В цій публікації ми спробували розставити певні акценти щодо правильного застосування практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) та Суду ЄС (Європейський суд справедливості, European Court of Justice) відповідно до ратифікованих міжнародних договорів: Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція) та Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони (далі – Угода про асоціацію); охарактеризувати значення практики цих двох Судів для вітчизняної правової системи, основні проблеми праворозуміння, з якими стикаються юристи при застосуванні практики ЄСПЛ та Суду ЄС.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Незважаючи на те, що триває доктринальна дискусія щодо співвідношення міжнародного та національного права у правопорядку України, практика застосування міжнародних угод свідчить про втілення принципу примату міжнародного права. Це пояснюється ухваленням низки рішень судами першої та апеляційної інстанцій та остаточним їх підтвердженням Верховним Судом.
Особливо слід наголосити на актуальності проблем та техніки застосування практики Суду ЄС, з якою вітчизняні суди та органи влади не знайомі, а також з приводу якої виникають певні труднощі щодо правового розуміння текстів рішень Суду ЄС. Одразу обмовимося, що наш матеріал обмежений сферою адміністративної юстиції, оскільки досить складним і не можливим за обсягом є висвітлення в одній публікації означених вище питань стосовно застосування практики ЄСПЛ та Суду ЄС у кримінальному, цивільному, господарському судочинстві.
Обов'язковість практики ЄСПЛ
Ратифікувавши Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод та врегулювавши на законодавчому рівні практику виконання рішень ЄСПЛ окремим Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» (далі – Закон), Україна наблизилась до створення однорідної судової практики, узгодженої з європейською правовою системою в схожих правовідносинах. Відповідно до ст. 9 Конституції України Конвенція та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України як чинний міжнародний договір, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. Україна, давши згоду на обов’язковість міжнародного договору, зобов’язується діяти таким чином, щоб не позбавити його мети та не зробити його неможливим для виконання. Тому і ратифікована Конвенція і практика ЄСПЛ відповідно до вище наведеного Закону для України є джерелами права і обов’язковими до застосування.
Водночас, досі існують певні питання щодо розуміння правового статусу практики ЄСПЛ у вітчизняній правовій системі, мають місце й різні підходи щодо застосування того чи іншого рішення ЄСПЛ. Так, з одного боку, існує правова позиція, що оскільки відповідно до ч.1 ст. 46 Конвенції високі Договірні Сторони зобов'язались виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вони є сторонами, прецедентний характер мають виключно рішення, в яких Україна була стороною процесу. З іншого боку, існує правова позиція, що усі рішення ЄСПЛ є джерелом права.
Якщо проаналізувати ст. 1 вище наведеного Закону, то під практикою Суду закон розуміє усю без винятку практику ЄСПЛ. Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАСУ суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Відповідно до ч.1 ст.7 КАСУ суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Отже, Україна в особі відповідних її органів влади має здійснювати застосування усієї практики ЄСПЛ, використовуючи відповідні норми Конвенції разом з рішеннями ЄСПЛ, в яких Судом тлумачаться її положення. Проте, тут виникають проблеми із офіційним перекладом рішень ЄСПЛ у справах, де Україна не була стороною, оскільки багато таких рішень ЄСПЛ станом на сьогодні не мають офіційного перекладу державною мовою. А відповідно до ст. 18 вище наведеного Закону суди мають використовувати офіційний переклад рішення Суду, що надрукований у офіційному виданні, або, за відсутності перекладу, оригінальним текстом. Але працювати з оригінальним текстом рішення ЄСПЛ досить складно, не маючи відповідної філологічної підготовки, та й хто перевірятиме правильність перекладу суддею та відповідно застосування такого рішення ЄСПЛ.
Виконання ж остаточного рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, в якій Україна є стороною, може обумовлювати за рішенням Суду здійснення Україною як загальних заходів (вирішення певної правової проблеми в чинному законодавстві, наприклад, внесення до нього змін або удосконалення адміністративної практики) так і індивідуальних (усунення конкретного визначеного в рішенні ЄСПЛ порушення, виплата сатисфакції, перегляд справи у судовому порядку).
