Наразі ми всі живемо у цікавому світі глобалізації, де в багатьох аспектах кордони стираються. Це також стосується злочинності у будь-якому її прояві. Останнім часом у медійному просторі досить часто можна почути або прочитати про запити зі сторони України до інших держав на екстрадицію у резонансних справах. Зокрема, питання екстрадиції у справах про корупційні правопорушення набирає дедалі більшої актуальності, особливо під час запровадження в Україні воєнного стану. Яка ж ситуація із цим зараз? Давайте розбиратися.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
1. Правове регулювання
Кримінальним процесуальним кодексом України (КПК України) передбачається, що запит про видачу особи (екстрадицію) направляється за умови, якщо за законом України хоча б за один зі злочинів, у зв’язку з якими запитується видача, передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на максимальний строк не менше одного року або особу засуджено до покарання у вигляді позбавлення волі і невідбутий строк становить не менше чотирьох місяців. Відповідно до ч. 1 ст. 573 КПК України екстрадиція включає: — офіційне звернення про встановлення місця перебування на території запитуваної держави особи, яку необхідно видати, та видачу такої особи; — перевірку обставин, що можуть перешкоджати видачі; — прийняття рішення за запитом і фактичну передачу такої особи під юрисдикцію запитуючої держави.
Згідно з положеннями ч. 5 ст. 575 КПК України запит на екстрадицію здійснюється лише за наявності підстав, передбачених міжнародним договором України. Тут в України є широкий спектр міжнародної нормативно-правової бази, що надає можливості для здійснення екстрадиції, а саме: Європейська конвенція про видачу правопорушників, Конвенція СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах і низка двосторонніх угод України з іншими країнами про видачу осіб та правову допомогу, які містять положення про видачу. За останні роки наша держава значно посилила міжнародно-правову базу з питань екстрадиції.
Наразі Україна має підписані чинні двосторонні угоди про екстрадицію із Азербайджаном, Грузією, Естонією, Казахстаном, Латвією, Литвою, Молдовою, Польщею та багатьма іншими, зокрема із більшістю країн Азії, щодо допомоги у кримінальному розслідуванні, наприклад, Малайзією. Щодо Північної та Південної Америки, то це питання залишалося недосяжною територією для української правоохоронної системи протягом тривалого часу. Можна згадати лише справу раніше засудженого у США колишнього прем’єр-міністра України Павла Лазаренка, якого не видали на запит української сторони через відсутність двосторонньої угоди про екстрадицію між країнами, а тому його було засуджено за кримінальним законодавством США.
Однак уже в жовтні 2022 року Україна приєдналася до Конвенції про екстрадицію від 1933 року, серед учасників якої — більшість американських держав, зокрема США. Водночас Конвенція не передбачає можливості подавати запити про екстрадицію за злочини, які були вчинені до моменту її ратифікації. Тобто Лазаренка зараз екстрадувати було б все ще неможливо, але це відкриває такі можливості для України в подальшому. Також Україна підписала необхідні угоди з державами-членами Ради Європи, які є учасниками Європейської конвенції про видачу правопорушників за принципом взаємності. Серед них — Австрія, Італія, Іспанія, Велика Британія, Німеччина, Туреччина, Швейцарія.
З одного боку, пул таких країн є досить великим, а з іншого, Україна не має домовленостей щодо екстрадиції з більшістю країн Африки, Західної Азії, а також із Японією. Тож українські антикорупційні органи мають досить широку географію держав, з яких може здійснюватися екстрадиція, зокрема це держави-члени Європейського Союзу, Ради Європи та учасники Конвенції про екстрадицію від 1933 року. З останнього прикладом використання такого механізму є екстрадиція з Литви ексголови правління державної продовольчо-зернової корпорації за запитом українських антикорупційних органів. Однак, попри наявність угод про екстрадицію з багатьма державами, далеко не завжди Україні видають осіб за її запитом. Нижче наведемо основні причини таких відмов.
2. Чому іноземні суди відмовляють у видачі Україні
Порушення прав людини
Забезпечення прав людини завжди було наріжним каменем у питанні видачі осіб Україні. Загалом ЄСПЛ у своїй практиці, зокрема у справах «Авраімов проти України» та «Іващенко проти України», вже неодноразово наголошував на тому, що умови тримання в ізоляторах в Україні вважаються нелюдським поводженням чи таким, що принижує гідність і відповідно становить порушення ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. А тому національні суди держав-членів ЄС також вже неодноразово відмовляли Україні в екстрадиції саме через нелюдські умови тримання в ізоляторах.
Яскравим прикладом є відмова Німеччини у 2020 році в екстрадиції українського бізнесмена та колишнього народного депутата за запитом українських антикорупційних органів через те, що у разі видачі його Україні «не буде дотримано мінімальних стандартів міжнародного права щодо умов утримання в тюрмах». Обґрунтовуючи своє рішення, суд послався на звіт Європейського комітету із запобігання катуванням Ради Європи від 6 вересня 2018 року, яким було встановлено «нелюдські умови утримання ув’язнених, що принижують людську гідність» в українських ізоляторах. А отже, в такому разі суд дійшов висновку, що видача особи Україні може призвести до порушення ст. 3 Конвенції про захист прав та основоположних свобод. Крім того, існує суттєва проблема екстрадиції Україні осіб у кримінальних провадженнях за процедурою in absentia.
