 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Наявність у межах ЄС та Ради Європи власних механізмів захисту прав людини та основоположних свобод створило колізії через різне тлумачення судовими органами ЄС та Ради Європи правозахисних норм. Більшість справ, у рішеннях з яких Суд ЄС звертається до Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі – Конвенція), стосуються зазвичай передбачуваних порушень ст. 6 та 8 цієї Конвенції.
Прикладом справи, у рішенні якої Суд ЄС звертається до ст. 6 Конвенції, є Case С-279/09 DEB Deutsche Energiehandels-und Beratungsgesellschaft mbH v Bundesrepublik Deutschland від 22.12.2010, де німецька компанія «DEB» звернулася за юридичною допомогою, але виявилася нездатною відшкодувати судові витрати та сплатити послуги адвоката, який представляв її інтереси в суді. Німецький суд ухвалив рішення, що передбачені національним законодавством умови для звільнення від відшкодування судових витрат та оплати послуг адвоката не дотримано, а отже, підстав для звільнення компанії від зазначених платежів немає.
Німецький суд звернувся до Суду ЄС із запитом про ухвалення рішення у преюдиційному порядку, чи не суперечить встановлення національним законодавством подібних умов принципу ефективності права ЄС, який передбачає, що держави-члени ЄС не повинні унеможливлювати чи робити надзвичайно важкими умови реалізації прав, гарантованих Європейським Союзом.
Звернувшись до ст. 47 Хартії ЄС про основоположні права щодо права на ефективний судовий захист та справедливий судовий розгляд та пояснення до неї, Суд ЄС констатував той факт, що ця стаття відповідає ч. 1 ст. 6 Конвенції, яка встановлює право на справедливий судовий розгляд.
Судом ЄС було проаналізовано практику ЄСПЛ у справах щодо захисту зазначеного права, у результаті чого було зроблено висновок, що ст. 47 Хартії ЄС про основоположні права має тлумачитися як така, що передбачає право на безкоштовну юридичну допомогу у вигляді звільнення юридичної особи від сплати судових витрат і послуг адвоката. Суд ЄС зазначив, що національний суд повинен оцінити, чи відповідають критерії, дотримання яких є необхідним для звільнення компанії від вищезазначених платежів, встановлених законодавством Німеччини, принципу ефективності судового захисту, і вказав на критерії, якими при такій оцінці повинен керуватися суд. Важливо зауважити, що ці критерії також були запозичені Судом ЄС із практики ЄСПЛ.
Об’єднані Cases Rosalba Alassini v Telecom Italia SpA (C-317/08) and Filomena Califano v Wind SpA (C-318/08) and Lucia Anna Giorgia Iacono v Telecom Italia SpA (C-319/08) and Multiservice Srl v Telecom Italia SpA (C-320/08) від 18.03.2010 також стосувалися передбачуваного порушення права на справедливий судовий розгляд. Суд Італії звернувся до Суду ЄС з питанням про те, чи відповідають положення національного законодавства, згідно з якими можливість звернення до суду з позовом проти провайдерів послуг цифрового зв'язку кінцевими користувачами цих послуг обумовлена спробами вирішення спорів між ними у досудовому порядку, принципу ефективності права ЄС.
Проаналізувавши практику ЄСПЛ у справах про порушення ст. 6 та 13 Конвенції, Суд ЄС дійшов висновку про те, що положення національного законодавства Італії не суперечать принципу ефективності права. Такий висновок був зроблений Судом ЄС на підставі того, що ЄСПЛ у своїх рішеннях стверджував, що права, гарантовані ст. 6 та 13 Конвенції, не є абсолютними і можуть бути певною мірою обмежені національним законодавством країн-учасниць Конвенції.
Звернення Суду ЄС до положень Конвенції проявляються в тому, що Суд ЄС посилається на ті її статті, яким відповідають статті Хартії ЄС про основоположні права, та стверджує, що їх тлумачення може співпадати.
Так, У Case C-694/20 Orde van Vlaamse Balies, IG, Belgian Association of Tax Lawyers, CD, JU v. Vlaamse Regering від 08.12.2022 Суд ЄС зазначив, що обов’язок юриста інформувати інших залучених посередників не є необхідним і порушує право на повагу до спілкування з його або її клієнтом.
