3 жовтня 2017 р. Верховна Рада України проголосувала за ухвалення тексту законопроекту №6232, завдяки якому найближчими роками буде кардинально реформовано підхід щодо розгляду господарських, адміністративних та цивільних справ судовими інстанціями України.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Серед всіх нововведень, одним із ключових та вельми очікуваних було запровадження електронного судочинства як форми правосуддя, покликаної якщо не вирішити, то хоча б нівелювати значний масив проблемних аспектів сучасного судочинства в Україні. Насамперед, мова йде про строки розгляду судами відповідних спорів і доступність правосуддя завдяки запровадженню єдиної системи електронного документообігу та можливості вчинення процесуальних дій на відстані.
Проте останні події на теренах інформаційного простору України свідчать про фактичну непідготовленість судової системи для впровадження електронної системи правосуддя та необхідність загальмувати процес впровадження електронного суду як частини судової реформи принаймні на наступні кілька років.
Електронна демократія
Судочинство у формі електронного правосуддя є одним із ключових аспектів електронної демократії як складової інформаційного суспільства.
Спочатку ідея інформаційного суспільства не виходила за межі соціальних досліджень. Вказану концепцію детально вивчалали американський соціолог і політолог Даніель Бел та японський соціолог Енедзи Масуда, які виходили з того, що інформаційні технології повинні бути використанні в інтересах усього людства таким чином, щоб надати можливість зосередитися на раціональному використанні часу, передусім, з метою інтелектуального розвитку кожного індивідуума.
Проте в новому тисячолітті зазначена концепція була зафіксована (щодо суспільства загалом) на міжнародному рівні під егідою ООН та на регіональному рівні (щодо юриспруденції зокрема) під егідою Ради Європи.
У 2003 р. в Женеві було прийнято Декларацію принципів «Побудова інформаційного суспільства – глобальне завдання в новому тисячолітті», в якій було заявлено, серед іншого, про спільне прагнення і рішучість країн-учасниць з’їзду побудувати інформаційне суспільство, орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх та спрямоване на розвиток. Крім того, було зазначено, що інформаційно-телекомунікативні технології слід застосовувати як важливий інструмент належного державного управління (п. 38 Декларації).
Зокрема, у заявлених принципах висвітлюється бажання держав завдяки використанню інформаційних технологій вирішити проблеми голоду у світі, забезпеченості загальної початкової освіти, сприяння прав і можливостей жінок, скорочення дитячої смертності.
Застосування інформаційно-телекомунікативних технологій в контексті саме юриспруденції більш детально було конкретизовано у Рекомендації REC(2001)2 Комітету Міністрів Ради Європи, в якій зазначено, що в основі стратегії розвитку ІКТ в юридичному секторі (як і в інших секторах) має бути закладений принцип, відповідно до якого використання вказаних технологій ґрунтується на розумінні особливих обставин, умов та завдань юридичного сектору.
Порядок прийняття рішень також слід вибудовувати на чітких принципах і цілях, які належним чином віддзеркалюють ці вимоги та очікування. Зокрема, мова йде про швидкість та якість правосуддя, уніфікованість, прозорість та обґрунтованість рішень, застосування більш простих та стандартизованих систем.
Відповідно, використання ІКТ повинно не просто спростити та зробити більш ефективними судові процедури. Вони повинні кардинально змінити підхід до судочинства.
Однак, на відмінну від вчених-соціологів, які розуміли функціональний характер ІКТ, політичні діячі не взяли до уваги фактичну неможливість створити абсолютно захищену інформаційно-телекомунікативну систему.
«Захищеність» електронного судочинства в Україні
У 2006 р. Європейським судом з прав людини було розглянуто справу «Дубинська проти Російської Федерації» (скарга №285/03). Відповідно до матеріалів справи, позивач не мала змоги реалізувати право на справедливий суд, оскільки судова інстанція, а саме Чертанівський районний суд м. Москви, втратив матеріали справи, а будь-яка інформація щодо зареєстрованої заяви, попри наявність копії з відміткою у позивача, була відсутня в реєстрі суду.
Європейський суд відзначив, що позивач не була повідомлена про будь-яке рішення щодо її справи, якщо таке взагалі було винесено. Після звернення у 2002 р. з проханням про надання інформації щодо стану розгляду справи до Чертанівського районного суду м. Москви, представник суду заперечив факт реєстрації позову судом. Доводи влади Російської Федерації не роз’яснили розвиток подій у справі, що не дозволило Європейському суду встановити, що сталося з матеріалами справи та позовом заявника. Певним є те, що позивач ніколи не отримувала судового рішення по суті її справи.
