Що найбільше запам’яталося на моїх перших судових засіданнях
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Сергій ШКЛЯР,
партнер-засновник Arzinger, д.ю.н.
Після перших судових засідань я серйозно замислювався над зміною професії. На суд і судовий процес це не було схоже аж ніяк. Я тоді починав в арбітражних судах як юрист-початківець. Не будемо зупинятися на якості судових рішень і процесу — це окрема тема. Але навіть умови, в яких здійснювалося правосуддя, були жахливі: приміщення, меблі тощо. В арбітражному суді Києва в маленькому приміщенні одночасно два судді слухали дві різні справи за участю сторін. Уявіть собі це! Та й слухання могло починатися з того, що суддя готовий був... відразу оголошувати рішення, а на зауваження сторін, що вони ще не давали пояснень, міг сказати: «А, ви хочете сперечатись? Добре, у вас по 10 хвилин на виступ». І поки сторони сперечалися, суддя могла телефонувати по стаціонарному телефону (мобільних тоді ще не було), судячи з усього, додому, з приблизно такою промовою: «Сина, ти вже вдома? Відпочинь і роби уроки. Котлети в холодильнику». І після того виносилось рішення. Звичайно, не всі судді так вели процеси, але іноді було дуже сумно.
Були й інші «веселі» випадки. Тоді прокуратура буда звільнена від сплати державного мита за подачу позову. Деякі сторони цим користалися і домовлялися з прокуратурою, щоб та подавала позови у їхніх інтересах. У таких процесах прокурор зазвичай відігравав роль статиста. В одному з таких досить одіозний на той час суддя (справа слухалась влітку в маленькому приміщенні без кондиціонерів за участю сторін та їх численних представників) запитав у сторони, в чиїх інтересах був поданий позов: «Навіщо ви вводите прокурора в процес? Тут і так немає чим дихати, а з нього толку, як з козла молока».
Сьогодні з висоти свого досвіду та років я б радив молодим правникам перед першим судовим засіданням, насамперед, ретельно готуватися до справи. Вивчати судову практику, особливо Верховного Суду, а також тих суддів, які будуть розглядати справу. Врешті решт, зрозуміти, хто представляє протилежну сторону. Це теж важливо. Ну і, звичайно, бути готовим реагувати на процесуальні диверсії протилежної сторони. У засіданні апелюйте до суду, а не до протилежної сторони. Звертайте увагу суду лише на те, що дійсно важливо для справи, а решту залишайте поза увагою.
Моє перше судове засідання: суддя без мантії, але в золоті...
Олег ГРОМОВИЙ,
адвокат, керуючий партнер GENTLS
Моє перше судове засідання відбулося в районному суді Харкова у 2004 р. Тоді я ще був студентом Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого і поєднував навчання з роботою в юридичній фірмі з офісом на вул. Пушкінській.
Справа була про стягнення аліментів, я захищав відповідача — чоловіка, який не платив своїй колишній дружині. Старші колеги відправили мене в суд на «бойове хрещення». Дружина-позивач була розлючена. Тоді я вперше почув у судовому засіданні ненормативну лексику та аргументи, чому мій довіритель не гідний цієї харизматичної жінки, якій я приховано симпатизував.
Запам’яталася суддя. Це була жінка, яка, як виявилось, теж була розлучена та мала фінансові проблеми з колишнім чоловіком. На ній було багато золота, ну, дуже багато. А мантії не було. І моє романтичне уявлення про суд розбилося в тому кабінеті судді, де судом була та сама жіночка з вадами, які притаманні простому смертному.
Під час виступу я відчував ненависть і презирство мінімум від трьох осіб — позивачки, судді та секретарки. В мені боролися відчуття негідника, який атакує жінок, та обов’язок перед клієнтом тримати удар.
Спитаєте, чи зміг я виграти справу? Ні, суддя стягнула аліменти. Після оголошення рішення ми з відповідачем вийшли надвір, де на нас вже чекала коханка відповідача. Саме вона сплатила мені 500 грн гонорару за це судове засідання і подякувала за те, що я помотав нерви колишній. Останнє, що я почув, були її слова моєму довірителю в стилі: я ж тобі казала, яка вона погана жінка.
