Навіть той, хто ніколи не цікавився кримінальним процесом та боротьбою з корупцією в Україні, неодноразово чув заклики до повальних посадок, тобто суворого кримінального покарання підозрюваних чи обвинувачених та винних осіб (краще б, звісно, довічного, але маємо те, що маємо).
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Роки у тюрмі уявляються нам, як ідеальне вирішення та запобіжник від корупції. Таке упередження виплекане радянською правовою традицією та сотнями політтехнологів, які під кожні вибори прямо таки влаштовують килимові бомбардування обіцянками “посадити” всіх корупціонерів, нагородити непричетних тощо.
Але, як часто буває, реальність суттєво коригує наші уявлення та бажання. Тож розберемось чому.
Сутність покарання у вигляді позбавлення волі
Історично інститут тримання під вартою отримав своє життя наприкінці XV — початку XVI сторіччя з розвитком капіталістичних правовідносин. До того судочинство передбачало більшу “оперативність” у питанні винуватості особи. Домінував принцип таліону (“око за око”). Йшлося про позбавлення волі як аналог сучасного запобіжного заходу (потримати день-два у льоху, поки умовний князь вирішить твою долю).
На цьому етапі ув'язнення сприяло притягненню особи до відповідальності, наприклад, через унеможливлення зміни місця перебування.
Тому позбавлення волі найчастіше практикувалось, щоб ізолювати особу від суспільства та не дати можливості впливати на окремих суб'єктів розслідування. Наприклад, популярною була практика заслання осіб, які програли у тогочасній політичній боротьбі, у монастирі.
Також у категорію ув'язнених потрапляли боржники та військовополонені. Тобто, знову ж таки позбавлення волі допомагало обмежити пересування особи або змусити особу чи її родичів погасити борги засудженого. Дуже часто засуджені особи ще й змушені були сплачувати кошти за перебування в установах відбуття покарань.
У той час закладалася основна підвалина та суть цього покарання — ізоляція.
Ексклюзивність такого покарання пояснювалась економічним розвитком. Утримання тюрми (у монастирі, фортеці, їхньому східному аналозі — зиндані тощо) було економічно складним, забезпечення ув'язнених мінімальним, харчування — за залишковим принципом.
Кардинально ситуація змінилась наприкінці XVIII сторіччя. Тоді місця позбавлення волі отримали додаткову роль — виправлення винної особи. Найчастіше — через працю, психологічний вплив тощо. Ця робоча сила також сприяла самозабезпеченню тюрми.
У СРСР ув’язнення переслідувало декілька цілей: превенція, вплив на засудженого та пристосування до соціального строю (КК РСФРР 1926 року), у 1960 році додалось перевиховання та виправлення (КК РСФРР 1960 року).
Проте на практиці репресивний характер кримінального покарання став вирішальною домінантою у судочинстві, яка ще й забезпечувала економічне життя країни (наприклад, славнозвісне будівництво Біломорканалу).
Радянська юридична парадигма заклала у свідомість просту максиму — що суворіше покарання особи, то воно “справедливіше”.
Сучасне українське суспільство продовжує жити у межах цієї парадигми, з року в рік вимагаючи “посадок” і оцінюючи ефективність досудового розслідування і судів кількістю “тюремних” вироків.
Що ж насправді?
Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень. Засуджена особа повинна зазнати негативних наслідків своєї неправомірної поведінки.
Кримінально-правова доктрина виділяє дві форми превенції: загальну та спеціальну. Спеціальна впливає на злочинця, навчаючи його, що за карне діяння настане покарання. Загальна формує у суспільства усвідомлення невідворотності покарання за злочин.
Про що взагалі корупція?
Законодавство містить цілий перелік корупційних правопорушень (у тому числі кримінальних).
Метою злочинної корупційної поведінки завжди є матеріальне благо (умовно будемо його називати — гроші) прямо (класичний хабар) чи опосередковано (вчинення на користь хабародавця певних дій, наприклад, надання дозвільних документів, які у майбутньому принесуть йому гроші).
Тож сенс та сутність корупції — це гроші.
Що потрібно нам для того, щоб забити цвях — це молоток, а не сокира. Що потрібно для ефективної кримінально-правової протидії корупції? Позбавити сенсу нею займатись, тобто, позбавити злочинної вигоди (читайте, грошей).
Карати людину за насильницькі злочини через ув’язнення та ізоляцію — логічно. Утім це малоефективно щодо корупціонерів.
Ефективним способом покарати тих, хто зловживає впливом та наживається на своїй посаді та недоліках державної системи, — є саме майнові покарання та покарання, пов'язані з обмеженням прав особи займатись певною діяльністю. Ідеться про штраф, конфіскацію майна, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.
Особа буде завжди перед вибором: кар'єра, легальна оплата праці та соціальний статус, чи вирок і позбавлення цього. Така форма впливу більш ефективна, ніж ізоляція особи від суспільства.
До речі, на підтвердження того, що матеріальні покарання є найбільш ефективними у боротьбі з корупцією є досвід Південної Кореї,[1] де існують суттєві штрафи, як міра покарання. При цьому, Південна Корея на 39 місці у Рейтингу сприйняття корупції (CPI), на відміну від КНР, яка у рейтингу на 80 місці[2] і яка запровадила набагато суворіші покарання, зокрема смертну кару.
Тобто, на відміну від позбавлення волі, яке найчастіше сприймається, як вимушена “ціна гарного життя” та “пауза у кар'єрі”, майнові покарання нівелюють злочинні сенси, пов'язані з корупцією.
Уявлення про справедливість, дійсно, у кожного свої, проте, для ефективного вирішення соціально-шкідливих явищ, таких як корупція, варто застосовувати ті засоби, які розв'язують цю проблему, а не застосовуються лише заради кари.