Council Directive 2011/16/EU of 15 February 2011 on administrative cooperation in the field of taxation and repealing Directive 77/799/EEC (далі – Директива № 2011/16) передбачає, що всі посередники, залучені до потенційно агресивного транскордонного податкового планування (домовленості, які можуть призвести до ухилення від сплати податків), повинні повідомляти про них компетентні податкові органи. Це зобов'язання стосується всіх тих, хто бере участь у розробці, маркетингу, організації або управлінні реалізацією такого податкового планування. Також охоплюються особи, що надають правову допомогу чи консультують щодо такого податкового планування, або, за відсутності таких осіб, платники податків. Однак кожна держава-член ЄС може звільнити посередників від виконання цього зобов’язання, якщо це порушує професійну таємницю, захищену національним законодавством такої держави-члена ЄС. За таких обставин юристи-посередники зобов’язані негайно повідомити будь-якого іншого посередника або відповідного платника податків про свої зобов’язання щодо інформування компетентних органів.
Отже, коли посередник, який бере участь у транскордонному податковому плануванні, пов’язаний професійною таємницею, він або вона повинні повідомити інших посередників, що він або вона не можуть подати таку інформацію самостійно.
З огляду на це, дві професійні організації юристів подали позови до Конституційного суду Бельгії. На їхню думку, неможливо надати інформацію іншим посередникам без порушення професійної таємниці. Конституційний суд Бельгії звернувся до Суду ЄС у преюдиційному порядку з цього питання.
У Case C-694/20 Суд ЄС зазначив, що ст. 7 Хартії ЄС про основоположні права захищає конфіденційність усієї кореспонденції між особами та надає посилений захист обмінам між адвокатами та їх клієнтами.
У зв’язку з цим слід зазначити, що ст. 7 Хартії, яка визнає, що кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, житла та зв’язку, відповідає ст. 8 (1) Конвенції, тоді як ст. 47 Хартії, яка гарантує право на ефективний засіб правового захисту та право на справедливий суд, відповідає ст. 6 (1) Конвенції.
Частина 3 ст. 52 Хартії має на меті забезпечити необхідну узгодженість між правами, що містяться в Хартії, та відповідними правами, гарантованими Конвенцією, без негативного впливу на автономію права ЄС. Необхідно брати до уваги під час тлумачення прав, гарантованих ст. 7 і 47 Хартії, відповідні права, гарантовані ст. 8 (1) і ст. 6 (1) Конвенції, як їх тлумачить ЄСПЛ, як мінімальний поріг захисту.
Схожу правову позицію Суд ЄС зайняв при розгляді попередніх справ, зокрема: Case C-481/19 DB v Commissione Nazionale per le Società e la Borsa (Consob) від 02.02.2021, зазначивши, що ст. 52 (3) Хартії передбачає, що права, які ній містяться, відповідають правам, гарантованим Конвенцією, і мають таке ж значення та обсяг, що й встановлені Конвенцією, а також призначена для забезпечення необхідної узгодженості між цими відповідними правами без негативного впливу на автономію права ЄС і Суду ЄС. Тлумачачи права, гарантовані другим абзацом ст. 47 і ст. 48 Хартії, Суд у такий спосіб повинен враховувати відповідні права, гарантовані ст. 6 Конвенції, як вона тлумачиться ЄСПЛ, як мінімальний поріг захисту.
У Case C-235/17 European Commission v Hungary від 21.05.2019 Суд ЄС дотримується точно такої ж правової позиції. Зокрема, у цьому рішенні Суд ЄС зазначає, що тією мірою, в якій Хартія ЄС містить права, що відповідають гарантованим Конвенцією правам, значення та обсяг цих прав є такими самими, як і ті, що встановлені згаданою Конвенцією. Це положення не перешкоджає ЄС надавати цим правам більш широкий захист.
Повертаючись до аналізу Case C-694/20 Orde van Vlaamse Balies, IG, Belgian Association of Tax Lawyers, CD, JU v. Vlaamse Regering від 08.12.2022 щодо дійсності ст. 8 ab (5) Директиви № 2011/16 у світлі ст. 7 Хартії про основоположні права, з прецедентного права ЄСПЛ випливає, що ст. 8 (1) Конвенції захищає конфіденційність листування між особами та надає посилений захист обмінам між адвокатами та їх клієнтами. Така правова позиція відповідає рішенню ЄСПЛ у справі «Michaud v. France» від 06.12.2012.
