змогли б налагодити взаємозв’язок із Всевишнім. Він є основним джерелом мусульманської правової системи;
- Сунна - це певні закріплені міркування Мухаммада за час його життєдіяльності, стосовно дій інших осіб вони є приписами, які, згідно з даною релігією, несуть загальнообов’язковий характер та мають рівень правових норм.
Треба виокремити, що наведені вище документи є фундаментом ісламського шаріату, дослівна дефініція якого – «сукупність звернених до людей приписів, встановлених Богом і переданих їм через пророка».
Ці документи є складовим наслідком життєдіяльності Мухаммада (пророка). У результаті смерті останнього спинилося формування нових положень, проте через те, що життєдіяльність загалом характеризується постійною зміною різноманітних процесів, а межі дії шаріату, через його наведені особливості, безмежні, утворюється потреба у доповненні існуючого підґрунтя - для унормування нових виникаючих у соціумі відносин, які раніше не були закріплені. Такі доповнення мають бути довгостроковими через постійний розвиток соціуму і його відносин. Цим доповненням існуючого підґрунтя є Іджтихад. Метою цього документу є обґрунтування створення нових положень, потреба в яких виникає за наслідком розвитку соціуму та його життєдіяльності.
Іджтихад мав нести основну роль на шляху впровадження нових положень та їх належності за шаріатом. Розглядаючи цей документ, мусульманські науковці відзначають, що «саме це джерело наділило іслам в перші три століття його існування духовною та світською силою».
Згадані документи є основою як мусульманської релігії, так і права, в тому числі у сфері захисту прав особи.
Наразі приписи мусульманської релігії, що функціонують у великій кількості мусульманських держав, впливають на ставлення певної держави в галузі прав особи, оскільки дефініція мусульманської країни містить не лише зміст «держава, що розташована в зоні поширення ісламу, або де знаходяться громади віруючих, що складають той чи інший відсоток населення».
Відношення таких країн до питань прав особи визначається такими чинниками:
1) в рівні впливу вищенаведених актів та їх положення в системі права окремої держави, оскільки між мусульманською та міжнародною правовими системами наявні вагомі протиріччя стосовно визначення певних прав і свобод особи та їх змістовного наповнення;
2) законодавче підґрунтя наявного в мусульманських державах політичного устрою.
Отже, ставлення мусульманських країн були відмінними у двох загальних ідеях. Державами - носіями першої ідеї є Йорданія, Сирія, Ліван, Ірак, Єгипет, Ємен, Судан, Туніс, Алжир, Марокко тощо. В політичному устрої цих країн у XX столітті «ісламський шаріат поступився місцем дуалістичній системі права, побудованій за зразками англо-саксонської і романо-германської систем». Але шаріат не поступився своєю вагою у шлюбних відносинах та з приводу спадкоємства - налагодження цих відносин можливе лише положеннями шаріату. Згадані держави стали учасницями основних міжнародно-правових актів відносно прав особи та пактів про права людини.
На ці країни авторитет мусульманського фактору є незначним. Країни відзначили лише занепокоєння стосовно певних приписів міжнародно-правових актів, які містять протиріччя відносно положень наявного в даних державах мусульманського шаріату, в тому числі ст. 18 міжнародного Пакту про громадянські і політичні права, яка окреслює свободу віросповідання. Цю норму та норму ст. 18 Загальної декларації прав людини визнано такими, що протирічать положенням шаріату та, як наслідок, тягнуть за собою (з позиції великої кількості мусульманських правників) віроломство як особливо тяжкий злочин (відповідальність за який – страта). «Хто змінює свою релігію, буде вбитий», - пророк Мухаммад.
Занепокоєння були висловлені такими мусульманськими країнами, як Єгипет, Ємен, Туніс, Йорданія, які взяли участь у Конвенції щодо ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок, прийнятої у 1979 р. Занепокоєння мали відношення до п. 9 ст. 2, ст. 16 та п. 2 ст. 29 зазначеного нормативно-правового акту (на рахунок цілковитого рівноправ’я за статевою ознакою), зміст яких, з позиції делегатів мусульманських країн, протирічить положенням шаріату.
Водночас, беручи до уваги норми Віденської конвенції стосовно юридичного впливу міжнародних договорів, подібні занепокоєння не мають можливості мати певного юридичного наслідку, оскільки їх зміст протирічить змісту Віденської Конвенції.
Положення великої кількості мусульманських держав в даній сфері уособлюють в собі правовий вплив верховного порядку, оскількі такі положення визначені в конституціях. В окремих державах, у тому числі й Тунісі, є установча визначена в конституції норма, яка закріплює домінуюче положення стосовно державного законодавства, положень міжнародних угод і нормативно-правових актів, сферою дії яких є права особи. Відповідно до ст. 20 діючої конституції Тунісу, «норми ратифікованих в установленому законом порядку міжнародних договорів мають статус, вищий за закони, але нижчий за Конституцію».
