В сучасних умовах суспільного розвитку гостро усвідомлюється проблема необхідності трансформації усієї системи державного управління. Насамперед, це зумовлено переходом від інформаційного суспільства до суспільства знань, що докорінно змінює всі комунікації в суспільстві та ставить нові вимоги перед якістю послуг, які надають державні службовці. Якщо раніше (років 10 тому) увага акцентувалася на тому, що держава має обслуговувати своїх громадян, то сьогодні мова має йти про формування партнерських відносин між державою і громадянами, про їхній спільний внесок і дії щодо вирішення назрілих питань. Електронне урядування – це модернізація усієї системи державного управління, яка охоплює як надання громадянам та бізнесу якісних послуг, так і налагодження новітніх комунікативних каналів між владою та громадянським суспільством, реінжиніринг усієї державної служби.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
(для перегляду натисніть на зображення)
Відомо, що електронне урядування має величезний потенціал, але його реалізація можлива лише в межах парадигми сталого розвитку. Якщо ці умови дотримані, то e-Government зможе допомогти вирішенню все більш складних соціальних проблем. Однак для цього уряд кожної країни повинен вирішити щонайменше три наразі актуальні питання: ліквідація цифрової нерівності, боротьба з кіберзлочинністю та мінімізація наслідків стихійних лих.
Проведені дослідження свідчать, що при значних показниках цифрової нерівності е-урядування не призводить до поліпшення соціально-економічного стану суспільства загалом. У зв'язку з цим на рівні ООН рекомендується визнати, що цифровий розрив існує в усіх країнах, а також що цифровий прогрес може сприяти його збільшенню. Щоб цьому запобігти, необхідно здійснити такі кроки: приділяти особливу увагу вразливим групам, оскільки існує тісний взаємозв'язок між цифровою та соціальною ізоляцією; забезпечити повний доступ населення до інтернету; підвищувати поінформованість населення і бізнесу про цінності онлайн-сервісів, вживати заходів для підвищення мотивації їх використання; сприяти зростанню цифрової грамотності як серед населення, так і серед держслужбовців, приділивши особливу увагу розвитку навичок. Передбачається, що до 2030 р. основним суб'єктом, що відповідає за скорочення цифрового розриву, буде держава, яка повинна взяти на себе ініціативу щодо встановлення стандартів, розгортання стратегічних інструментів та надання послуг електронного уряду. Для розвитку партнерських відносин із зацікавленими сторонами урядам рекомендується проводити політику формування попиту (не пропозиції).
Також слід пам'ятати, що держава не впорається з кіберзлочинністю наодинці. Становлення та успіх інформаційно-комунікаційних технологій може статися тільки в атмосфері довіри й безпеки. Однак системи електронного управління нерідко піддаються кібератакам. Для того щоб забезпечити стійкість систем до зовнішнього впливу, рекомендується вжити таких заходів: створити ефективне законодавство, яке буде кореспондуватися з міжнародним і дозволить ефективно відповідати на дії кіберзлочинців; побудувати організаційну систему, здатну боротися з кіберзагрозами, але обов'язково зробити це в межах системи національної стратегії розвитку е-урядування, оскільки первинним є саме останнє; досягати «безпечного стану» разом усіма зацікавленими сторонами, включаючи постачальників обладнання та софту, індустрії їх виготовлення, наукове співтовариство, уряд і громадянське суспільство.
(для перегляду натисніть на зображення)
Нарешті, виключно електронне управління може сприяти побудові системи управління ризиками стихійних лих. З цією метою рекомендується запровадити систематичні зусилля щодо забезпечення електронної стійкості держави у протидії стихійним лихам. Це означає, що спочатку потрібно провести попередній аналіз основних вразливостей, а вже потім на його основі створити систему, яка сприятиме мінімізації ризиків за допомогою нових технологій. Оскільки деякі стихійні лиха мають транскордонний характер, то необхідний обмін інформацією і даними, координація та співпраця всіх зацікавлених країн. До того ж деякі держави можуть не мати достатніх бюджетів або кваліфікованих кадрів, щоб взяти на себе відповідальність за всі етапи управління ризиками стихійних лих.