Питання доступності правосуддя в Україні піднімається регулярно. У ЗМІ воно значною мірою обмежується розмірами ставок судового збору, але практикуючі юристи вбачають набагато більше проблем.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Мова йде про формальні перепони, які обмежують громадян та бізнес у можливості відновити порушене право в суді. Ці перепони, як правило, пов’язані не з правильним розв’язанням спору по суті, а з формальними процедурами, які регулюють питання порушення провадження за позовами або відповідними скаргами. Іноді юристи витрачають більше часу на доказування того, що їх клієнт взагалі має право звернутися до конкретного суду, не пропустив строк на оскарження або зробив це з поважних причин, правильно сплатив судовий збір або мотивовано просить суд відстрочити чи розстрочити його сплату, володіє потрібним обсягом прав як підписант скарги/заяви, а також обрав вірний спосіб захисту порушеного права.
Із конкретними етапами цього квесту пропоную ознайомитися на прикладі Господарського процесуального кодексу України.
Право на звернення
Чи має особа взагалі право звернутися до господарського суду із відповідною скаргою або заявою – перше питання, яке постає перед юристами.
На перший погляд, це питання є абсолютно теоретичним, адже всі процесуальні кодекси, у т.ч. ГПК України, регулюють правила підвідомчості тих чи інших спорів. Разом з тим, практикуючі юристи добре знають, що певні категорії спорів можуть розглядатися одночасно за правилами господарського, адміністративного та/або цивільного судочинства. Серед класичних «проблемних» категорій можна виділити спори корпоративні та земельні, у сфері державної реєстрації речових прав, за участю АМКУ та ін. Як наслідок, особа може правильно визначити підвідомчість спору, наприклад, господарському суду, але останній так само може відмовити у порушенні провадження у справі у зв’язку з тим, що спір начебто підвідомчий суду адміністративному. Або навпаки: особа може отримати реальний позитивний результат у вигляді рішення господарського суду, яке у подальшому буде залишене в силі судами апеляційної та касаційної інстанції, однак через рік скасоване Верховним Судом України з підстав підвідомчості спору не господарським, а, наприклад, адміністративним судам.
Більше того, у деяких випадках особа взагалі фактично позбавлена права на звернення до господарського суду, хоча це гарантовано спеціальними законами. Наприклад, мова йде про новий Закон України «Про виконавче провадження», ст. 74 якого дає право сторонам, учасникам виконавчого провадження та іншим особам звернутися зі скаргою на дії державного виконавця до суду, який видав виконавчий документ. Отже, якщо документ видано, наприклад, Господарським судом Києва, відповідно до вказаної норми особа має звертатися зі скаргою саме до цього суду.
Однак проблема полягає у тому, що через технічну неузгодженість із Законом «Про виконавче провадження» ст. 121-2 ГПК України надає право на таке оскарження виключно стягувачу, боржнику та прокурору, тоді як ст. 74 Закону надає аналогічне право ще й іншим учасникам виконавчого провадження та особам, права яких порушено. Результатом такої неузгодженості є відмова господарських судів у порушенні провадження за скаргами осіб, які не є сторонами виконавчого провадження, з підстав їх відсутності в переліку осіб, коло яких чітко визначене ст. 121-2 ГПК.
Маю додати, що й до адміністративного суду ці особи звернутися не можуть, оскільки їм відмовляють у відкритті провадження у зв’язку із… підвідомчістю подібних скарг господарському суду. На цьому, власне, коло замикається, і особа фактично втрачає право на доступ до правосуддя.
Строки на оскарження
Ще одним бар’єром для отримання омріяного результату в господарському суді можуть стати строки на оскарження. Безперечно, такі строки мають ретельно перевірятися та дотримуватися юристами і сторонами процесу, але іноді виникають об’єктивні перешкоди, які не дозволяють виконати формальні вимоги ГПК України.
Мова йде, у першу чергу, про пропуск строків на оскарження рішень судів в апеляційному та касаційному порядку з підстав, не залежних від сторін. Найчастіше такі випадки мають місце у разі несвоєчасного виготовлення судом повного тексту рішення по справі та/або у разі відсутності тесту рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень. Як наслідок, сторона по справі або особа, яка не була залучена до участі у справі, фактично позбавляються можливості підготувати та зареєструвати скаргу в строк, передбачений ГПК України. І хоча нещодавно Верховний Суд України опублікував правовий висновок з цього питання, деякі суди продовжують відмовляти особам у порушенні апеляційного/касаційного провадження навіть попри аргументовані заяви сторін про поновлення строків на оскарження.
