Минулого місяця стало відомо, що Офіс прокурора Міжнародного кримінального суду розглядає 14 повідомлень за фактами порушень норм міжнародного гуманітарного права на тимчасово окупованих територіях АР Крим та Донбасу. Йдеться про умисні вбивства, тортури, депортацію або насильницьке переміщення населення, умисне спрямування нападів на цивільне населення і цивільні об'єкти.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
В Офісі Генпрокурора України прокоментували це на прикладі трагедії рейсу МН17. Мовляв, вона показала, наскільки важливою є роль міжнародної громадськості.
«Внесок кожної держави у здійснення правосуддя за найтяжчі злочини і відповідно у розвиток міжнародного кримінального та гуманітарного права є вкрай важливим. Практика змінюється, а досвід одних країн переймають інші, які вимушено зіткнулися з фактами скоєння воєнних злочинів і злочинів проти людяності на їхніх територіях. Крім цього, високий рівень кооперації між державами може допомогти у ситуаціях, коли виконавця міжнародних злочинів неможливо притягнути до відповідальності зусиллями системи правосуддя однієї країни. Нині Україна на своєму прикладі відчуває важливість і роль міжнародного правосуддя», - заявив заступник генпрокурора України Гюндуз Мамедов, який курирує напрямок розслідування воєнних злочинів і злочинів проти людяності.
Звучить добре, але чи дійсно «високий рівень кооперації між державами може допомогти у тих ситуаціях»?
Які держави скооперувалися, наприклад, навколо подій місячної давнини, коли бойовики на Донбасі вбили українського військового медика під час операції з евакуації нашого військового біля Зайцевого?
І це при тому, що люди у білих халатах мають особливий захист у всіх війнах - навіть у «гібридній». Яким чином ОБСЄ (з якою ця операція була погоджена) контролювала ситуацію й начебто мала відповідати за безпеку і співробітництво у цій окремій ділянці Європи?
«Ми зробимо все для того, щоб ворог заплатив за цей злочин», – заявив після вбивства медика голова українського МЗС Дмитро Кулеба У відомстві пообіцяли, що інформація про нього буде розголошена максимально.
В мене з цього приводу декілька питань. Хтось згадає зараз прізвище цього лікаря?. Хтось взагалі знає його прізвище? Хтось, може, взяв інтерв’ю у його родини? Показав, яким він хлопцем був, кого кохав? Що читав? Про що мріяв? Тому яким чином Україна збирається «інформацію про цього медика розголошувати максимально?». Яким чином вона зробить «все, щоб ворог заплатив за цей злочин»?
Як на мене, це був той самий випадок, коли Київ, починаючи від журналістів і закінчуючи МЗС, мав би волати на вісь світ: «Подивиться, люди добрі, що вони роблять!».
Я розумію, що волати з приводу Олега Сенцова було значно ефектніше. Але загиблий лікар не винен в тому, що він - не Сенцов, а звичайний чолов’яга. Який до того ж залишився невідомим. Для своєї країни. Не кажучи вже про весь світ (адже саме це, мабуть, й мав на увазі міністр закордонних справ України).
За цей місяць ми чули багато про чергові мінські зібрання ТКГ, чергові зміни у складі української делегації, нові підходи, Леоніда Кравчука і Вітольда Фокіна, нові ініціативи і старі домовленості. Не чули тільки одного, - що хто-небудь із них сказав представникам ОРДЛО: знайдіть і віддайте нам тих, хто вбив нашого лікаря! Той же Леонід Макарович, наприклад, міг би це зробити навіть в ефірі телеканалу «Росія», де він виступав у програмі Ольги Скабєєвої.
І це в контексті міжнародного гуманітарного права справді прозвучало би значно гучніше, ніж «грізні» слова Кулеби. Але ми чули і від Кравчука, і від решти міністрів, переговорників все, що завгодно, але тільки не про загиблого лікаря.
Вчора, 12 серпня, багато хто згадував 1949 р., коли були прийняті «Женевські конвенції». Пояснювали їхню унікальність, говорячі, що вони - єдині міжнародні договори, в яких беруть участь всі без виключення держави. Це, мовляв, є свідоцтвом непорушної значущості їх норм і уособленням приналежності держави до міжнародного співтовариства.
Можливо, так і є. Конвенції дуже важливі. І дуже хороші. Погано лише те, що виконують їх погано. Починаючи з В’єтнаму (згадайте вбивство 504-х мирних осіб у Сонгмі) і закінчуючи Донбасом (наприклад, розстріл автобусу під Волновахою).
Також, у світлі Женевських конвенцій, вчора багато хто згадував й про Римський статут, який Україна досі не ратифікувала. І зрозуміло, з яких причин. Римський статут для України - це палка о двох кінцях. Але в такому випадку кінця воєнним злочинам на буде видно, тому що переслідувати за них важко. Майже неможливо.
Минулому складу парламенту так і не вдалося привести Кримінальний кодекс України у відповідність із міжнародним правом, Це, як стверджують фахівці, дозволило б нашій країні стати повноцінним учасником Міжнародного кримінального суду. В Україні відбулося «обнуління» усіх гілок влади і стало не до міжнародного права (принаймні кримінального). Здається, що й нинішньому складу Верховної Ради не до цього.
Тому, на жаль, тому самому загиблому лікарю доведеться ще довго залишатися безіменним героєм тієї «гібридної», але насправді звичайної війни на Донбасі, яку жодними Женевськими конвенціями не врегулюєш.
Євген Цибуленко, професор міжнародного права, Таллінн, Естонія
«Там, де починається Росія, право закінчується. Це стосується як її внутрішнього державного права, так і міжнародного, включаючи право війни (міжнародне гуманітарне право).
Проте серйозне порушення МГП є воєнними злочинами, до яких не застосовується строк давності, тому російські військові - злочинці повинні розуміти, що рано чи пізно справедлива відплата їх наздожене.
Це стосується і тих, хто віддає злочинні накази, і тих, хто їх виконує. Російські окупаційні війська й їх місцеві поплічники регулярно здійснюють на Донбасі (як і в Сирії та інших місцях, де вони присутні) весь спектр воєнних злочинів. Проте вони фіксуються і передаються для притягнення їх до відповідальності, коли умови дозволять це зробити. А ситуація в сучасному світі змінюється дуже швидко…
Що стосується самої IV Женевської конвенції 1949 р. - це базовий документ, який був прийнятий за підсумками Другої світової війни і захищав в першу чергу цивільне населення проти свавілля окупаційної влади.
Наразі нові війни дуже часто кидають міжнародному гуманітарному праву нові виклики. Однак із 1949 р. Женевські конвенції про захист жертв війни вже не переглядаються, тому що це дуже хороші конвенції. Їх просто доповнюють.
Так, у 1977 р. було прийнято два додаткових протоколи до ЖК, які врахували в тому числі і досвід В'єтнамської війни. Чому, скажімо, Багдад під час війни не зрівняли з землею, як Дрезден або Ковентрі? Тільки тому, що існує міжнародне гуманітарне право, яке розвивається. Те, що вважалося прийнятним за часів Другої світової чи навіть В'єтнаму, сьогодні може бути воєнним злочином.
Не можна забувати і про те, що в сучасному світі, коли практично кожен має телефон із камерою, приховувати воєнні злочини стало практично неможливим, а збирати докази стало набагато простіше».