Для більшості країн-членів Ради Європи рішення ЄСПЛ становлять доктринальне джерело права. Крім того, ми можемо також спостерігати стійку тенденцію використання практики ЄСПЛ країнами-нечленами Ради Європи в особі їх органів судової гілки влади, що свідчить про важливість рішень ЄСПЛ як джерела тлумачення положень Конвенції.
Проблеми застосування практики ЄСПЛ
Разом з тим, у правозастосовній практиці виявились значні труднощі не тільки з правильним розумінням, а й із застосуванням як Конвенції так і рішень ЄСПЛ.
У форматі посилання на Конвенцію та практику ЄСПЛ слід констатувати, що в одній частині судових рішень судді адміністративних судів обмежуються лише загальним згадуванням окремих її положень, в іншій частині судових рішень можна побачити вказівку на ту чи іншу статтю Конвенції без пояснення її значення та обґрунтування її застосування при розгляді відповідної адміністративної справи. Існують також судові рішення, в яких судді в мотивувальній частині обмежуються лише узагальненими фразами: «це суперечить принципу правової визначеності», «відповідно до рішень ЄСПЛ» тощо. Судді також можуть підміняти мотивувальну частину судового рішення відповідною практикою ЄСПЛ. Тут хочеться зазначити, що у рішенні ЄСПЛ від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» Суд зазначив: у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
У деяких суддів існує плутанина у розумінні та розрізненні практики Суду ЄС та ЄСПЛ. Часто-густо можна побачити, що назви рішень ЄСПЛ виписуються в судових рішеннях з помилками, їх тексти видозмінюються. Іншими проблемами використання практики ЄСПЛ в адміністративному судочинстві є також вибірковість її застосування, порушення так званого юрисдикційного критерію, де фабула справи у рішенні ЄСПЛ відрізняється від фактичних обставин, які досліджуються вітчизняними суддями при вирішенні публічно-правового спору у відповідній адміністративній справі, хоча і в цьому рішенні ЄСПЛ і в рішенні відповідного адміністративного суду застосовується один і той же правовий принцип. Та й взагалі схожість фактичних обставин в адміністративній справі і обставин справи, що була вже розглянута ЄСПЛ, не може слугувати безапеляційному застосуванню адміністративним судом відповідного рішення ЄСПЛ.
Проте, не слід сприймати юрисдикційний критерій за «чисту монету» при застосуванні того чи іншого правового принципу за певних обставин у справі. Так, зокрема, стаття 6 Конвенції відсилає до «цивільних» прав та обов’язків. Тому може існувати хибна думка, що гарантії цієї статті поширюються лише на цивільні справи, які розглядаються судами загальної юрисдикції. Відповідно до п. 89 рішення ЄСПЛ від 28 червня 1978 року у справі «Кьоніг проти Німеччини» поняття «цивільних прав і обов’язків» не може зводитися виключно до посилань на національне право відповідної держави, а є автономним в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції. Так, Суд визнає застосування пункту 1 статті 6 Конвенції у провадженнях у контексті «публічних прав». Такі провадження можуть стосуватись дозволу на продаж землі (рішення ЄСПЛ від 16 липня 1971 року у справі «Рінґайзен проти Австрії»), ліцензією на реалізацію алкогольних напоїв (рішення ЄСПЛ від 7 липня 1989 у справі «Тре Тракторер проти Швеції»). Стаття 6 Конвенції застосовується у провадженнях щодо соціальних питань: справа стосовно виплат соціальних пенсій (рішення ЄСПЛ від 26 лютого 1993 року у справі «Салезі проти Італії»). Пункт 1 статті 6 Конвенції застосовується також до спорів в сфері державної служби (рішення ЄСПЛ від 8 грудня 1999 року у справі «Пеллеґрін проти Франції») тощо.
Отже, ЄСПЛ при тлумаченні цивільних прав та обов’язків виходить за межі цивільного права та може поширювати дію ч. 1 ст. 6 Конвенції на різні справи за галузево-правовим критерієм з метою захисту основних прав, свобод та інтересів людини.
