Початок активного розвитку
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Дискусія про необхідність використання дистанційних засобів у судочинстві довгий час велася в українському суспільстві, адже така практика широко використовується в різних країнах світу. Обговорення велися, але рушійної сили, поштовху, що міг би зрушити це питання з мертвої точки, так і не було. Але в 2020 році весь світ сколихнула пандемія коронавірусу, і Україна не стала винятком. Оскільки ризик захворіти на коронавірус високий саме при контакті з інфікованим, то будь-які збори людей в одному приміщенні стали небезпечними. В країні було запроваджено карантинні заходи. Саме через такі ризики й почали з’являтися активні ініціативи щодо дистанційного розгляду судових справ, які були прийняті на законодавчому рівні і якими ми досі користуємося в Україні.
Ще актуальнішою проблема стала з моменту повномасштабного вторгнення рф, адже додатково з’явилася реальна загроза обстрілів з різноманітного виду озброєння. Також новим викликом є окупація територій і супутні складнощі, пов’язані із судочинством на цих територіях. Отже, ідея дистанційного розгляду судових справ зародилася в Україні ще до 2020 року і ставала все актуальнішою до 2023-го, але яких успіхів у цьому напрямі вдалося досягти та які перспективи нас очікують?
Багато ідей — мало реалізації
Починаючи з активної фази пандемії коронавірусу, у Верховній Раді з 2020 року виникало дуже багато ідей, що знайшли своє відображення в різноманітних законопроєктах, більшість з яких, однак, так і не були прийняті з різних причин, зокрема у зв’язку з їх недосконалістю. Так, законопроєкт №7316 для оптимізації роботи суду пропонував ввести два нововведення. Перше стосувалося повідомлення сторін не лише поштою, а усіма можливими способами, такими як смс, електронна пошта, повідомлення у месенджери та телефонограма.
Друге — посади секретаря судового засідання, зокрема пропонувалася можливість здійснення дистанційної діяльності секретаря, а також пропонувалося зробити посаду секретаря перехідною, тобто у разі відсутності секретаря його міг замінити інший працівник суду. Звісно, що такий законопроєкт був приречений з самого початку — є вимоги до посади секретаря судового засідання, і він повинен мати певні навички, тому заміна будь-ким іншим зі складу суду дійсно трохи б оптимізувала судовий процес, проте, безумовно, вплинула б і на якість виконання функцій секретаря. Такий підхід є непропорційним, зважаючи на втрату якості для досягнення оптимізації процесів.
Також виникають питання організаційного характеру — як інша особа займе місце секретаря, наприклад, на один день, як це буде зафіксовано і як обиратиметься конкретна особа, яка повинна зайняти це місце. Всі ці важливі питання залишилися поза увагою законодавця.
Інший законопроєкт №7404 також пропонував особам, які беруть участь у провадженні в справі про адміністративне правопорушення, можливість брати участь у судовому провадженні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів. Така ініціатива, звичайно, оптимізувала б розгляд цієї категорії справ, проте виникають запитання до ідентифікації особи в умовах дистанційної участі. Законопроєкт пропонує підтверджувати особу, яка бере участь у провадженні у справі про адміністративне правопорушення, із застосуванням електронного підпису або у порядку, визначеному Законом України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус». Проблемою в цьому випадку якраз є ідентифікація в порядку вказаного закону.
Відповідно до нього ідентифікація особи можлива за візуального порівняння даних особи, тобто у разі участі у судовому провадженні в режимі відеоконференції особа повинна демонструвати свої документи на камеру. На наш погляд, такий підхід ідентифікації особи є досить ненадійним, зважаючи на неможливість фізично перевірити справжність таких документів. Окрім того, сучасні технології дозволяють змінити вигляд обличчя на відео, що відкриває шлях недобросовісним особам до зловживання правом, видаючи себе за іншу особу. Цей законопроєкт не враховував такі ризики, тому так і залишився на рівні нереалізованої ініціативи. Проте є певні позитивні нововведення, які вже імплементовані в судову систему. Зокрема, був прийнятий Закон «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо додаткових способів інформування про судові справи та проведення зборів суддів в умовах воєнного чи надзвичайного стану».
Він передбачає альтернативні способи повідомлення осіб про суд, який розглядає справу, сторони спору та предмет позову, місце, дату і час судового засідання через застосунок «Дія», що не заміняє звичайні повідомлення сторін, передбачені процесуальним законодавством, а є лише додатковим способом особи дізнатися відповідну інформацію. Це допомагає розширити можливості доступу до судочинства. Також Закон дозволяє суддям проводити у режимі відеоконференції зібрання суддів відповідного суду, на якому вони обговорюють питання внутрішньої діяльності цього суду та приймають колективні рішення з обговорюваних питань. Це безпосередньо ніяк не впливає на сам судовий розгляд, проте оптимізує та дещо спрощує роботу судів у теперішніх умовах.
Проєкти, які перебувають на розгляді
На сьогодні можна виокремити два основні законопроєкти, спрямовані на подальший розвиток дистанційного судочинства. Перший — це законопроєкт №8358, який спрямований на спрощення розгляду справ в умовах війни. Зокрема, в ньому передбачена фіксація судового процесу будь-якими засобами, що можуть фіксувати звук чи відео, хоча не встановлені вимоги як до засобів фіксування, так і до зафіксованого матеріалу. Законопроєкт також повертається до ідеї заміни секретаря судового засідання та його участі в судовому засіданні дистанційно. Додатково передбачається можливість роботи суддів із системою електронного документообігу суду дистанційно. У законопроєкті запропоновані й інші зміни в законодавство, які безпосередньо не пов’язані з дистанційним розглядом справ. Положення цього законопроєкту частково використовують ідеї, які існували раніше, проте не були впроваджені. Водночас, на наш погляд, спроба такого впровадження характеризується несистемним підходом.
