За 4 роки банківська система України зменшилася вдвічі, втративши 96 банків. Причинами ліквідації банків переважно виступало їх банкрутство. У суспільстві простежується стійка тенденція до звинувачень у неплатоспроможності та/або визнанні банків банкрутами їхніх власників і керівників. Можна довго сперечатися щодо репутаційних чи моральних зобов’язань цих осіб перед кредиторами, проте суди оперують суто нормами закону, а наявна судова практика не на боці «потерпілої» сторони. Величезні борги та проблемні активи, які зазвичай є простроченими кредитами, актуалізують для кредиторів питання розширення можливостей отримання своїх коштів за рахунок пов’язаних осіб.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Загальні правила відшкодування шкоди закладені у ст. 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Однак у спорах, пов’язаних з виконанням банком, в якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов’язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними. Цей Закон є пріоритетним щодо інших законодавчих актів України у цих правовідносинах. Про особливості такого нормативного врегулювання мова піде далі.
Хто уповноважений звертатися до пов’язаних осіб з позовом про відшкодування збитків
Позивачем у разі ліквідаційної процедури неплатоспроможного банку може виступати не кредитор банку, а Фонд гарантування вкладів фізичних осіб. Це врегульовано у ч. 5 ст. 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та п. 6.15. Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 05.07.2012 р. №2.
Спроби кредиторів банку безпосередньо відшкодувати свої втрати за рахунок пов’язаних з банком осіб не мають позитивних результатів у судовій практиці. Для прикладу, Вищий господарський суд України у постанові від 07.06.2017 р. у справі №910/15296/16 зазначив, що національним законодавством, зокрема Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», врегульовано процедуру виведення неплатоспроможних банків. Зазначений Закон є спеціальним у цих правовідносинах. При цьому вказаним Законом передбачено право вкладників (які набувають статус кредиторів неплатоспроможного банку) звернутися до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб з відповідними заявами встановлено черговість та порядок задоволення вимог кредиторів до банку, оплата витрат та здійснення платежів, а також передбачено дії Фонду або уповноваженої особи Фонду у разі недостатності майна банку для задоволення вимог кредиторів. Водночас надання необґрунтованих переваг одному з кредиторів банку, яким є Товариство, шляхом стягнення заборгованості з одного з акціонерів банку, вина якого у настанні неплатоспроможності банку не доведена, навпаки, свідчило б про порушення принципу верховенства права.
В іншій справі Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 04.10.2017 р. у справі №761/25478/15-ц зазначив, що з позовними вимогами звернувся клієнт банку, право якого на звернення до суду з такими вимогами ч. 5 ст. 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» не передбачено.
Тож судова система підтримує модель захисту прав, закладену в Законі України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», згідно з якою позивачем за позовами щодо відшкодування шкоди, завданої пов’язаними особами, є лише Фонд, а кредитори мають використовувати передбачені для них правові інструменти захисту прав (зокрема, звернення до Фонду) і не можуть «присвоювати» право безпосереднього звернення до пов’язаних осіб за відшкодуванням, якого вони не можуть отримати від банку.
Варто звернути увагу на те, що у ч. 5 ст. 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» стягнення збитків допускається і до ліквідації банку, а ліквідація банку не є підставою для закриття провадження за вказаною вимогою Фонду. Однак на сьогодні не вказане подальше спрямування коштів, які можуть бути стягнуті з пов’язаних осіб після ліквідації банку. Оскільки позов подає Фонд, то у разі задоволення позовних вимог кошти мають бути присуджені саме на його користь, хоча вони є відшкодуванням шкоди, завданої ліквідованому банку, а також частиною непокритих за рахунок наявного майна банку вимог кредиторів. Таким чином, цілком логічно нормативно врегулювати питання подальшого поділу стягнутих коштів між кредиторами, вимоги яких не були задоволені у процесі ліквідаційної процедури.