Ціна питання
Незважаючи на регулярне обговорення теми розміру ставок судового збору, обминути її у контексті доступу до правосуддя неможливо. На сьогоднішній день звернення до господарського суду обійдеться максимум у 240 тис. грн, до апеляційного – в 264 тис. грн, до касаційного – 288 тис. грн, до ВСУ – в 312 тис. грн. На прикладі одного з великих банків можу сказати, що річний бюджет на судові витрати становить 5 млн грн, і це змушує банкірів тричі думати перед подачею навіть тих позовів, за якими виграш є очевидним.
Щодо можливості отримати від господарського суду ухвалу про задоволення клопотання про відстрочку або розстрочку сплати судового збору, то шанси на це набагато менші, ніж у суді адміністративному.
Повноваження підписанта
Окремої уваги в питанні доступу до господарського судочинства заслуговує тема штучних бар’єрів, які у поодиноких випадках вигадуються для повернення позовних заяв без розгляду.
Свіжим прикладом «творчості» господарського суду можна назвати необхідність додавати до позовної заяви не лише довіреність представника, який підписує позовну заяву, а й належним чином засвідчені копії документів, які підтверджують посадове чи службове становище особи, яка цю довіреність підписала. І хоча ГПК України таких вимог не містить, існує ризик повернення позовної заяви без розгляду начебто на підставі ст. 63 названого Кодексу.
При цьому не можна не згадати, що років 10 тому схожу «фішку» почали застосовувати у Вищому господарському суді України. Правда, тоді суд у деяких «надважливих» випадках вказував, що касаційна скарга начебто підписана невстановленою особою, оскільки у доданій до скарги довіреності відсутній зразок підпису представника, який цю скаргу підписав. Відтак суд робив висновок, що відсутність зразка підпису представника на його ж довіреності не дає суду можливості ідентифікувати підпис повіреного та достовірно встановити, що скаргу підписано саме ним, а не будь-якою іншою особою. Тоді цю «фішку» спробували підхопити місцеві господарські та апеляційні суди, але Вищий господарський суд різко змінив свою позицію та вказав, що ГПК України, передбачаючи можливість здійснення представництва юридичних осіб у господарському суді на підставі довіреності, встановлює лише дві вимоги до форми довіреності: підпис керівника або уповноваженої ним особи та посвідчення печаткою підприємства. Інші ж вимоги, зокрема щодо змісту довіреності, у т. ч. обов'язкової наявності у ній зразка підпису повіреного, нормами Кодексу та іншими нормами чинного законодавства не встановлені.
Способи захисту
Насамкінець не можна не згадати про обрання правильного способу захисту порушеного права, адже будь-яке необережне слово або неточне формулювання може звести всю справу нанівець. Щоправда, навіть «класичні» прохальні частини позовів, перевірені роками практики і підтверджені сотнями судових рішень, ще не гарантують відсутність у Верховного Суду України нового, більш «свіжого» та «творчого» погляду на ці самі формулювання.
Прикладів можна навести безліч, але улюблений пов'язаний із припиненням поруки на підставі ст. 559 Цивільного кодексу України. Які тільки позови не розглядалися і не задовольнялися господарськими судами: «про визнання поруки припиненою», «про визнання договору поруки припиненим», «про визнання зобов’язань за договором поруки припиненими». І цей перелік ще не є вичерпним! Між тим, абсолютно всі сторони процесу керувалися однією нормою матеріального права і розуміли кінцеву мету однаково, але натхнений підхід Верховного Суду України до правильного формулювання врешті-решт переміг. Правда, відкритим лишилося питання, що ж робити тим, хто роками до того керувався стабільною практикою ВГСУ та ВСУ, а в результаті нової позиції Верховного Суду лишився ні з чим.
При цьому маю зазначити, що особисто я також є прихильником правильного обрання способу захисту порушеного права і, відповідно, правильного формулювання позовних вимог, але в деяких випадках, на моє переконання, здоровий глузд і кінцева мета (ефективний захист порушеного права) мають бути вище за будь-які зайві формалізми й буквоїдство. У протилежному випадку доступ громадян та бізнесу до правосуддя втратить будь-який сенс.
Зміни на краще
Усі наведені проблеми/обмеження/недоліки можуть здатися комусь із колег поодинокими випадками. Однак у своїй сукупності вони вказують на те, що доступ до правосуддя в Україні не завжди є легким, а іноді стає неможливим. Щиро сподіваюся, що судова реформа виправить цю ситуацію, адже нова філософія процесуальних кодексів дає таку надію.