Моя порада молодим правникам: пам’ятайте, що робота адвоката в судових процесах — це завжди більше, ніж робота з правовою позицією. Це робота з конкретними життєвими ситуаціями та людьми, які часом мають діаметрально різне уявлення про справедливість.
...і хвилювання як додаткове паливо
Олег МАЛІНЕВСЬКИЙ,
партнер юридичної компанії EQUITY
Це був десь ІІІ курс навчання в університеті. Справа, яку я вів повністю самостійно, стосувалася стягнення коштів на користь одного дуже поважного клієнта і була на розгляді в Дарницькому районному суді Києва. Абсолютно нові емоції — хвилюючий мікс вже звичних студенту-відміннику форматів іспиту й семінарського заняття та не менш важливого незнайомого почуття відповідальності перед клієнтом, спрямованості на результат та практичної користі дій. Ефективність участі в засіданні базується на кількох складових: знанні законодавства, володінні усіма матеріалами справи, послідовності позиції та впевненості у ній, спрямованості на переможний результат.
І до речі, хвилювання перед процесом — це нормально, адже це додаткове паливо для успішного виступу, головне — знати міру. Якщо у адвоката взагалі зникає хвилювання за результат, йому треба йти з професії.
Моє перше судове засідання: натхненний голлівудськими фільмами про юристів
Юліан ХОРУНЖИЙ,
старший партнер Ario Law Firm
На старті кар'єри я брав участь у судових засіданнях в порядку самопредставництва, працюючи в держорганах, або ж як вільний відвідувач-слідчий. Це, в принципі, не можна вважати повноцінною участю в засіданні в інтересах клієнта. А з 2013 р. я розпочав самостійну практику. Тоді участь в судовому засіданні була для мене не надто складною, бо я знав процедуру зсередини, бачив її вже далеко не вперше. Та емоції все одно мали місце.
І тут, напевне, про один з найважливіших моментів, які передують першому засіданню, — хвилювання, яке надважливо вгамувати. Ти можеш бути підготовлений на 100% як у контексті матеріалів справи, так і щодо процесуального законодавства. Але якщо ти, натхненний голлівудськими фільмами про юристів, до цього жодного разу не бачив судовий процес зсередини, впоратися з хвилюванням може бути дуже складно. Це, своєю чергою, може вплинути на перебіг процесу, бо ти можеш просто розгубитися. Тому готуватися треба, перш за все, психологічно.
Коли ми вже почали роботу фірми, у нас була «справа Укрбурштину». Враховуємо, що це була одна з перших справ в інтересах клієнта, а сам кейс був супер-публічним — на засіданнях була присутня шалена кількість ТОП-медіа. В прямому сенсі, бо лише камер я нарахував понад 10. Відтак, до класичного (перед першим судовим засіданням) додалося ще й хвилювання перед публічним виступом. Отже, першочергово — самоконтроль!
Другий, не менш важливий аспект — абсолютна обізнаність у матеріалах. Ви маєте розбиратися у всіх фактичних обставинах справи «від А до Я». Часто навіть краще за клієнта. Це надважливо, адже одні й ті самі обставини справи адвокат з клієнтом часто трактують ледь не протилежно з правової точки зору. Через це підготовка до першого засідання починається набагато раніше — ще до моменту подання позову або відзиву. Саме тоді необхідно оцінити наявні докази, їх достатність, належність та допустимість, визначитися з необхідністю отримання додаткових доказів, проаналізувати правові висновки Верховного Суду у значній кількості аналогічних судових справ, здійснити моделювання поведінки та стратегії процесуальних опонентів. І лише після цього настане момент публічних виступів у залі судового засідання.
Щодо судового спічу. Тут так само мають бути готові декілька стратегій. Ви наперед не знаєте хронометраж майбутнього виступу, адже суд може обмежити у часі донесення позиції. Через це мають бути готові тези (план виступу) як для донесення повної позиції, так і для презентації лише кількох, але найважливіших її елементів. Варто охопити максимум 3 хвилини.
Крім того, якщо ви якісно підготувалися до процесу та змоделювали поведінку процесуальних опонентів, важливо хоча б орієнтовно прогнозувати поведінку представників іншої сторони та розуміти стратегію опонування.
Загалом, готуючись до перших судових засідань, варто відвідати засідання щодо інших справ, які мають суспільний резонанс, у ролі вільного слухача. Ви маєте побачити роботу рейтингових адвокатів зі стажем зі сторони. Так ви побачите, «що можна, а що ні», приклад поведінки у таких засіданнях, їх порядок. Процесуальні кодекси — це теорія, а вона завжди відрізняється від практики.