Ще одним таким прикладом є практика ЄСПЛ, де Суд застосовує широкий підхід до дії принципу незворотності дії закону в часі шляхом більш широкого розуміння захисту прав і свобод людини та застосування принципу верховенства права, не обмежуючись кримінально-правовим підходом до дії принципу незворотності дії закону в часі, а розширюючи дію цього принципу в галузевому розрізі права. Досить часто такому широкому підходу може слугувати й тлумачення Судом гарантованих Конвенцією прав і свобод людини через застосування предмету та мети Конвенції.
Так, у справі «Праведная проти Росії» ЄСПЛ у рішенні від 18 листопада 2004 року зазначив, що російський місцевий суд при розгляді спору щодо порядку нарахування пенсії застосував наказ Міністерства праці РФ, виданий після прийняття рішення у справі, як підставу для перегляду власного рішення за нововиявленими обставинами. При цьому, якщо попереднє рішення винесено на користь позивачки, то в результаті перегляду вже на підставі цього наказу Мінпраці РФ, у задоволенні її вимог було відмовлено. Оскільки ключовим питанням цієї справи було ретроспективне застосування відомчого некримінального нормативно-правового акту, що прямо не підпадає під дію статті 7 Конвенції, Суд аналізував ситуацію, що склалася в контексті статті 6, яка гарантує право на справедливий суд. Суд одноголосно дійшов висновку, що це право було порушено. Отже, ЄСПЛ розглядає справи про порушення принципу незворотності дії закону в часі й за межами кримінального права, а саме в контексті ст.6 Конвенції як порушення права на справедливий суд.
У деяких рішеннях адміністративних судів можна спостерігати множинність посилань на практику ЄСПЛ, коли певна правова позиція судді обґрунтовується посиланням на значну кількість рішень ЄСПЛ або ж наводяться посилання на рішення цього Суду, яке немає жодного стосунку до предмету розгляду судом адміністративної справи. Інколи судді посилаються на практику ЄСПЛ за відсутності прогалин та колізій в чинному законодавстві України, створюють суперечності між наведеною правовою позицією ЄСПЛ та рішенням суду, шаблонно використовують практику ЄСПЛ та відповідно відтворюють усі допущені суддями у попередніх рішеннях помилки.
Існують також проблеми у забезпеченні єдності судової практики при використанні практики ЄСПЛ. Так, в одному рішенні адміністративні суди обґрунтовують відповідь на кожний аргумент сторони спору, а в інших рішеннях адміністративні суди, посилаючись на це ж рішення ЄСПЛ, не обґрунтовують свою відповідь на кожний аргумент сторони, хоча цей аргумент є важливим для сторони, що, на думку ЄСПЛ, є порушенням ст. 6 Конвенції, оскільки сторона не була почута при винесенні судового рішення, яке має бути справедливим. Така ситуація із використанням рішень ЄСПЛ не сприяє єдності судової практики.
Критерії застосування практики ЄСПЛ
Виходячи із множинності посилань на практику ЄСПЛ та інших означених вище проблем, слід зазначити, що хоча вона є обов’язковою до застосування, проте слід досить виважено підходити до її використання. Під виваженістю ми маємо на увазі визначення критеріїв, за яких практику ЄСПЛ, а також положення Конвенції слід застосовувати для вирішення існуючої правової проблеми. Так, при визначенні доцільності/необхідності застосування практики ЄСПЛ слід враховувати достатність урегульованості певних спірних відносин на законодавчому рівні відповідним Законом України. В такому випадку можна не застосовувати практику ЄСПЛ, оскільки ці спірні відносин вже достатньою мірою, з певним рівнем зрозумілості та чіткості врегульовані національним законом, що відповідає принципу правової визначеності.
Але, все ж таки, критеріями застосування практики ЄСПЛ для урегулювання спірних відносин можуть бути наступні:
1. Наявність певної правової проблеми, яку неможливо вирішити без застосування практики ЄСПЛ.
2. Наявність прогалини в чинному законодавстві України.
3. Колізія норм чинного законодавства України (колізія законодавчих актів, колізія норм одного нормативно-правового акту).
4. Відсутність порядку реалізації окремих положень певного Закону України, що порушує конвенційні права людини. Це нова проблема в правозастосовній практиці для адміністративних судів.
5. Неоднозначне трактування норм чинного законодавства України. Тут йде мова про якість закону і про застосування за таких обставин правила про пріоритет з найбільш сприятливим для особи тлумаченням норми права (наприклад, рішення ЄСПЛ від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України»).