Подібно до цього положення, захист якого охоплює не тільки діяльність із захисту, але й юридичні консультації, ст. 7 Хартії обов’язково гарантує таємницю такої юридичної консультації як щодо її змісту, так і щодо її існування. Як зазначив ЄСПЛ у справі «Altay v. Turkey» від 09.04.2019, особи, які консультуються з адвокатом, можуть обґрунтовано очікувати, що їх спілкування є приватним і конфіденційним. Отже, за виключенням виняткових ситуацій, ці особи повинні мати легітимні очікування, що їх адвокат не розголошуватиме нікому без їх згоди, що вони консультуються з ним чи нею.
Конкретний захист, який надають ст. 7 Хартії та ст. 8 (1) Конвенції професійній таємниці адвокатів, яка насамперед набуває форми зобов’язань, виправдана тим фактом, що адвокатам відводиться фундаментальна роль у демократичному суспільстві, захисту сторін (рішення ЄСПЛ у справі «Michaud v. France» від 06.12.2012). Це фундаментальне завдання передбачає, з одного боку, вимогу, важливість якої визнається всіма державами-членами ЄС, що будь-яка особа повинна мати можливість без обмежень проконсультуватися з юристом, професія якого за своєю природою включає надання незалежної юридичної консультації всім тим, хто її потребує, а з іншого – відповідний обов’язок адвоката діяти добросовісно щодо свого клієнта (рішення ЄСПЛ у справі «AM & S Europe v Commission» від 18.05.1982).
Однак зобов’язання, встановлене ст. 8 ab (5) Директиви № 2011/16 для адвоката-посередника, який має право на професійну таємницю, негайно повідомляти інших посередників щодо інформування податкових органів з їх боку передбачає, що цим іншим посередникам стає відомо про особу адвоката-посередника. Їм також стало відомо з його або її аналізу, що існує необхідність поінформувати щодо такого податкового планування, і що з адвокатом були проведені консультації у зв’язку з цим. Цей обов’язок повідомляти тягне за собою втручання в право на повагу до спілкування між адвокатами та їх клієнтами, гарантоване ст. 7 Хартії. З огляду на те, що інші посередники зобов’язані повідомляти компетентні податкові органи про особу адвоката та про те, що з ним чи нею були проведені консультації, цей обов’язок також опосередковано призводить до повторного втручання у право на професійну адвокатську таємницю.
Суд ЄС перевіряє за таких обставин, чи можуть ці втручання бути виправданими, зокрема, чи відповідають вони цілям публічного інтересу в ЄС, і чи є вони необхідними для досягнення цих цілей. Суд ЄС нагадує, що Директива № 2011/16 є частиною міжнародної податкової співпраці, спрямованої на запобігання ризику ухилення від сплати податків, що є однією з цілей публічного інтересу в ЄС. Однак Суд ЄС вважає, що обов’язок адвоката повідомляти податкові органи, який має право на професійну таємницю, не є необхідним для досягнення цієї мети. Усі посередники зобов’язані подавати цю інформацію до компетентних податкових органів. Жоден посередник не може стверджувати, що він або вона не знали про зобов’язання щодо подання такої інформації, які чітко викладені в Директиві № 2011/16.
Директива № 2011/16 робить юриста-посередника особою, від якої інші посередники апріорі не можуть очікувати будь-якої ініціативи, здатної звільнити їх від власних зобов’язань подання інформації до податкових органів стосовно агресивного податкового планування. Розкриття повідомленими третіми сторонами-посередниками особи юриста-посередника та того, що він або вона проконсультувалися з податковими органами, також не є необхідним для досягнення цілей Директиви. Зобов’язання щодо інформування стосовно інших посередників, на яких не поширюється право на професійну таємницю, і, якщо таких посередників немає, цей обов’язок лежить на відповідному платнику податків щодо забезпечення інформування податкових органів. Податкові органи можуть, отримавши таку інформацію, запросити додаткову інформацію безпосередньо від платника податків, який потім зможе звернутися за юридичною допомогою до свого юриста. Податкові органи також можуть провести податкову перевірку відносно цього платника податків.
Резюмуючи, Суд ЄС у цій Case C-694/20 вважає, що обов’язок повідомляти, встановлений Директивою № 2011/16, порушує право на повагу до спілкування між адвокатом та його або її клієнтом.
До того ж Суд ЄС у своїх рішеннях, посилаючись на Конвенцію, вказує на те, що при вирішенні того чи іншого питання необхідно віддавати перевагу положенням Хартії про основоположні права або інших нормативно-правових актів ЄС.
