 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Відповідно до Глобального звіту агенції ООН з питань наркотиків та злочинності UNODC, за останні 20 років у сфері міжнародного викрадення та торгівлі людьми значно зросла кількість дітей. Так, якщо у період з 2003 по 2006 роки серед виявлених жертв торгівлі людьми 20% складали діти, то у період з 2006 по 2010 роки їх чисельність зросла до 27%. За даними Євростату, станом на жовтень 2014 р., серед жертв торгівлі людьми, виявлених у Європейському Союзі, 17% складають особи віком від 12 до 17 років. Така невтішна статистика була озвучена під час круглого столу Комітету сімейного права Асоціації адвокатів України та відділення міжнародного права Інституту міжнародних відносин КНУ ім. Т. Шевченка «Міжнародне викрадення дітей. Способи вирішення спорів».
Координаторами та доповідачами заходу виступили адвокати-практики, науковці, представники органів державної влади та медіатори, обізнані з різноманітними аспектами проблеми міжнародного викрадення дітей. Особливу увагу експерти приділили цивільному та кримінально-правовому аспектам міжнародного викрадення дітей; запобіганню та оперативному реагування у випадках міжнародного викрадення дітей; процедурі подачі та розгляду заяв про сприяння поверненню дитини, поданих на підставі Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 р.; специфіці судового розгляду справ про міжнародне викрадення дітей. Зокрема, були обговорені останні тенденції вітчизняної судової практики та проблеми виконання відповідних рішень судів. Крім того, було висвітлено практику Європейського суду з прав людини у справах про міжнародне викрадення дітей та можливості позасудового вирішення спорів, а також надано практичні поради з попередження та оперативного реагування у випадках міжнародного викрадення дітей.
Лише переговори!
Як зазначено в доповіді слухача Дипломатичної академії України при Міністерстві закордонних справ України Ольги Алімбаєвої, сьогодні, поряд з організованим викраденням, гострою проблемою є спроби вивезення за кордон дітей без згоди та супроводу другого з батьків. Таким чином, поряд з питанням оперативного реагування на вищезазначені випадки, не менш важливим постає питання запобігання такому правопорушенню та не створення передумов, які могли б сприяти цьому. В такому контексті важливим є знання правил перетинання державного кордону особами, які не досягли 16-річного віку.
Так, відповідно до п. 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, виїзд з України громадян,які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється: за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску; без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у визначених законом випадках. Зокрема, у випадку, якщо другий з батьків є іноземцем або особою без громадянства, що підтверджується записом про батька у свідоцтві про народження дитини, та який (яка) відсутній у пункті пропуску. Разом з тим, при виїзді дитини за кордон у супроводі того із батьків, який є громадянином України,обов’язкова.
Втім, саме тут, на думку Ольги Алімбаєвої, виникає друге обов’язкове застереження: оформлення дитині подвійного громадянства є недопустимим, оскільки у таких випадках другий з батьків може пред’явити при виїзді дійсні документи на дитину, що підтверджують її приналежність до іноземного громадянства, відповідно до чого згода другого з батьків на виїзд дитини за кордон не передбачена. Тут виникає колізія, оскільки у разі пред’явлення під час перетинання державного кордону на виїзд з України дійсного документа громадянина іноземної держави, прикордонний контроль іноземця під час виїзду з України передбачає проведення перевірки: наявності у нього дійсного паспортного документа; відсутності щодо нього у базах даних Державної прикордонної служби України інформації про заборону виїзду з України та про доручення правоохоронних органів стосовно осіб, які перетинають державний кордон; виконання ним вимог щодо строків перебування в Україні (ст. 10 Закону України «Про прикордонний контроль»).
З іншого боку, як йдеться у доповіді пані Алімбаєвої, нерідкими є випадки, коли матір або батько надали нотаріально посвідчену згоду на виїзд дитини за кордон, але з часом змінили своє рішення. Тут варто усвідомлювати заздалегідь, що механізму відкликання такої згоди наразі не існує, тому проблему доведеться вирішувати шляхом переговорів з особою, на ім’я якої оформлено згоду, або ж у судовому порядку.
Право на повагу – передусім!
Проблемні аспекти практики Європейського суду з прав людини у справах про міжнародне викрадення дітей були детально проаналізовані в доповіді доцента кафедри порівняльного та європейського права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім. Т. Шевченка, к.ю.н., Алли Федорової. Так, в цілому, практику Європейського суду у справах, пов’язаних з вирішенням питань про повернення викраденої дитини на підставі Гаазької конвенції, поділяють на дві групи: рішення у скаргах, що подані тим з батьків, дитину якого було викрадено іншим з подружжя (зокрема, Ignaccolo-Zenide v. Romania, IglesiasGiland A.U.I. v. Spain, Bianchiv. Switzerland, Shawv. Hungury, Karrer v. Romania,İlkerEnsarUyanik v. Turkey, MaumousseauandWashington v. France, NeulingerandShuruk v. Switzerland тощо); рішення у скаргах того з батьків, хтоскоїв викрадення (MaumousseauandWashington v. France, NeulingerandShuruk v. Switzerland, Sneersone и Kampanella v. Italy,B. v. Belgium, M.R. andL.R.v. Estonia, EskinaziandChelouche v. Turkey, X. v. Latvia тощо).
За словами Алли Федорової, у багатьох випадках Європейський суд підтримує необхідність оперативного виконання рішень національних судів про повернення дитини. Водночас, Європейським судом аналізуються всі обставини справи, що не завжди призводить до підтримки національних судів при винесенні останніми рішень про повернення дітей відповідно до Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 р.
Так, у рішенні Великої палати у справі NeulingerandShuruk v. Switzerland від 6.07.2010 ЄСПЛ, узявши до уваги всі обставини справи, встановив, що повернення дитини, відповідно до рішення Ізраїльського суду,на підставі Гаазької конвенції, становитимете порушення ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (право на повагу до приватного і сімейного життя). Враховуючи, зокрема, той факт, що дитина встигла за 5 років адаптуватися до нового середовища. Повернення до батька, який не бачив дитину всі ці роки та має обмежені фінансові можливості,також не можуть розглядатися як захист інтересів дитини, як і кримінальне переслідування, що було відкрито проти заявниці за незаконне вивезення сина та загрожувало позбавленням свободи. Відповідно, Велика палата визнала, що повернення дитини до Ізраїлю у цій ситуації абсолютно не відповідає її інтересам. Повернення матері дитини також було б непропорційним втручанням в її сімейне життя.
Як зазначено в доповіді пані Федорової, розглядаючи справи, пов’язані з застосуванням Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 р., Європейський суд у багатьох випадках встановлював, що держава не діяла оперативно та негайно, як це визначено у Гаазькій конвенції, не вжила всіх необхідних заходів для виконання рішення національного суду про повернення дитини, затримала виконання відповідного рішення тощо. Зокрема, у рішенні у справі Ignaccolo-Zenidev. Romania від 25.11.2000,у якій заявниця намагалася повернути своїх дітей, яких батько залишив після канікул, спочатку з США, а потім з Румунії, куди він згодом переїхав. З моменту отримання рішення румунського суду про повернення дітей, заявниця впродовж 2-хроків так і не змогла домогтися його виконання. Жодних примусових заходів стосовно батька не було застосовано, зустріч з дітьми не організовано, а згодом, взагалі, прийнято рішення про недоцільність повернення дітей матері. Європейський суд встановив у цій справі порушення ст.8 Конвенції.