Наприклад, пропонується проводити врегулювання спору за участю судді у режимі відеоконференції з тією самою системою ідентифікації із застосуванням електронного підпису або у порядку, визначеному Законом України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус». Тобто вкотре пропонується неефективний і навіть небезпечний спосіб ідентифікації особи. З іншого боку, законодавці спробували покращити механізм заміни секретаря, передбачивши вимогу щодо наявності в кандидата вищої освіти за спеціальністю «Правознавство» або «Правоохоронна діяльність» з освітньо-кваліфікаційним рівнем не нижче молодшого спеціаліста. Отже, можемо зробити висновок, що ініціатори законопроєкту намагаються зважати на попередній досвід і йдуть шляхом виправлення помилок і покращення для максимально ефективної оптимізації дистанційного судового розгляду.
Другим законопроєктом є №9090, якому ми присвятили окрему статтю: Він передбачає дистанційну участь у засіданні поза межами приміщення суду для суддів, секретаря судового засідання, свідка, перекладача та експерта. Висунуті також певні вимоги, за умови виконання яких можливий такий вид дистанційної участі: у разі виникнення обставин, які несуть загрозу життю, здоров’ю та безпеці учасників справи; проведення можливе лише у межах підконтрольних Україні територій; якщо матеріали справи є в електронному вигляді; технічні засоби, які використовуються, повинні забезпечувати належну якість звуку/відео та необхідне здійснення відеозапису і транслювання засідання в мережі «Інтернет». Проте питання до запропонованих ініціатив все одно залишаються. Першим важливим питанням є забезпечення усіх учасників судового процесу необхідним обладнанням (як мінімум кожному необхідно мати комп’ютер та вебкамеру).
Зважаючи на брак коштів для фінансування судової системи навіть на паперові конверти й іншу канцелярію, складно собі уявити, як усім суддям і секретарям закуплять техніку. У разі якщо учасники будуть використовувати свої власні пристрої, то незрозуміло, як будуть охоронятися дані на таких пристроях, чи буде якась їх сертифікація або щось на кшталт цього. Додатково, на наш погляд, незрозумілим є критерій «належна якість звуку/відео», як встановити належність якості, якщо тільки не роздати усім працівникам судів однакові вебкамери. Також не визначені наслідки технічних проблем не з боку сторін у справі. Усі ці питання залишаються без відповіді, і у разі прийняття цього законопроєкту може з’явитися більше проблем, аніж сам законопроєкт зможе розв’язати.
Подальший розвиток дистанційного судочинства
Для можливості подальшого руху в напрямі розвитку і вдосконалення дистанційного правосуддя вважаємо, що необхідно знайти відповіді на такі узагальнені запитання:
• способи ідентифікації особи при дистанційному розгляді;
• забезпечення суддів і секретарів судового засідання необхідним обладнанням для можливості проведення засідання поза межами суду;
• зберігання й безпека усіх документів і даних;
• впровадження можливостей фіксації судового процесу;
• запобігання процесуальним зловживанням з огляду на новий формат розгляду.
На нашу думку, відповіді на ці запитання можливо знайти лише у разі запровадження системного підходу до змін, а не лише простих формулювань у закон щодо відеоконференцій. Також перехід до дистанційного розгляду справ потребує більшої диджиталізації з боку усіх учасників процесу. За таких умов обов’язковість наявності цифрового підпису в кожної особи є першим кроком для розв’язання проблем. Необхідно не забувати й про ту категорію громадян, які з різних причин не зможуть мати такий цифровий підпис або ж не матимуть технічної можливості скористатися дистанційним судочинством. Також необхідна централізована безпечна державна система, яка буде зберігати всі дані про такі засідання для уникнення утворення нових корупційних схем і зловживання правами з боку учасників дистанційного розгляду та яка належним чином функціонуватиме.
Які висновки можемо зробити вже зараз?
Хоча каталізатором відповідних змін у законодавстві щодо запровадження дистанційного правосуддя стали такі шокові для держави та суспільства події, як епідемія коронавірусу та військова агресія рф, вважаємо, що Україна невпинно рухається вперед щодо питання дистанційного судочинства. Потрібно погодитися, що перед суспільством стоїть багато викликів. Якщо більше ніж за три роки судова система відпрацювала механізм дистанційної участі сторін та їх представників у судових засіданнях у режимі відеоконференцій, то наступним кроком має стати запровадження можливості такої самої дистанційної участі для свідків, експертів та, власне, і самих суддів із секретарями судового засідання поза приміщеннями суду.
Все це потребує системного та виваженого підходу з можливим запровадженням певних пілотних проєктів в окремих судах. Дистанційне правосуддя в рази спрощує доступ до судової системи та елементарно економить час для всіх учасників судового процесу. Успіх у подальшому впровадженні цієї реформи правосуддя залежить як від якісних законодавчих ініціатив, подальшого їх ефективного впровадження, так і від належного фінансування всіх заходів, необхідних для розвитку дистанційного судочинства.