У Case С-386/10 Chalkor AE Epexergasias Metallon v European Commission від 08.12.2011 Суд ЄС зазначив, що ст. 47 Хартії ЄС про основоположні права відтворює ч. 1 ст. 6 Конвенції, і тому при розгляді справи немає сенсу посилатися, крім Хартії, на положення Конвенції. Справа стосувалася вимоги про перегляд рішення Комісії про застосування штрафу до заявника, який стверджував, що це рішення було переглянуто Трибуналом лише в частині, і з посиланням на ст. 47 Хартії та ст. 6 Конвенції просив про його перегляд у повному обсязі. Суд ЄС дійшов висновку про те, що перегляд рішення тією мірою, якою він був здійснений Трибуналом, відповідає ст. 47 Хартії ЄС про основоположні права та принципу ефективності судового захисту.
У Case C-481/19 DB v Commissione Nazionale per le Società e la Borsa (Consob) від 02.02.2021 Суд ЄС зазначив, що оскільки Європейський Союз не приєднався до Конвенції, правовим інструментом, який був офіційно інкорпорований у правопорядок ЄС, як підтверджує ст. 6 (3) Договору про функціонування ЄС, є загальні принципи права ЄС.
Наступним прикладом вказівок Суду ЄС на те, що перевага при вирішенні справи має бути віддана праву ЄС може бути рішення Cуду ЄС у Case С-28/08 European Commission v The Bavarian Lager Co. Ltd. від 29.07.2010. Європейська Комісія відмовила компанії Bavarian Lager у наданні повного тексту протоколу її засідання, яке проводилось після подання компанією до Комісії скарги.
Відмова була обґрунтована тим, що 5 учасників засідання не надавали згоди на розголошення своїх імен. Однак рішення Комісії було скасовано Трибуналом на підставі того, що запит компанії стосовно надання їй повного тексту протоколу засідання відповідає Регламенту Європейського парламенту та Ради ЄС «Про доступ громадськості до документів Європейського парламенту, Ради ЄС та Європейської комісії» №1049/2001 від 30.05.2001 р., згідно з положеннями якого документи інститутів Євросоюзу мають бути доступні громадськості за винятком випадків, коли розголошення відомостей, які містяться в цих документах, підриває захист приватного життя особи, яка гарантується ст. 8 Конвенції.
Розголошення імен кількох учасників засідання без їхньої згоди Трибунал не вважав ситуацією, за якої такий захист може бути неефективним.
Однак Суд ЄС зазначив, що Трибунал посилався лише на ст. 8 Конвенції, не беручи до уваги положення права ЄС, зокрема, Регламенту Європейського парламенту та Ради ЄС «Про захист фізичних осіб при обробці персональних даних, що здійснюється установами та органами Співтовариства, та про вільне зверненні таких даних» № 45/2001 від 10 грудня 2000 року, відповідно до п. 18 якого носій персональних даних може заперечити проти передачі даних про нього третім особам. На підставі положень цього Регламенту Суд ЄС дійшов висновку про те, що рішення про відмову у наданні компанії повного тексту протоколу засідання, ухвалене Комісією, є правомірним.
У Case C-154/21 RW v Österreichische Post AG від 09.06.2022 Суд ЄС постановив, що кожна людина має право знати, кому були розкриті її персональні дані. Особа звернулася до Österreichische Post, головного оператора поштових і логістичних послуг в Австрії, з проханням розкрити їй особу одержувачів, яким Österreichische Post розкрила її особисті дані. При зверненні ця особа посилалася на Загальний регламент ЄС із захисту даних № 2016/679 від 14.04.2016 р., який передбачає, що суб’єкт даних має право отримати від контролера інформацію про одержувачів або категорії одержувачів, яким його особисті дані були або будуть розкриті.
У відповідь на запит цієї особи Österreichische Post лише зазначила, що використовує персональні дані в межах, дозволених законом, під час своєї діяльності як видавця телефонних довідників і що вона пропонує ці персональні дані торговим партнерам у маркетингових цілях. Тому особа подала позов проти Österreichische Post до австрійських судів.
