Коли автор писав свою статтю «Правове регулювання міжнародного арбітражу. Плани на наступну п'ятирічку» в серпні 2013 р., він не міг собі уявити, наскільки багато зміниться для міжнародного арбітражу (і не тільки) за наступні 5 років. Україна у 2013 р. та у 2019 р. — це зовсім різні країни в усіх сенсах.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
П'ятирічка 2013–2018 рр. була особливо багатою на події, в тому числі пов'язані з міжнародним арбітражем. Динамічна та всеосяжна судова реформа 2016‑2017 рр. виправила чимало проблем і недоліків правового регулювання українського арбітражу, про які автор тезисно згадував у 2013 р. Україну вже навряд чи можна назвати ворожою до арбітражу юрисдикцією. Зокрема, українське законодавство (ст. 149‑159 Цивільного процесуального кодексу) нарешті дозволяє українським судам забезпечувати позов, поданий до міжнародного арбітражу. Окрім того, завдяки зусиллям практиків міжнародного арбітражу (не без участі автора цих рядків), в українському законодавстві закріплена презумпція чинності, дійсності та виконуваності арбітражної угоди, що має формальні дефекти. Арбітрованість (арбітрабельність) певних категорій спорів отримала вичерпне правове регулювання. Проте час не стоїть на місці. Наразі постають нові виклики не тільки перед українським, але й перед світовим арбітражем, на які Україні варто відповісти.