Державноприватне партнерство (далі – ДПП) теоретично мало б стати не тільки ефективним та перспективним інструментом розвитку економіки держави, а й засобом залучення коштів та реалізації як державних, так і приватних проектів. Під час такого співробітництва між державою та приватними партнерами (суб’єктами господарювання) має відбуватися об’єднання ресурсів і потенціалів держави та бізнесу, що сприяє підвищенню ефективності використання наявних ресурсів, розподілу ризиків між державним і приватним сектором та їх мінімізації.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
У багатьох країнах світу такий підхід виявився досить ефективним. Значне поширення ДПП у світі пов’язане не лише з прагненням держави залучити фінансові ресурси приватного сектору до розв’язання суспільно значущих завдань соціальноекономічного розвитку, а й з необхідністю використання складних організаційних, управлінських та виробничих технологій.
Особливої актуальності ДПП як в Україні, так і за кордоном набуває у зв’язку з розвитком інституцій видобутку сланцевого газу. Однак чи виправдовує себе така форма взаємодії бізнесу та влади в Україні? Які фактичні, а не декларативні можливості дає законодавство? Відповідям на ці питання присвячена дана стаття.
Розвиток партнерських відносин між державою та бізнесом України знаходиться на початковій стадії, незважаючи на прийняття 01.07.2010 р. Закону України «Про державноприватне партнерство» (далі – Закон про ДПП). Так, Законом визначено, що «Державноприватне партнерство – співробітництво між державою Україна, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами в особі відповідних державних органів та органів місцевого самоврядування (державними партнерами) та юридичними особами, крім державних та комунальних підприємств, або фізичними особами – підприємцями (приватними партнерами), що здійснюється на основі договору в порядку, встановленому цим Законом та іншими законодавчими актами».