Під час судового розгляду Österreichische Post додатково повідомила громадянина, що його дані були передані рекламодавцям, які торгують поштою та стаціонарними торговими точками, ІТ-компаніям, постачальникам списків розсилки та асоціаціям, таким як благодійні організації, неурядові організації. Верховний суд Австрії звернувся до Суду ЄС в порядку преюдиційної процедури з питанням, чи регламент № 2016/679 залишає контролеру даних вибір розкривати конкретну особу одержувачів або лише категорії одержувачів, чи він дає право суб’єкту даних знати свою особу.
Суд ЄС у Case C-154/21 постановив, що якщо персональні дані були або будуть розкриті одержувачам, контролер зобов’язаний надати суб’єкту даних на його запит фактичну особу цих одержувачів. Тільки там, де неможливо ідентифікувати цих одержувачів, контролер може вказати лише категорії відповідних одержувачів. Це також стосується випадків, коли контролер вважає, що запит є необґрунтованим. Також Суд ЄС зазначив, що право доступу суб’єкта даних є необхідним для того, щоб суб’єкт даних міг реалізувати інші права, надані регламентом № 2016/679, а саме право на виправлення, право на видалення («право бути забутим»), право на обмеження обробки, право заперечувати проти обробки або право на позов, якщо особа зазнає шкоди.
Суд ЄС при розгляді Case C-154/21 надав також перевагу праву ЄС, не використовуючи вже напрацьовану практику ЄСПЛ з питань захисту персональних даних, що є частиною права на повагу до приватного життя, закріпленого ст. 8 Конвенції. Зокрема, ЄСПЛ у своїх справах визначив певні принципи обробки персональних даних громадян. У справі «Леандер проти Швеції» від 26.03.1987 ЄСПЛ зазначив, що операція з конфіденційними даними особи має бути підпорядкована конкретним визначеним цілям. За інших умов така обробка є незаконною. У справі «Ротару проти Румунії» від 04.05.2000 ЄСПЛ зазначив, що за відсутності підстав, передбачених законодавством країн, третя особа не вправі обробляти персональні дані особи.
Іншим прикладом надання Cудом ЄС переваги праву ЄС при вирішенні відповідної справи може бути Case C-617/10 Aklagaren v. Hans Akerberg Fransson від 26.02.2013. У цій справі із запитом до Суду ЄС звернувся шведський суд, який розглядав кримінальну справу стосовно громадянина Франсона, якого звинувачували в умисному спотворенні податкової звітності та несплаті податків і навіть ПДВ. Зважаючи на те, що особа спочатку була притягнута до адміністративної відповідальності і сплатила штраф за подання недостовірних відомостей у податковій звітності, Суд ЄС мав відповісти на запитання, чи буде притягнення Франсона до кримінальної відповідальності за те саме діяння суперечити принципу, закріпленому у ст. 50 Хартії ЄС про основоположні права, відповідно до якої жодна людина не може бути повторно засудженою або покараною у кримінальному провадженні за злочин, за який він або вона вже були остаточно виправдані або засуджені в межах Європейського Союзу відповідно до закону.
Важливо зазначити, що цей принцип закріплено у ст. 4 Протоколу №7 до Конвенції, і ЄСПЛ неодноразово ухвалював рішення, в яких давав тлумачення права щодо неможливості бути засудженим і покараним двічі за одні й ті самі діяння. Однак Суд ЄС у своєму рішенні у Case C-617/10 не посилається ні на ст. 4 Протоколу №7 до Конвенції, ні на численні рішення ЄСПЛ з цього приводу. Розширюючи тлумачення ст. 51 Хартії про основоположні права, Суд ЄС доходить висновку, що питання про притягнення громадянина Франсона до відповідальності знаходиться у сфері права ЄС на підставі того, що адміністративне покарання у виді штрафу, застосоване до нього раніше, є частиною системи ЄС щодо ефективного стягнення ПДВ.
Відповідаючи на запитання шведського суду, Суд ЄС у цій справі стверджує, що принцип, що закріплений у ст. 50 Хартії про основоположні права, не виключає притягнення порушника як до податкової, так і до кримінальної відповідальності за умови, що покарання в межах першої не є кримінальним за своєю природою. Суд ЄС роз'яснює, що при вирішенні таких питань необхідно керуватися критеріями, головним з яких є тяжкість покарання, і доходить висновку, що в межах Case C-617/10 покарання у вигляді сплати штрафу за своєю природою не є кримінальним. Водночас Суд ЄС у своєму рішенні жодного разу не згадує про «критерії Енгеля», встановлені ЄСПЛ при вирішенні справи «Енгель та інші проти Нідерландів» від 08.06.1976, які використовувались при застосуванні ст. 6 Конвенції до правовідносин, пов'язаних із притягненням особи до юридичної відповідальності. Насамперед йде мова у цій справі ЄСПЛ про критерій національного права (чи підпадає певне діяння під ознаки злочину відповідно до національного законодавства держави), критерій адресату (якщо відповідальність поширюється на коло осіб, то правопорушення кваліфікується як кримінальне), критерій тяжкості наслідків (якщо санкції є суворими, то правопорушення може розглядатися як злочин).