Моє перше судове засідання: свисток і глухі акули
Семен ХАНІН,
керуючий партнер ЮК «Амбер»,
заслужений юрист України
Життя — бісова штука. У людей багато подій відбуваються самі собою, з точністю радянського автомата з продажу газованої води. Кинеш туди 3 копійки — і отримуй склянку солодкої шипучки. У мене ж — як в анекдоті про літак: або свисток не покладуть, або глуха акула трапиться.
Частково щоб зламати хребет своїм невдачам, у 1988 р. вступив до Київського Вищого військового авіаційного інженерного училища (КВВАІУ) на спеціальність інженер-математик (так називали перших програмістів у СРСР), де з першого курсу спостерігав величезний недобуд за адресою вул. Солом'янська, 2а. Юристи, звичайно ж, відразу зрозуміють, що йдеться про сьогоднішню адресу Київського апеляційного суду. А тоді перший курсовий офіцер майор Ковальов розповів нам, жовторотим курсантам, про сакральне значення цієї незавершеної будівлі: «Вона стояла при мені, не буде добудована і при вас. І ваші діти, майбутні курсанти, також споглядатимуть цей недобуд. У цьому ми бачимо стійкість і постійність нашої радянської батьківщини».
...Крокуючи до Київського апеляційного суду, я думав про мінливість долі. 5 років навчання мені доводилося дивитись на цю будівлю з території училища, а тепер я дивлюся на КВВІУ з будівлі суду.
До речі, справу, в якій я виступав захисником, розслідувала військова прокуратура. Уявіть собі моє здивування, коли я дізнався адресу цього закладу: вулиця Авіаконструктора Антонова, 2а! Тобто військова прокуратура зайняла один з колишні[ корпусів КВВІУ! Саме час поговорити про випадковості та ймовірності. Через десятки років минуле підкралося і лагідно обійняло за плечі: мовляв, привіт, я тут. Тільки КВВІУ не дожило до цих часів. Та й я через непотрібність у військово-інженерній галузі вивчився на юриста у Міжнародному науково-технічному університеті ім. академіка Юрія Бугая (МНТУ).
...Весь у роздумах про теорію ймовірностей, я піднімався ліфтами суду. Виходжу. Під кабінетом ходить прокурор. Прізвища не пам'ятаю, щупленький такий, як курсант-первісток. Навпроти стоїть «група підтримки» клієнта — народний депутат та інші збуджено-зацікавлені особи. «Зараз проллється чиясь кров», — тихенько подумав я й завмер у приємній млості. Як-не-як, перше засідання! «Люди добрі, це мій дебют на базарі!» (з фільму «Вокзал для двох»).
Забігаючи наперед, скажу, що в цій справі було два захисники — досвідчений і знаменитий колишній прокурорський працівник, який знав юриспруденцію, як 5 свої пальців, і я. Досвідчений був зайнятий, і після короткого інструктажу я, сповнений почуття важливості, був відправлений сам. Районний суд Києва, де справа слухалася під час досудового слідства, вичерпав запас суддів і не міг сформувати колегію для судового слідства. Апеляційний же мав визначити новий районний суд.
Народний депутат з групи підтримки побачив журналістів, які входили до коридору, і зробив рішучий крок уперед, опинившись прямо перед прокурором. На обличчі народного обранця читалася невгамовна рішучість, помножена на театральну одухотвореність. Він міркував, як розпочати промову. «Люб’язний, — мовив ласкаво, як удав, заглядаючи у вічі. — Сьогодні випустять нашого шановного, чесного, коханого Петра Петровича?» Загули камери, спалахнули софіти. Навіть мухи не дзижчали, передчуваючи гірку розв'язку. «Ні», — сказав засмучений прокурор. Обранець, тикаючи пальцем у правоохоронні груди, як б'ється в броню танка кумулятивний снаряд, продовжив імпровізований допит. З єзуїтською чуттєвістю, повернувшись трохи боком, щоб не стояти спиною до журналістів, він рубанув з плеча: «А звідки вам знати, як закінчиться судове засідання? А! Прокуратура та суд загрузли у непроцесуальному спілкуванні! Корупція, франко-вагони, європейські цінності, нульова толерантність...» Вчені слова сипалися, як з рогу достатку. Особливо прокурор був уражений словами «зелений колобок». Він був зелений, це правда, але м'який та рум'яний колобок серед прокурорської рідні явно присутній не був. Обранець вимагав суд Лінча, дибу та ганебний стовп. Потім стомлено осів і махнув рукою в мій бік.