У ч. 2 ст. 52 зазначеного Закону передбачено, що кошти, стягнуті з пов’язаних з банком осіб як відшкодування шкоди, включаються до ліквідаційної маси банку. Це також свідчить про те, що Фонд має право звернутися до суду з вимогами до пов’язаних осіб не в інтересах якогось конкретного кредитора. Водночас кредитори стають «заручниками» рівня активності Фонду у питаннях подання відповідних позовів і фаховості їх підготовки з позиції доказової бази та обчислення суми збитків.
Які передумови права на позов та предмет доказування?
Право на звернення до суду виникає у Фонду або уповноваженої особи Фонду лише у разі одночасної наявності таких умов: майна банку виявилося недостатньо для здійснення погашення вимог кредиторів; у разі отримання Фондом або уповноваженою особою Фонду відмови від пов’язаної з банком особи щодо добровільного виконання вимоги про відшкодування шкоди або невиконання такої вимоги у встановлений строк. Такий строк спеціально не визначений.
На практиці Фонд зазначає 7-ден ний строк, очевидно, зважаючи на положення ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України.
Неодмінною складовою предмета доказування є наявність складу цивільного правопорушення, тобто протиправної поведінки, шкоди, причинно-наслідкового зв’язку і вини відповідача. Як відомо, у разі відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність у вигляді відшкодування шкоди не настає.
Як правило, саме не доведення сукупності цих обставин на практиці є найпоширенішою перешкодою для задоволення заявлених позовів.
У судовій практиці наявні приклади звернення Фонду гарантування до пов’язаних осіб. Наприклад, поданий позов до 35 осіб – членів наглядової ради, правління, кредитного комітету збанкрутілого Брокбізнесбанку про відшкодування шкоди та солідарне стягнення на користь банку 8,9 млрд грн. Аналогічний позов (на 1,99 млрд грн) був поданий до екс-посадовців банку «Форум». Серед відповідачів – 27 осіб. Заявлені до стягнення суми – великі, як і розмір судового збору. При цьому підстави для звільнення від нього відсутні.
Таким чином, постає питання про те, що заважає Фонду отримати позитивне рішення у подібних справах? Суди демонструють майже однозначну позицію щодо того, що покладення відповідальності на власників істотної участі банку у разі визнання його неплатоспроможним не є автоматичним, та перед винесенням рішення досліджують наявність повного складу цивільного правопорушення.
При цьому основною практичною проблемою судового доказування виступає доведення, що дії чи бездіяльність відповідача мають протиправний характер, саме ними заподіяна шкода, а також розмір завданої шкоди. Окрім того, суди звертають особливу увагу на обґрунтування шкоди (збитків).
З аналізу Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» можна зробити висновок, що збитками потрібно вважати грошовий вираз загальної суми вимог кредиторів, акцептованих Фондом, за вирахуванням тих, що можуть бути погашені за кошти банку.
Таке твердження ґрунтується на тому, що Фонд або уповноважена особа Фонду звертається до пов’язаних з банком осіб у разі недостатності майна банку. При цьому недостатність майна банку визначена у вищеназваному Законі як перевищення розміру зобов’язань банку відповідно до реєстру акцептованих вимог кредиторів над оціночною вартістю ліквідаційної маси банку, за винятком майна банку, що є предметом застави та використовується виключно для позачергового задоволення вимог заставодержателя.
Тобто розмір збитків, з яким варто звертатися до пов’язаних осіб, можна визначити як різницю між акцептованими Фондом вимогами кредиторів та активами неплатоспроможного банку.
Слід звернути увагу на різницю у визначенні розміру шкоди за загальною нормою ст. 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність», в якій йдеться про відшкодування шкоди, розмір якої не обмежений будь-якими спеціальними приписами.