Отже, застосування практики ЄСПЛ має сприяти формуванню єдності судової практики у захисті прав, свобод та інтересів людини, а не підміняти аргументи та/або мотивувальну частину судового рішення або знову ж таки виступати невід’ємним його атрибутом.
Практика суду ЄС
Кажучи про практику Суду ЄС (Європейський Суд Справедливості – European Court of Justice) слід в першу чергу наголосити, що Суд ЄС являє собою судову установу іншого правового порядку, міжнародної організації – Європейського Союзу, практика якого має принципове значення для розвитку правопорядку Євросоюзу. Слід пам’ятати, що на національні суди держав-членів ЄС покладено завдання щоденного застосування законодавства ЄС відповідно до принципів верховенства, прямої дії та відповідальності держав-членів за дотримання права ЄС.
В силу ст. 9 Конституції України окремого порядку застосування заслуговує Угода про асоціацію між Україною та ЄС, яка набула чинності 1 вересня 2017 року. Угода про асоціацію відтворює поглиблені відносини між сторонами, що зумовлює потребу реалізації її положень за допомогою низки правових інструментів, зокрема, врахування позиції Суду ЄС у процесі імплементації Угоди. Угода містить запозичені положення з установчих договорів про ЄС, а також значну кількість внесених до додатків актів інститутів Євросоюзу, при застосуванні яких Україна має враховувати відповідну практику ЄС у цих сферах. Правові позиції, сформульовані в рішеннях Суду ЄС, а також за запитом у преюдиційних рішеннях Суду ЄС, можуть бути дієвим інструментом для формування українського законодавства у контексті його наближення до законодавства ЄС. У цьому контексті практика Суду ЄС набуває важливе значення для удосконалення судової практики України.
Відповідно до постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя» від 19 грудня 2014 року № 13 у разі виникнення труднощів із застосуванням міжнародних договорів України суди при здійсненні правосуддя можуть використовувати акти та рішення міжнародних організацій, спеціалізованих органів, які мають повноваження щодо тлумачення відповідних міжнародних договорів або врегулювання спорів щодо тлумачення.
Суди при здійсненні правосуддя можуть застосовувати норми міжнародних договорів безпосередньо як частину законодавства України, якщо вжиття відповідних заходів належить до компетенції суду або якщо вони сформульовані в міжнародному договорі як норми прямої дії. Як норми прямої дії підлягають застосуванню судом, зокрема, норми міжнародних договорів України, які закріплюють права людини та основоположні свободи. Крім того, у разі виникнення труднощів із застосуванням міжнародних договорів України суди при здійсненні правосуддя можуть використовувати акти та рішення міжнародних організацій, спеціалізованих органів, які мають повноваження щодо тлумачення відповідних міжнародних договорів або врегулювання спорів щодо тлумачення.
Дані положення в узагальненні судової практики свідчать про те, що суди України під час тлумачення положень міжнародного договору мають ураховувати міжнародну правозастосовну практику. Такий підхід уможливлює врахування на національному рівні не лише норм міжнародних договорів, а й результатів міжнародної імплементації, в тому числі практику Суду ЄС.
Примітною характеристикою судової практики застосування Угоди про асоціацію в судах України є те, що всі юрисдикції користуються такими посиланнями, проте увага буде приділена застосуванню Угоди про асоціацію в адміністративному судочинстві.
Вищий адміністративний суд України в інформаційному листі від 18 листопада 2014 року № 1601/11/10/14-14 підкреслив, що слід розрізняти рішення Європейського суду з прав людини як органу, юрисдикція якого поширюється на держави – члени Ради Європи, та рішення Європейського суду справедливості (Суду ЄС), який діє лише в межах правової системи Європейського Союзу. Враховуючи європейський напрямок розвитку України, а також початок дії Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, правові позиції, сформульовані у рішеннях Європейського суду справедливості (Суду ЄС), можуть враховуватися адміністративними судами як аргументація, міркування стосовно гармонійного тлумачення національного законодавства України згідно з усталеними стандартами правової системи Європейського Союзу, однак не як правова основа (джерело права) врегулювання відносин, стосовно яких виник спір.