Я стояв з виглядом досвідченого собачника на пляжі. Песики дуже люблять, як тільки покривало опускається на прибережний пісок, стрибнути на нього чотирма лапами і качатися на спині, змотуючи підстилку. Присутні зазвичай обурюються: «Чий пес?» Причому в хорі загального обурення чути й голос реального власника собаки. «Чий пес?» — твердить він разом з усіма. Я також удавав, що «собака не моя». І тут, раз — обранець здав мене, і журналісти взяли в коло. «Сьогодні випустять на волю вашого клієнта?» Я згадав досвідченого колегу та побажав йому 300 років щасливого життя. Мені б сказати, що такі речі вирішує суд, а я зроблю все, що від мене залежить. Але в гробовій тиші я коротко відрізав: «Ні!» Витримавши МХАТівську паузу, я спостерігав театр пантоміми. Усі мовчали, лише обличчя та руки злилися у єдиній грі. «Сьогодні питання зміни запобіжного заходу не розглядається. Апеляційний суд лише визначить новий районний суд Києва, де справа слухатиметься по суті». Фінал був змазаний. Не було ані оплесків, ані криків із зали. Група підтримки з журналістами змотали вудки і мовчки, по-діловому покинули коридор. Я залишився вдвох із прокурором. Той був добряче обскубаний, але не переможений.
Покликали до зали. Нас двоє та колегія з 5 суддів апеляції. У прокурора задзвонив телефон. Головуючий суддя добряче насварив його, дощипавши необскубане в коридорі. Бідолаха, як і я, не забуде той процес до кінця своїх днів.
«Обскубаний» доповів суть клопотання. Головуючий запитав про мою думку. При інструктажі досвідчений наказав мені сказати: «Згоден з думкою прокурора». Фанфари! І я сказав. І швидко сів на стілець, що гойдався від страху. Головуючий жестом поманив мене вгору. «Чорт з ним, зі стільцем, нехай падає!» — вирішив я й підвівся. «Яка сьогодні одностайність! Просто диво! Захисник! Не «погоджуюсь з думкою прокурора», а «погоджуюсь з думкою прокурора з цього питання». Я сів. Пізніше, з часом, я був удячний головуючому судді за науку. Наша професія вчить точності, вивіреності формулювань. Спасибі.
Я вийшов з суду і, перетнувши площу, прийшов до альма-матер. Як розкидало життя нас, випускників КВВІУ! Хтось і досі служить в армії в Україні, Росії, Білорусі, Казахстані, волею долі опинившись по різні боки барикад. Хтось, як я, змінив професію, вирішивши гідно служити суспільству на іншій ниві. Але юність не можна купити, обміняти, прожити наново...
Усьому свій час. Я давно вже тільки юрист і не мислю себе в іншій професії. А тут раптом недавно — на тобі, мова зайшла про електронні докази. Сторона звинувачення, як і суд, наполегливо не хотіли вникати у суть питання. Думка про те, що цифровий запис не може бути безперервним за визначенням (виходячи з аналого-цифрового перетворення), здавалася їм дикою, схоже, навіть викликала посмішку. Згадавши теорему Котельникова (фундаментальне твердження в галузі цифрової обробки сигналів), я кинувся у бій. Я говорив і говорив, згадуючи лекції в інституті. Все це я вчив 33 роки тому, але зараз знання спливали самі собою. Тільки тепер я не складав залік чи іспит — я доводив у суді те, що раніше вивчав у книжках. На мене дивилися класичні «чисті» юристи і, здається, не вірили.
Минуле. Очевидно, йому не можна помахати рукою. Як і власній суті. Позаду залишилися КВВІУ та МНТУ, перше засідання та ще половина життя. Мені досі не кладуть свисток і трапляються глухі акули. Щоправда, це не заважає ЮК «Амбер», в якій я керуючий партнер, входити до складу 50 найкращих юридичних компаній країни. І це чудово.