У ч. 5 ст. 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» йдеться про спеціальну умову звернення Фонду гарантування до пов’язаних осіб – недостатність майна банку для погашення вимог кредиторів. Можна вважати цю норму дискусійною, адже у такому випадку відсутні будь-які підстави для обмеження розміру відшкодування. Однак така умова є нормативно визначеною, тож Фонд також має її дотримуватися. Звісно, що у разі тривалої процедури ліквідації навряд чи активів банку буде достатньо для погашення всіх вимог кредиторів. Проте таке регулювання може обмежувати заявлений розмір відшкодування – не більше ніж розмір непогашених вимог кредиторів. При цьому розмір позовних вимог не обов’язково буде дорівнювати непогашеним вимогам, адже йдеться саме про відшкодування шкоди, завданої конкретними діями відповідача, а не про відповідальність за неспроможність банку погасити всі вимоги кредиторів безвідносно до «вкладу» у це відповідача.
Має бути доведений прямий причинно-наслідковий зв’язок між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов’язковою умовою відповідальності та полягає у тому, що шкода повинна бути прямим, безумовним наслідком поведінки відповідача.
Отже, під час судового розгляду має бути встановлено, що саме протиправна поведінка конкретної особи (порушення вимог законодавства, у тому числі нормативно-правових актів НБУ, здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку тощо), на яку покладається така відповідальність, є тією безпосередньою причиною, що потягла за собою збитки.
У пресі описується приклад звернення Фонду із солідарними позовними вимогами до суду до кола осіб, яких Фонд вважає пов’язаними з банком, та які нібито порушили вимоги чинного законодавства України, здійснили ризикові операції, що загрожували інтересам вкладників та кредиторів банку. Згідно зі змістом позовів Фонду, ці особи своїми діями заподіяли майнову шкоду як банку, так і кредиторам. Фонд вимагає близько півмільярда гривень.
Проте перспектива таких позовів може бути оцінена як сумнівна, якщо відповідачі за своїми повноваженнями не мали реального вагомого впливу на діяльність банку, не входили до складу ради директорів або правління, тому навряд чи є винними у доведенні банку до неплатоспроможності.
Важливо враховувати, що Фонд має довести отримання відповідачем прямо чи опосередковано майнової вигоди. Загальна норма щодо відшкодування шкоди, завданої пов’язаними особами, (ст. 58 ЗУ «Про банки і банківську діяльність») не містить такої вимоги. Однак спеціальна норма для Фонду і суду є обов’язковою.
Відповідно до процесуального принципу змагальності, доведення отримання майнової вигоди відповідачем покладається на позивача, адже ця обставина не презумується. Також це не змінюється у разі наявності вироку суду щодо відповідача. Відповідно до ст. 82 Цивільного процесуального кодексу України, вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження та звільнення особи від кримінальної відповідальності, які набрали чинності, є обов’язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питаннях про те, чи відбувалися ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою. Отже, такі судові акти не мають загальної преюдиційної сили щодо всіх наведених у них обставинах.
Згідно із загальним правилом, передбаченим ст. 1166 Цивільного кодексу України, особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкода була завдана не з її вини. Тож позивач не має доводити її наявність.
Що в результаті?
На жаль, якщо розглядати це питання з позиції кредиторів, то на сьогодні відсутній ефективний засіб захисту їхніх прав на отримання коштів від банку-боржника, який перебуває у процедурі ліквідації, а наявний механізм навряд чи буде показувати хороші результати. Той факт, що кредитори не мають будь-якої можливості використати такий механізм самостійно, а також захистити свої інтереси у разі бездіяльності Фонду чи неякісного використання права на судовий захист їхніх інтересів, зовсім не сприяє правовій визначеності та свідчить про недостатнє забезпечення на національному рівні конвенційного права на майно, до змісту якого належать також законні очікування. Можливим механізмом вирішення проблеми, з позиції кредиторів банку, може бути той, що працює в США та Канаді. Зокрема, можна запровадити субсидіарну відповідальність учасників банків усім своїм майном за зобов’язаннями банків, що дозволить кредиторам напряму звертатися до таких осіб з позовними вимогами.