На це вказано у доповіді Управління Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй з прав людини (УВКПЛ). Зокрема, у доповіді було наголошено, що «українське законодавство, що регулює кримінальні провадження за відсутності підозрюваного або обвинуваченого (in absentia), не передбачає право засудженої особи на повторний розгляд справи після ухвалення вироку, що позбавляє таку особу права представити свою позицію у справі». А тому запитувані держави можуть відмовляти Україні в екстрадиції осіб, щодо яких був ухвалений вирок за процедурою in absentia. Зокрема, це передбачається ст. 3 Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про видачу, а саме: запитувана держава може відмовити у видачі особи, якщо вона вважатиме, що в ході судового розгляду не були дотримані мінімальні права на захист, які визнаються за кожною особою.
Воєнний стан і безпекові аспекти
На сьогодні ключовою причиною відмов Україні в екстрадиції, зокрема у справах про корупційні правопорушення, є воєнний стан і пов’язані з ним безпекові аспекти. У більшості європейських держав до питання видачі осіб Україні ставляться надто обережно. За словами іноземних адвокатів, передавати таких осіб в Україну буде вкрай небезпечно через триваючі бойові дії. А тому, хоч Україна і є учасницею низки конвенцій, все одно закордонні партнери вважають, що через повномасштабне вторгнення в Україну безпека та прозорість судового процесу не можуть бути забезпечені на належному рівні. Водночас у Міністерстві юстиції України вже звернули увагу на проблему та заявили, що готують спеціальний закон, який гарантуватиме більшу ефективність екстрадиції та вжиття додаткових заходів безпеки шляхом встановлення окремого режиму тримання для тих, кого екстрадують.
Порушення презумпції невинуватості та політична складова
Не секрет, що досить часто справи про корупційні правопорушення мають певний політичний підтекст. Останнім часом можна спостерігати, що за резонансними корупційними справами тягнеться політичний шлейф, що викликає значне занепокоєння у суспільстві та серед наших західних партнерів. Це також може мати певні наслідки у процесі виконання запитів України на екстрадицію у таких справах. Наприклад, вже зазначена Європейська конвенція про видачу правопорушників у ст. 3 передбачає, що така видача не здійснюється, якщо запитувана країна вважає правопорушення особи таким, що пов’язане з політичним правопорушенням. Крім того, аналогічні положення має ст. 3 Конвенції про екстрадицію від 1933 року, яка передбачає, що екстрадиція не здійснюється, якщо правопорушення має політичний характер або пов’язане з ним. А тому запитувані країни, зважаючи на контекст таких справ і посилаючись на положення конвенцій, можуть відмовитися видавати Україні цих осіб, адже вважатимуть такі справи політичними, що тягне за собою порушення презумпції невинуватості.
Яскравим прикладом є остаточна відмова Апеляційного суду Ниші в Сербії у жовтні 2023 року в екстрадиції до України ексочільника Головного управління внутрішньої безпеки СБУ. Суд ухвалив таке рішення, вважаючи, що запит на екстрадицію містив елементи політичного переслідування, оскільки в медійному просторі зазначений посадовець був названий держзрадником до ухвалення остаточного вироку судом. Окрім того, це також виключає розшук і затримання особи в інших країнах через механізми Інтерполу.
Спочатку варто трохи розібратися, як працюють механізми оповіщення цієї системи, за допомогою яких здійснюється затримання особи для подальшої екстрадиції. Робота Інтерполу передбачає випуск Генеральним секретаріатом оповіщення (notice), яким інформуються держави-члени щодо наявності запитів від інших держав-членів. Майже всі види оповіщень мають свій колір залежно від їхньої мети: червоний, синій, зелений, жовтий, чорний, помаранчевий і фіолетовий. Найрозповсюдженішим є червоне оповіщення (red notice), яке повідомляє державам-членам, що компетентні органи держав-членів Інтерполу зобов’язуються визначити місцезнаходження цієї особи та заарештувати її для подальшої екстрадиції. Саме Генеральний секретаріат Інтерполу видає такі notices за запитом держав-членів. Водночас ці оповіщення мають відповідати загальним засадам, визначеним Статутом Інтерполу. Проте згідно зі ст. 3 цього Статуту Інтерполу забороняється «здійснювати будьяке втручання або діяльність політичного, військового, релігійного або расового характеру». А отже, на запит України Генеральний секретаріат може відмовитися у публікації таких оповіщень щодо осіб, причетних до вчинення корупційних злочинів, адже може також вважати, що такі справи мають політичний характер.
3. Висновки
Попри широку міжнародно-правову базу з питань екстрадиції, зокрема при вирішенні справ, пов’язаних із корупцією, судові органи іноземних держав здебільшого продовжують відмовляти Україні у видачі осіб, зважаючи на суттєві прогалини, які продовжують існувати. Водночас проблематика також посилюється із запровадженням воєнного стану в нашій державі.