Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані в Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було допущено особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Питання правового захисту неодноразово знаходили відображення й у практиці Європейського суду з прав людини. Зокрема, в рішенні у справі «Артіко проти Італії» від 13 травня 1980 року ЄСПЛ констатував, що Конвенція гарантує не теоретичні або ілюзорні права, а їх практичне та ефективне здійснення; це особливо справедливо стосовно права на захист, яке займає чільне місце у демократичному суспільстві.
Одним із юридичних засобів правового захисту є скарга на реєстраційні рішення щодо нерухомого майна та бізнесу, яка подається до Міністерства юстиції України та є альтернативним судовому видом адміністративного оскарження.
Протягом 2020 року Колегією Міністерства юстиції України з розгляду скарг у сфері державної реєстрації було проаналізовано 2 694 кейси, з яких: 1 104 – задоволено, 1 590 – відмовлено в задоволенні по суті. За вказаний період в одноособовому порядку Мін’юст задовольнив 55 скарг у сфері державної реєстрації: 47 – щодо бізнесу і 8 – стосовно нерухомості.
Динаміка розгляду реєстраційних кейсів, як і кількість поданих до Мін’юсту скарг у сфері державної реєстрації, свідчать про активне використання суб’єктами правовідносин адміністративної форми захисту, що дозволяє оперативно (в окремих випадках – протягом доби!) відновити порушені майнові та корпоративні права скаржників.
Перевірка факту порушення прав – перший етап розгляду скарги
Подання скарги на реєстраційне рішення у сфері нерухомого майна або бізнесу є засобом реалізації особою права на захист. З відповідною скаргою може звернутися особа, яка вважає, що її права порушені, а право на задоволення такої скарги обумовлено, перш за все, підтвердженням факту порушення прав скаржника оскаржуваним рішенням. Зокрема, у абзаці 3 частини п’ятої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що скарга розглядається виключно за умови, що вона подана особою, яка може підтвердити факт порушення її прав у результаті прийняття відповідного рішення про державну реєстрацію. При цьому скаржник має долучити до скарги засвідчені в установленому порядку копії наявних у нього документів, що підтверджують факт порушення прав скаржника у результаті прийняття рішення державним реєстратором (абзац 2 частини п’ятої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», абзац 2 частини п’ятої статті 34 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань»).
Слід зазначити, що підставою для відмови в задоволенні скарги є, зокрема, суттєві порушення нормативно встановлених вимог щодо її оформлення (пункт 1 частини восьмої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», пункт 1 частини восьмої статті 34 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань»).
Отже, на первинному етапі аналізу реєстраційного кейсу із змісту поданої скарги та доданих до неї документів встановлюється підтвердження скаржником факту порушення його прав рішенням державного реєстратора. Відсутність обставин, що підтверджують факт порушення прав скаржника в результаті прийняття рішення про державну реєстрацію прав, (внаслідок відсутності відповідного обґрунтування у скарзі, непідтвердження наявності права, на захист якого звернулася особа, спростування тверджень скаржника про порушення його прав іншими матеріалами скарги чи відомостями державних реєстрів) є підставою для відмови у задоволенні скарги.
Як свідчить практика діяльності Офісу протидії рейдерству Мін’юсту, непідтвердження скаржником факту порушення своїх прав стало підставою для відмови у задоволенні 341 скарги, що складає 22 % від загальної кількості скарг, у задоволенні яких за результатами колегіального розгляду в 2020-му році було відмовлено по суті.
Справедлива процедура, а не правовий пуризм
Непідтвердження скаржником факту порушення його прав оскаржуваним реєстраційним рішенням унеможливлює оцінку законності оскаржуваного реєстраційного рішення. Відмова у задоволенні скарги з вказаної підстави не є проявом формалізму чи непропорційності між застосованими засобами і поставленою метою, та не свідчить про превалювання форми над змістом, оскільки, розглядаючи реєстраційні кейси, Мін’юст в першу чергу керується нормативним приписом частини третьої статті 17 Цивільного кодексу України, де передбачено, що орган державної влади здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах і в спосіб, що встановлені Конституцією України та законом.
З аналізу частини 2 статті 19 Конституції України випливає, що діяльність органів державної влади здійснюється відповідно до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, яке побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом, дозволено лише те, що прямо передбачено законом».
Правова процедура (fair procedure – справедлива процедура), яка є складовою принципу верховенства права та передбачає правові вимоги до належного прийняття актів органами публічної влади, встановлює межі здійснення повноважень органом публічної влади та в разі її неналежного дотримання дає підстави для оскарження таких дій особою, чиї інтереси вона зачіпає, до суду.
Встановлена правова процедура повинна забезпечувати справедливе ставлення до особи з боку органів публічної влади під час прийняття рішень і вчинення дій, і має бути спрямована на забезпечення загального принципу юридичної визначеності, складовою якої є правило легітимних очікувань як один з елементів принципу верховенства права.
Нормативна вимога щодо обов’язку скаржника зазначити у скарзі та підтвердити наявними у нього документами факт порушення своїх прав оскаржуваним реєстраційним рішенням не є формальною, вона заснована на загальних положеннях про правовий захист, що пов’язують право на захист із фактом порушення права.
Для прикладу: частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України закріплено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення. Відповідно до частини другої статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Порушення ж права пов’язано з позбавленням його суб’єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково (постанова Верховного Суду від 18 грудня 2020 року, справа № 753/2621/17).
Це означає, що, скажімо, у разі подання скарги попереднім орендарем, право оренди якого припинено правомірно, на рішення про державну реєстрацію права оренди землі за новим орендарем або оскарження реєстрації права власності особи на об’єкт нерухомого майна скаржником, який не підтверджує свого права на даний об’єкт, порушеного такою реєстрацією, наявні підстави для відмови у задоволенні скарги.
З огляду на те, що право на захист виникає у особи, права якої порушені, то суб’єкт, який оскаржує реєстраційне рішення у сфері нерухомості або бізнесу, обов’язково має підтвердити факт порушення своїх прав у результаті прийняття такого рішення. Тому особа, викладаючи у скарзі обставини, якими обґрунтовуються її вимоги, має зазначити, які саме права були порушені оскаржуваними реєстраційними діями, а також підтвердити ці обставини наявними у неї документами.