Розвиток державноприватного партнерства (далі – ДПП) ще на початку 2010 року був затверджений урядом як один із напрямів удосконалення системи охорони здоров’я. У жовтні того ж року набрав чинності Закон України «Про державноприватне партнерство» – документ, який відобразив погляди держави на принципи, форми та умови взаємодії приватного сектору і держави.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Закон фактично відтворив картину державноприватного партнерства, існуючу на практиці, водночас залишивши відкритими багато питань щодо співвідношення ДПП із концесіями, інвестиційною діяльністю, спільною діяльністю; не надавши законодавчого підґрунтя для розвитку фінансових інструментів державноприватного партнерства. Наслідком цього може бути (і) надмірне фінансове навантаження на бюджет та (іі) ризик зловживань із використання державних гарантій.
Важелями, які зможуть запобігти надмірному навантаженню на бюджет, є прозорість договорів та структурованість конкурсних процедур. Водночас із метою обмеження фінансових ризиків проекти договорів ДПП мають оприлюднюватися, а конкурсні процедури у випадку участі у них єдиного претендента мають призупинятися для надання додаткових конкурсних заявок, оскільки без них малою є вірогідність гарного співвідношення «ціна / якість».
Успішність проектів ДПП залежить не лише від розрахунку витрат бюджету, а вірогідніше зумовлюється ґрунтовним економічним розрахунком участі приватного партнера у проекті. Адже приватні компанії не можуть мати виключно благодійну мету – «покращення сфери охорони здоров’я». Підготовка обґрунтування участі у проекті зазвичай враховує аналіз наступних факторів / можливостей: отримання доступу на нові ринки, розширення дистриб’юторських каналів, посилення надійних ділових зв’язків із державними структурами, підтримка стабільного економічного розвитку нових ринків тощо.