 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Якщо одна зі сторін арбітражного процесу вирішує переступити через допустимі норми для того, аби зірвати арбітраж, тим самим вона підриває легітимність арбітражу як інституту. Тому продовжувати такий арбітражний процес стає неможливо. Про це повідомив партнер ЄПАП Україна, член правління Української арбітражної асоціації Маркіян Ключковський під час відкритої дискусії «Тактика зриву арбітражного процесу державними установами та механізми протидії», організованої Комітетом АПУ з альтернативних вирішень спорів.
За словами юриста, жорсткі заходи зриву арбітражного процесу – це, як правило, заходи, які не знаходяться у юридичній площині та межують з кримінальними, або які створюють невиправдано сильний тиск на учасників арбітражного процесу (сторін, юристів, свідків). «Класичними прикладами є ситуації, коли арбітри у процесі розгляду справи дізнаються, що за ними ведеться спостереження. І хоча тут немає ніяких погроз, але це сприймається як серйозний тиск, оскільки виникає питання, хто ж це спостереження організував і хто ж від цього отримує користь. Ще одним прикладом тиску на учасників арбітражного процесу можна назвати судову заборону продовжувати арбітражний розгляд, якщо вона супроводжується якоюсь неординарною деталлю. Наприклад, заборона арбітрам продовжувати арбітражний розгляд під страхом кримінальної відповідальності за невиконання цієї судової постанови, або під страхом штрафу в 50 тис. доларів за кожен день, коли арбітраж продовжуватиметься. Це, безумовно, поза будь-якими межами права та етики. У звичайних рядових комерційних арбітражах це зустрічається досить рідко», – каже експерт.
При цьому Маркіян Ключковський запевняє, що проти таких заходів впливу на арбітражний процес практично немає правового захисту. «Якщо одна зі сторін хоче переступити через лінію допустимих заходів для того, щоб зірвати арбітраж, то підривається сама легітимність арбітражу як інституту. Реалістично продовжувати такий арбітраж не можна. Як приклад, можна привести класичну ситуацію з американського правосуддя, яка часто описується в підручниках з права. В якості останнього способу виграти справу, юрист перед присяжними розкриває якусь інформацію, яка не мала була бути розкритою з найрізноманітніших міркувань. Таким чином у судді не залишається іншого виходу, ніж припинити розгляд справи та посадити юриста за ґрати на 30 днів, за неповагу до суду та через неетичну поведінку. З одного боку, юрист страждає, а з іншого – мети він своєї досяг і процедура арбітражу припинена, її необхідно починати з самого початку», – зауважує юрист.
Забруднений арбітраж?
«Нещодавно я натрапив на статтю судді Верховного суду Сінгапуру, яку він написав у 2012 р. У статті він висловлював серйозні занепокоєння, мовляв, в арбітражній спільноті багато років були люди високої моралі з чистою етикою, які вели арбітражні процеси, брали участь у грі за певними правилами. Але з’явилося нове покоління учасників цього процесу, які ці правила не розуміють і ведуть гру не зовсім добросовісно. Ця стаття, як не дивно, зустріла дуже великий опір від учасників арбітражної спільноти. Опір ґрунтувався на тому, що не можна звинувачувати юристів та сторони у тому, що вони використовують якісь методи, які забруднюють чистоту арбітражу у своїх інтересах, адже арбітраж не є самодостатнім інститутом, це є просто інструмент для вирішення спорів. І про це не треба забувати», – зазначив Маркіян Ключковський.
Що стосується інструментів затягування та перешкоджання арбітражу у спорах за участю державних компаній, то ситуація, на думку експерта, досить неоднозначна. «З одного боку, ситуація тут проста, а з іншого – складна. Коли українська компанія чи державний орган виступає як держава в арбітражі, то цей арбітраж буквально нашпигований такими ситуаціями, коли держава затягує процес. Починається все з того, коли треба заплатити арбітражний збір. Держава в якості відповідача каже, що таких грошей (а нерідко це сотні тисяч євро) не передбачено. Дуже часто позивачі це сприймають досить жорстко, мовляв, арбітраж ще не почався, а відповідач вже затягує процес, відмовляючись платити та покладає на інвестора такий величезний фінансовий тягар. У той же час, держава хоче заплатити: і в Мін’юсті, й у Мінфіні люди ночами не сплять в буквальному сенсі цього слова для того, щоб знайти кошти та здійснити оплату протягом 14-ти чи 30-ти днів, які даються на таку оплату. Але це потрібно кожного разу дуже ретельно пояснювати та не завжди це спрацьовує. Така ж ситуація і з наймом юристів для представництва держави чи державних компаній. Особливо, коли мова йде про арбітраж у більш-менш прискореному форматі, а також коли подається позов до держави чи державних компаній, включаються в дію складні державні процедури із закупівлі юридичних послуг, з вибору юридичного радника», – резюмує член правління Української арбітражної асоціації.