Одним з ключових світоглядних досягнень Кримінального процесуального кодексу, який набрав чинності у 2012 році, було остаточне закріплення переходу від інквізиційного до змагального процесу. Тобто такого кримінального провадження, в якому суд відіграє роль незалежного арбітра, неупереджено оцінюючи доводи сторони обвинувачення і сторони захисту.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Оскільки органи слідства і прокурори під час розслідування можуть використовувати різноманітні засоби і заходи держаного примусу, хоча б для часткового врівноваження цих повноважень, Кодекс дозволяє громадянам оскаржувати в суді такі дії та рішення слідчих і прокурорів.
Щоправда, перелік дій чи рішень, які можуть бути оскаржені під час здійснення розслідування, є обмеженим, їх вичерпний список визначений у частині 1 статті 303 КПК (для прикладу: зупинення розслідування, закриття провадження, відмова у визнанні потерпілим, тощо).
Скарги на будь-які інші дії чи рішенні, які не перелічені у цій статті, до закінчення розслідування слідчі судді не мають права розглядати. Проте, ця ж стаття також визначає, що такі скарги адвокати можуть подати на підготовчому провадженні уже до суду, який безпосередньо розглядатиме справу по суті.
Такий двоступеневий механізм покликаний з однієї сторони не допустити затягування розслідування численними оскарженнями кожного кроку слідства, а з іншої – надати адвокатам можливість оскаржити в суді будь-які дії чи рішення слідчих з прокурорами, які вони вважають незаконними.
Правосуддя в заручниках позитивізму
В Україні нарікання на судову систему і якість судочинства вже стали традиційними.
На цьому фоні Вищий антикорупційний суд, який почав роботу рік тому і до добору суддів якого були залучені міжнародні експерти, мав би стати взірцем нового стандарту правосуддя. Зараз цей суд вже починає потрохи переходити до розгляду по суті результатів розслідування НАБУ. Однак, навіть із застосуванням згаданого вище досить однозначного засобу правового захисту у антикорупційних суддів виникли проблеми.
Справа у тому, що згадана стаття 303 КПК дійсно дозволяє оскаржити будь-які дії чи рішення сторони обвинувачення під час підготовчого провадження в суді. Але при цьому у Главі 27, яка регламентує здійснення цього підготовчого провадження, відсутній порядок розгляду таких скарг або ж перелік можливих рішень, які судді можуть ухвалити за результатами їхнього розгляду.
Кодекс детально визначає порядок розгляду скарг на вичерпний перелік рішень слідчих та прокурорів на досудовому розслідуванні і при цьому дозволяє усі інші дії і рішення оскаржувати уже після його закінчення на підготовчому засіданні. Здавалося б, що в такому випадку абсолютно логічно, справедливо та правомірно застосувати аналогію закону та цей же детально регламентований порядок використовувати для розгляду скарг і на підготовчому засіданні.
Але, виявляється, що для суддів антикорупційного суду таке просте вирішення цієї колізії не є очевидним.
У кращому випадку судді відмовляють у задоволенні скарг адвокатів, посилаючись на відсутність повноважень приймати будь-які рішення за ними на підготовчому засіданні, і обіцяють надати оцінку аргументам захисту уже при розгляді справи по суті. У гіршому ж випадку судді взагалі не зазначають в ухвалах про заявлення будь-яких скарг та, відповідно, мотивів їх відхилення, а самі ці ухвали мають максимально стислий і формальний зміст та стосуються виключно призначення справи до судового розгляду та визначення дати засідання.
Тобто кожен з цих підходів фактично нівелює закладений у частині 2 статті 303 КПК засіб захисту прав громадян шляхом оскарження до суду незаконних дій та рішень слідчих і прокурорів.
При цьому, навіть якщо описане вище застосування аналогії закону з якихось причин суддям антикорупційного суду видається неправильним, то вирішення цієї колізії можна знайти і безпосередньо у нормах КПК.
Частина 6 статті 9 КПК визначає, що у випадках, коли положення Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, судді повинні застосовувати загальні засади кримінального провадження. До однієї з таких засад належить прямо закріплене у п. 17 частини 1 статті 7 та у частині 1 статті 24 КПК гарантоване кожному право на оскарження процесуальних дій та рішень слідчого та прокурора.
Але чомусь навіть у такому елементарному питанні суддям антикорупційного суду вітчизняні традиції позитивістського тлумачення закону («покажіть мені, в якій статті прямо написано, що я можу скасувати цю постанову») заважають здійснювати правосуддя керуючись верховенством права та статусом прав людини як найвищої цінності, що повинна спрямовувати діяльність будь-якого суду, навіть якщо він антикорупційний.