При цьому Європейський суд з прав людини наголосив, що було б неймовірним, якби в п. 1 ст. 6 Конвенції детально описувалися процесуальні гарантії, які надаються сторонам (на справедливий, публічний і своєчасний судовий розгляд), при цьому не гарантуючи, що їх цивільно-правовий спір буде вирішено (Рішення у справі «Мультиплекс» проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia) від 10.07.2003р., скарга №58112/00, §45; рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), скарга №48778/99, ECHR 2002 II, §25)».
Конвенція має на меті гарантування не тих прав, які є теоретичними або ілюзорними, а тих прав, які є здійсненними на практиці та ефективними.
У 2017 р., починаючи з травня місяця, відбулося декілька вірусних атак на сервери значної кількості державних та приватних установ не лише України, а й усього світу.
За даними голови Європолу Роба Уейнрайта, жертвами вірусу WannaCry стало понад 200 тис. комп'ютерних систем у 150 країнах світу, при чому більшість постраждалих – представники бізнесу, включаючи великі корпорації. Зокрема, вірус вразив низку комп’ютерних систем німецького залізничного концерну Deutsche Bahn. У Великобританії були заражені комп'ютерні системи багатьох лікарень. В Російській Федерації жертвами стали комп'ютери Слідчого комітету, МВС і «Мегафон».
В Україні вірус Petya атакував 12 тис. комп'ютерів у різних державних і приватних установах, включаючи Кабмін, операторів мобільного зв'язку, енергетичні компанії та найважливіші транспортні підприємства. Було вражено комп’ютерні системи таких банківських установ: Ощадбанк, ТАСКомерцбанк, Укргазбанк, Південний, ОТП Банк. Від вірусної атаки постраждали також Київенерго, Укренерго, ДП Антонов, корпорація ДТЕК, Укртелеком, мережа гіпермаркетів Епіцентр, Укрзалізниця, Нова пошта, заправки ТНК, Київводоканал, Київський метрополітен, аеропорт Бориспіль, оператори мобільного зв'язку та багато інших.
Тепер уявімо ситуацію, коли справа на кшталт Steel і Мorris слухається, наприклад, у господарському суді м. Києва. Відповідно до офіційних даних, судовий процес у попередній інстанції зайняв 313 днів судових засідань, яким передували 28 проміжних клопотань. Слухання справи за апеляцією зайняло 23 дні. Фактична версія справи, яку повинні були довести заявники, була надзвичайно складною та складалася з 40 тис. сторінок документальних свідчень та 130 – усних. Перш ніж суддя розглядав справу, зміг винести постанову щодо основного питання, необхідно було вирішити безліч юридичних і процедурних питань.
Тепер адаптуємо зазначену справу до реалій України, коли доказами, відповідно до ст. 74 «нового» Господарського процесуального кодексу України, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги та заперечення учасників справи, зокрема, які подаються в електронній формі.
Якщо б вказана справа слухалася у період кібератак, були б втрачені відповідні електронні докази позивача або відповідача, які подавалися б виключно в електронній формі та не мали б аналогів у паперовій формі. У такому випадку незахищеність судової електронної системи порушила б право суб’єктів на доступ до суду, оскільки запровадження електронного правосуддя є прерогативою держави. Без достатніх гарантій захищеності вказаної системи право на справедливий суд виглядає ілюзорним, про що Європейський суд наголосив у рішенні «Дубинська проти Російської Федерації».
Враховуючи, що створити абсолютно захищену систему баз даних апріорі неможливо, перехід до електронного правосуддя, якщо докази подаються виключно в електронній формі, ставить під загрозу принцип доступу до суду, оскільки потенційно ІКТ не може бути захищена від всіх типів кібератак.
Водночас, якщо відбулась кібератака, проте сторони мають паперові аналоги поданих доказів, подібна ситуація нівелює заявлену швидкість судового процесу та його економічну ефективність, оскільки виникне реальна потреба повністю відновлювати всі подані документи та надавати їх до суду в паперовій формі, що призведе до значних часових та фінансових затрат.
Подібна (однак не аналогічна) ситуація відбулась у практиці Європейського суду з прав людини, коли заявник не зміг своєчасно отримати повну печатну версію рішення суду першої інстанції, що призвело до неможливості подачі обґрунтованої апеляції (справа Наdjianastsssiou v Greece).
Висновки
Запровадження електронного правосуддя ставить більше питань, ніж дає відповідей. Крім проблеми захищеності системи, з’являється питання щодо зберігання значних баз даних та можливості доступу до них з плином часу. Особливо гостро зазначене питання постає в контексті того, хто саме буде розпорядником вказаних баз даних, а також яким чином забезпечуватиметься захист не лише від сторонніх втручань, а й щодо можливого зловживання правами власне розпорядником, оскільки інформація, що надається суду та зберігається в електронній системі, може належати до комерційної таємниці. У такому випадку виникають серйозні побоювання щодо захищеності такої інформації.