Аналізуючи деяку практику Суду ЄС у справах захисту прав людини, можна побачити, що Суд ЄС намагається менше звертатися до положень Конвенції та менше застосовувати практику ЄСПЛ, приймаючи рішення у різних справах щодо захисту прав людини, хоча Хартія ЄС про основоположні права відповідає положенням Конвенції. Однією з причин такої практики Суду ЄС є наявність великої кількості рішень Суду ЄС у справах даної категорії.
До того ж виникали справи, коли Суд ЄС за відсутності відповідної практики ЄСПЛ вирішував їх, самостійно тлумачивши окремі положення Конвенції. У деяких таких справах правова позиція Суду ЄС щодо захисту прав людини кардинальним чином не співпадала із позицією ЄСПЛ.
Прикладом тлумачення Конвенції Судом ЄС є рішення у Case C-347/87 Orkem v. Commission від 18.10.1989. Case Orkem v. Commission стосувалася вимоги компанії «Orkem» про скасування рішення Європейської Комісії, згідно з яким до компанії були застосовані санкції за ненадання Єврокомісії інформації, що запитувалася. Співробітники компанії стверджували, що рішення Єврокомісії змушує їх свідчити проти себе, оскільки інформація, яка запитувалась, підтверджує порушення компанією законодавства, що суперечить загальним принципам права ЄС, оскільки право не свідчити проти себе гарантовано законодавством держав-членів ЄС, а також Конвенцією. У рішенні у цій справі Суд ЄС зазначив, що за національним законодавством держав-членів ЄС право не свідчити проти самого себе належить лише фізичним особам, а Міжнародний пакт про громадянські та політичні права гарантує таке право лише у разі кримінального переслідування. Що стосується застосування Конвенції, Суд ЄС зазначив, що ст. 6 Конвенції прямо не передбачає такого права, а практика ЄСПЛ щодо тлумачення цієї статті у такий спосіб, що право на справедливий судовий розгляд включає право не свідчити проти самого себе, відсутня. Проте Суд ЄС ухвалив, що рішення Єврокомісії не відповідає Конвенції.
У Case C-481/19 DB v Commissione Nazionale per le Società e la Borsa (Consob) від 02.02.2021 Cуд ЄС дотримується правової позиції, сформованої у Case C-347/87, і вже посилається на існуючу станом на 2021 рік практику ЄСПЛ, тлумачачи Конвенцію. Зокрема, Суд ЄС зазначив, що під час провадження з метою встановлення порушення правил конкуренції відповідне підприємство може бути зобов'язаним надати всю необхідну інформацію щодо відомих йому фактів, і розкрити у разі необхідності такі документи, якими вони володіють, навіть якщо останні можуть бути використані для встановлення існування антиконкурентної поведінки. Проте це підприємство не можна примусити надати відповіді, які могли б включати визнання з його боку існування такого порушення. Також Суд ЄС зауважив, що, хоча ст. 6 Конвенції прямо не згадує право мовчати, це право є загальновизнаним міжнародним стандартом, який лежить в основі поняття справедливого судового розгляду. Надаючи обвинуваченому захист від неналежного примусу з боку влади, це право сприяє уникненню судових помилок і забезпеченню цілей ст. 6 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «John Murray v. the United Kingdom» від 08.02.1996).
Оскільки захист права на мовчання має на меті забезпечити, щоб у кримінальному провадженні обвинувачення доводило свою справу, не вдаючись до доказів, отриманих за допомогою примусу чи всупереч волі обвинуваченого (рішення ЄСПЛ у справі «Saunders v. the United Kingdom» від 17.12.1996), це право порушується, коли підозрюваний зобов’язаний давати свідчення під загрозою санкцій або дає свідчення внаслідок цього, або його було покарано за відмову давати свідчення (рішення ЄСПЛ у справі «Ibrahim and Others v. the United Kingdom» від 13.09.2016).