В даному випадку мова зовсім не йде про безумовне задоволення таких скарг, чи автоматичне визнання дій детективів незаконними. Проблема у тому, що судді навіть не дають змоги реалізувати прямо закріплене в законі право на оскарження незаконних дій та не наважуються в рамках змагального процесу надати оцінку аргументам обвинувачення і захисту.
Практичний приклад – відновити невідновлюване
Описана проблема не є суто теоретичною, а має відчутні уже зараз практичні наслідки, які прямо впливають на здійснення судочинства у розумні строки та реалізацію принципу презумпції невинуватості і забезпечення доведеності вини.
У липні Вищий антикорупційний суд на підготовчому судовому засіданні розглядав скарги адвокатів на постанову першого заступника керівника антикорупційної прокуратури Максима Грищука про відновлення уже завершеного розслідування.
Прокурор Грищук ще в березні 2018 року вирішив завершити розслідування у справі про закупівлю пального Міністерством оборони та скласти у ній обвинувальний акт, після чого відкрив усі зібрані докази для ознайомлення підозрюваним.
Однак, у вересні 2018 року апеляційна інстанція підтвердила рішення суду про визнання незаконними та безпідставними висновків аудиторської служби про допущені Міністерством оборони порушення в ході цієї закупівлі пального. Фактично, результати цієї аудиторської перевірки були єдиним доказом, яким прокурори обґрунтовували вчинення злочину та розмір завданих збитків.
Після таких судових рішень прокурор Грищук не міг скласти обвинувальний акт на підставі цієї аудиторської перевірки, але і закривати справу він не наважився, а тому виніс постанову про відновлення уже завершеного розслідування.
Проте, Кримінальний процесуальний кодекс не передбачає процедури відновлення завершеного розслідування. Фактично, після прийняття рішення про завершення розслідування, прокурор уповноважений прийняти одне з двох рішень: або скерувати до суду обвинувальний акт, або ж закрити справу.
Конституція України чітко визначає межі повноважень службових осіб будь-яких органів державної влади, включаючи і прокурорів – вони зобов’язані діяти виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що прямо передбачені для них нормами законів.
Тобто, приймаючи таке рішення прокурор Грищук явно вийшов за межі своїх законних повноважень та порушив пряму норму Конституції.
На запитання суду Максим Грищук виправдовував свою постанову фактично одним аргументом – він стверджував, що оскільки ніде в законі немає прямої заборони приймати такі рішення, значить він міг це зробити.
Насправді ж, Конституція дозволяє робити усе, що не заборонено законом, лише приватним особа, а прокурори, як вказано вище, можуть робити лише те, що їм законом прямо дозволено.
Звісно, у кримінальному процесі можуть виникати обставини, які створюють необхідність у продовженні розслідування після рішення про його завершення. Скажімо, прокурор склав обвинувальний акт, але несподівано з’являється свідок, який повідомляє відомості та надає документи, які кардинально змінюють версію вчиненого злочину або навіть його кваліфікацію. Очікувано, що в такому випадку до скерування обвинувального акту до суду прокурор може захотіти продовжити розслідування для перевірки отриманою інформації. І логічно, що така процесуальна можливість у нього повинна бути.
Проте, поки така процедура не визначена у Кримінальному процесуальному кодексі, якою б логічною вона не виглядала, прокурори не мають законних повноважень приймати подібні рішення. На жаль, це не єдиний недосконалий закон в Україні, але як і інші закони його потрібно виконувати.
Однак, незважаючи на те, що прямо в судовому засіданні один з керівників антикорупційної прокуратури Максим Грищук фактично підтвердив порушення норм Конституції та КПК, суд не скасував його постанову.
Ні, звичайно ж за таких умов судді не могли визнати її законною. Незважаючи на згадану вище норму, яка дозволяє оскаржувати такі рішення, свою відмову антикорупційний суд мотивував відсутністю повноважень для скасування цієї постанови на підготовчому засіданні. А тому судді лише з цієї підстави відмовили у задоволенні скарги, вказавши, що нададуть оцінку постанові прокурора Грищука уже на етапі судового розгляду за результатами дослідження процесуальних документів та доказів у справі.
Річ у тім, що усі докази, зібрані після такого незаконного відновлення завершеного розслідування, також були зібрані незаконно, з порушенням встановленої правової процедури, а отже не можуть розглядатись судом. Тому, схоже, що судді просто вирішили поки відкласти вирішення цього незручного для прокурора питання та поки не приймати рішення, яке може вплинути на законність та допустимість зібраних доказів.
Виходить, що гарантоване КПК право на оскарження незаконних рішень прокурорів поки не можна реалізувати у антикорупційному суді, а тому обвинуваченим, прокурорам, і колегії суддів доведеться витратити ще декілька років та відвідати десятки засідань для того, щоб врешті встановити, чи дійсно половина розслідування у цій справі була проведена незаконно.