Вже після активної реалізації положень Угоди про асоціацію судова практика України активно розвивається й надалі. Зупинимося на деяких найбільш значущих справах.
Аналіз вітчизняної судової практики
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у своєму рішенні у справі № 9901/460/18 від 18 вересня 2018 р. звернув увагу на те, що відповідно до Угоди про асоціацію Україна взяла на себе зобов'язання, зокрема, забезпечувати поступову адаптацію свого законодавства до права ЄС (acquis ЄС) відповідно до напрямів, визначених у цій угоді, та забезпечувати ефективне її виконання. У рішенні було відзначено, що однією з цілей асоціації, згідно з пунктом «е» частини другої статті 1 Розділу І Угоди, визначено посилення співробітництва у сфері юстиції, свободи та безпеки з метою забезпечення верховенства права та поваги до прав людини і основоположних свобод.
Досить неоднозначною є розглянута Окружним адміністративним судом міста Києва справа № 810/1685/18 (рішення по справі від 27.02.2019) щодо вимог позивача, які стосувалися визнання протиправними та нечинними окремі положення Постанови Кабінету Міністрів України №1106 від 25 жовтня 2017 року «Про виконання Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами - членами, з іншої сторони» (у певних пунктах постанови); та визнання бездіяльності Кабінету Міністрів України протиправною та зобов'язати Кабінет Міністрів України прийняти нормативно-правовий акт щодо виконання Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, в частині імплементації директиви.
Відповідно до зобов’язань, що походять з міжнародного договору, а також відповідно до актів імплементації Україна забезпечує поступове приведення у відповідність своїх чинних законів та майбутнього законодавства до acquis ЄС. Таке наближення розпочинається з дати підписання цієї Угоди та поступово поширюватиметься на всі елементи acquis ЄС. При цьому така імплементація повинна відбуватись за умов дотримання підходів до тлумачення та правозастосування, прийнятих в практиці ЄС.
За міркуваннями суду було встановлено, що даний позов подано особою, права якої спірними правовідносинами не порушено, а також відповідач довів суду відсутність протиправних дій зі свого боку.
Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд приходить до висновку про те, що вимоги позивача є необґрунтованими, безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.
Дана справа свідчить про те, що за умов подальшого ефективного функціонування торговельних відносин між ЄС та Україною, а також імплементаційної діяльності (або бездіяльності) органів державної влади України такі справи можуть стати реальністю.
Застосування угоди про асоціацію
Угода про асоціацію між Україною та ЄС характеризується певними еволюційними рисами, які значно відрізняють її з-поміж інших угод в договірній практиці України та й ЄС. Складність сфери дії Угоди про асоціацію та її правового характеру як змішаного договору в правовому порядку ЄС разом із далекосяжними наслідками для правових систем ЄС і України відповідно до міжнародного права, можна стверджувати про передбачувану комплексність та ускладненість застосування та реалізації її норм.
Аналіз положень Угоди про асоціацію свідчить про те, що можна виокремити принаймні три основні сфери, в яких в правовому порядку України необхідним є застосування практики Суду ЄС. Зокрема, це такі сфери, як захист інтелектуальної власності, правила конкуренції на ринку, насамперед в сфері запровадження механізму контролю та моніторингу за державною допомогою суб’єктам господарювання, та державні закупівлі.
Наприклад, відповідно до ст. 153 Угоди про асоціацію Україна забезпечує поступове приведення існуючого та майбутнього законодавства у сфері державних закупівель у відповідність до acquis ЄС у сфері державних закупівель. При цьому така адаптація законодавства здійснюється поетапно й у цьому процесі належна увага повинна приділятися відповідній практиці Суду ЄС та імплементаційним заходам Європейської Комісії, а також, якщо в цьому виникне необхідність, будь-яким змінам в acquis ЄС, що відбуватимуться в той самий час.
Інший приклад, стосується імплементації та застосування норм щодо державної допомоги суб’єктам господарювання. Відповідно до ст. 264 Угоди про асоціацію Україна має застосовувати положення щодо державної допомоги з використанням як джерела тлумачення критеріїв, що випливають із застосування статей 106, 107 та 93 Договору про функціонування Європейського Союзу, зокрема відповідну судову практику Суду Європейського Союзу, а також відповідне вторинне законодавство, рамкові положення, керівні принципи та інші чинні адміністративні акти Союзу.