Перелік окремих мусульманських країн має більш негативне ставлення до зазначеного вище. Це відображається у тотальній відмові у співпраці з європейськими установами в даній сфері. Такими державами є учасники Ради співробітництва арабських країн Перської затоки: Катар, Саудівська Аравія, Оман, Об’єднані Арабські Емірати, Бахрейн.
Представники Саудівської Аравії під час Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй не брали участі у голосуванні стосовно схвалення програми Загальної декларації прав людини, зазначивши, що певні норми Декларації суперечать положенням діючого в державі шаріату. Ці ж аргументи були використані представниками Саудівської Аравії при відмові від прийняття участі у голосуванні стосовно схвалення програми Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок.
Також представники цих країн зазначають, що права особи за шаріатом охороняються більше і якісніше у порівнянні з засобами захисту таких прав за міжнародним правом. Таке відношення закріплено у листі до Ради співробітництва арабських країн Перської затоки, в якому зазначається, що «заснована на принципах ісламу і нормах шаріату, система влади в Саудівському Аравійському Королівстві захищає і гарантує права людини в усіх сферах».
Окремо слід зазначити, що питання захисту прав особи і ставлення мусульманських країн в даній сфері зазначаються в працях науковців країн ісламу. Проте таке зазначення є суб’єктивним, оскільки в переважній кількості робіт науковці намагаються аргументувати першість положень шаріату в сфері прав особи та притаманних йому ознак без зазначення проблемних питань, що властиві даній системі. Для цих праць є властивим, коли науковці роблять спробу вигородити ставлення арабських держав за допомогою порівняння арабської та міжнародної правових систем, виокремлюючи в такому порівнняні недоліки міжнародної системи відносно арабської.
Роблячи спробу вигородити таку позицію, науковці намагаються зробити аксімою те, що, начебто, положення права країн ісламу найякісніше охороняють права особи, та через це не вбачається необхідності у міжнародному співробітництві в даній сфері.
Велика кількість мусульманських науковців визначає те, що «розроблені і прийняті в рамках ООН Загальна декларація прав людини і пакти з прав людини за своєю суттю є відображенням західноєвропейської, іудейської, християнської ідеології та мають вороже ставлення до ісламу». Через це їх позиція з даного питання полягає у недопустимості цих актів для шаріату і, як наслідок, для мусульманського соціуму.
Деякі автори мають окремі прийоми доведення домінуючого положення шаріату в даній сфері. Головний аргументом цього є історичні чинники. Так, вони вважають, що головним аргументом переваги шаріату є те, що приписи останнього «переросли» положення міжнародного права, а тому мають бути поширені не лише на територіях країн ісламу, але й на загальносвітовому рівні.
Треба наголосити, що всі зазначені доводи несуть характер відхрещення від фундаментального для ідеї прав особи принципу загальності. Такі доводи були підтримані окремими російськими науковцями. В надрукованій у Віснику Московського університету праці Шестакова Л.Н. міститься умовивід стосовно того, що «Загальна декларація прав людини 1948 р. хоча і містить у своїй назві слово «загальна», проте такою не є, оскільки містить права і свободи, що виникли і розвивалися на європейському континенті». Цей нормативно-правовий акт, на його думку, втілює бачення прав особи європейським співтовариством, проте не бере до уваги культуру, традиції і звичаї інших націй.
Міжнародні нормативно-правові акти надають можливість врахування народних, історичних особливостей стосовно віросповідання кожної окремої нації, проте це не є передумовою для визначення рамок стосовно фундаментальних прав і свобод особи певних націй.
Звертаючись до позиції мусульманських науковців, треба наголосити на відсутності їх підґрунтя, бо положення Шаріату не є бездоганними. Вони включають норми, які за великим рахунком є недостатньо розвинутими для сьогоденних суспільних відносин і не можуть нести характер джерела прав особи на теперішньому загальносвітовому етапі розвитку. Не має підґрунтя і зазначена вище теза стосовно антипатії християнства і іудейства до мусульманської релігії, адже зазначені віросповідання своїм витоком мають одну й ту саму територію, а їх ставлення до тих чих інших явищ часто є однорідними. Тому, на нашу думку, подібні тези слід відносити до політичних заяв, які мають на меті політичні цілі окремих політичних товариств.
Отже, всі заперечення мусульманськими країнами тендецій загальносвітової кооперації, обґрунтовані віросповіданням, етнічними та історичними передумовами, є безпідставними. Адже шаріат, на думкою великої кількості поважних мусульманських науковців, «не перешкоджає ісламським країнам, в тому числі більш радикальним, приєднатися до існуючих міжнародних угод з прав людини». Зазначену позицію не можна заперечити, оскільки переважна частина мусульманських країн приймає участь у міжнародних нормативно-правових актах у галузі захисту прав особи.