Слід нагадати, що інститут державної допомоги суб’єктам господарювання є новим для законодавства України, спори щодо якого мають вирішуватись в порядку адміністративного судочинства. Й не дивлячись на те, що практики застосування норм Закону України «Про державну допомогу суб’єктам господарювання», який вступив в силу з 2 серпня 2017р., ще замало, однак вже з’явилися резонансні судові справи. Так, відповідно до законодавства України 20 листопада 2018 року Антимонопольним комітетом України прийнято рішення №652-р, яким визнано, що державна допомога у формі фінансової підтримки - дотації на покриття збитків від надання послуг пасажирським автомобільним транспортом загального користування, включаючи втрати від безкоштовного перевезення пасажирів муніципальним автотранспортом у дні відзначення загальнодержавних, загальноміських, новорічних та інших свят і заходів, що виділяються на підставі Комплексної Програми розвитку міського пасажирського транспорту на 2018 - 2023 роки», затвердженої рішенням Вінницької міської ради від 22 грудня 2017 року № 1003 (зі змінами від 23 лютого 2018 року № 1081), Комунальному підприємству «Вінницька транспортна компанія» на період з 01 січня 2018 року по 31 грудня 2023 року у сумі 407772,20 тис. грн, є недопустимою державною допомогою для конкуренції, відповідно до Закону України «Про державну допомогу суб`єктам господарювання». Після даного рішення Вінницька міська рада скористалася механізмом судового захисту й подала позов в порядку адміністративного судочинства.
По даній справі вже винесено рішення Верховним судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 31 березня 2020 року (справа №640/65/19 адміністративне провадження №К/9901/30620/19). Верховний Суд підтвердив винесені рішення попередніх судових інстанцій й не підтримав позицію позивача. Суди попередніх інстанцій приходили до висновку, що твердження позивача щодо помилковості використання Антимонопольним комітетом України джерел права Європейського Союзу під час прийняття Рішення № 652-р є хибним, безпідставним, необґрунтованим, та таким, що суперечить законодавству та матеріалам справи. Верховний Суд остаточно підтвердив необґрунтованість твердження скаржника щодо помилковості використання Антимонопольним комітетом України джерел права Європейського Союзу під час прийняття Рішення № 652-р, оскільки останнє суперечить чинному законодавству та встановленим судами фактичним обставинам справи.
Отже, практика переконливо свідчить про те, що Угода про асоціацію між Україною та ЄС є частиною національного законодавства України, її положення мають імперативний характер та є обов'язковими до виконання на всій території України. А практика національних судів України свідчить про започаткування процесу застосування не тільки положень Угоди про асоціацію, а практики Суду ЄС.
У даній публікації ми спробували розставити певні акценти щодо правильного застосування практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) та Суду ЄС (Європейський суд справедливості, European Court of Justice) відповідно до ратифікованих міжнародних договорів: Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція) та Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони (далі – Угода про асоціацію); охарактеризувати значення практики цих двох Судів для вітчизняної правової системи, основні проблеми праворозуміння, з якими стикаються юристи при застосуванні практики ЄСПЛ та Суду ЄС.
Незважаючи на те, що триває доктринальна дискусія щодо співвідношення міжнародного та національного права у правопорядку України, практика застосування міжнародних угод свідчить про втілення принципу примату міжнародного права. Це пояснюється ухваленням низки рішень судами першої та апеляційної інстанцій та остаточним їх підтвердженням Верховним Судом.Особливо слід наголосити на актуальності проблем та техніки застосування практики Суду ЄС, з якою вітчизняні суди та органи влади не знайомі, а також з приводу якої виникають певні труднощі щодо правового розуміння текстів рішень Суду ЄС. Одразу обмовимося, що наш матеріал обмежений сферою адміністративної юстиції, оскільки досить складним і не можливим за обсягом є висвітлення в одній публікації означених вище питань стосовно застосування практики ЄСПЛ та Суду ЄС у кримінальному, цивільному, господарському судочинстві.