ГТС України: політичний контекст
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Починаючи зі здобуття Україною незалежності у 1991 р., транзит енергоносіїв, насамперед природного газу, був і залишається важливим фактором у відносинах України як з Росією, так і з Європейським Союзом (ЄС). Росія досі частково залежна від української газотранспортної системи (ГТС) і не може повністю контролювати свої енергетичні відносини з ЄС. Після Помаранчевої революції 2004 р. через геополітичні міркування (а не економічні потреби, як заявляє РФ) Москва побудувала нові трубопроводи, спеціально розроблені для обходу України, і таким чином отримала додаткові можливості тиску на нашу країну.
Завершення будівництва першої лінії газопроводу «Північний потік» з Росії через Балтійське море до Німеччини наприкінці 2012 р. знизило роль української ГТС для експорту російських енергоносіїв до ЄС. Це створило передумови для військової окупації Криму Росією та розв’язання нею війни у Східній Україні у 2014 р. Майбутній можливий запуск газопроводу «Північний потік-2» знищить будь-яку залежність Росії від України як транзитної країни та може стати прологом до нової військової ескалації.
Протягом багатьох років український транзитний коридор був вирішальним для газопостачання Європи. Маршрути, які проходять через Україну до Росії та ЄС, завжди були більш ніж достатніми, щоб доставити стільки газу, скільки було необхідно Європі. Залежність ЄС та Росії від української ГТС стала одним з чинників, що викликали міжнародний геоекономічний інтерес до України з моменту її становлення як незалежної держави у 1991 р.
Сьогодні можливість початку роботи «Північного потоку-2» виглядає все більш вірогідною. Якщо цей газопровід запрацює, українська ГТС стане значною мірою непотрібна. Втрата більшості, а то й усього транзиту між Росією та ЄС може поставити під сумнів майбутнє всієї української газової інфраструктури. Без доходів від зборів за транзит російського та середньоазіатського газу, що протікає через Україну до ЄС, може виявитися, що наша газотранспортна система більше не є економічною. Якби українська ГТС припинила діяльність, це мало б далекосяжні наслідки для постачання енергоносіїв у ЄС, відносин України з Росією та більш масштабних питань європейської безпеки.
Водночас стає все більш очевидно, що роль російського та середньоазіатського трубопровідного газу на енергетичному ринку ЄС буде поступово знижуватися. Все ширше використовуються альтернативні джерела енергії. Попит на газ, що залишився, все більше задовольнятиметься за допомогою диверсифікованих механізмів постачання, включаючи танкери зі скрапленим природним газом (СПГ). Ці фактори зменшать залежність ЄС як від поставок газу з Росії, так і від української ГТС. Нещодавнє прийняття «Європейської зеленої угоди» та пов’язане з цим прискорення декарбонізації зробили такий розвиток подій більш вірогідним.
Проте європейські плани з декарбонізації можуть відкрити нове вікно можливостей для України. У кращому випадку зростання попиту на різноманітні гази з низьким вмістом вуглецю, такі як біогаз, біометан і водень, може привести до розширення енергетичного співробітництва між ЄС та Україною. Нові спільні проєкти з виробництва та транспортування низьковуглецевого газу можуть стати невід’ємною частиною майбутньої інтеграції України до європейських енергетичних ринків.
Можливості виробництва і транспортування біогазу
Україна має потенціал виробляти на рік від 7,5 до 10 млрд м3 біогазу та біометану, що становить приблизно 25–30% її власного річного споживання природного газу. Оскільки вартість виробництва такого газу порівняно висока, попит на це джерело енергії в Україні наразі може бути низький. Проте сьогодні це може бути привабливо для європейських клієнтів. Ціни на ці енергоносії можуть бути більш прийнятні в ЄС, а природа цих газів буде більш актуальною для ЄС, ніж зараз для українських споживачів. Технічно ці види газу можна доставляти через існуючі трубопроводи без особливої модернізації, після кількох законодавчих поправок, які, як очікується, будуть прийняті найближчим часом.
Транспортування біометану газовими мережами і використання його в існуючому газовому обладнанні (пальники, двигуни, турбіни) не потребує витрат на їх модернізацію. Біометан — один з економічно найефективніших способів декарбонізації енергетики і економіки. Використання біометану як моторного палива дає можливість сільськогосподарським виробникам отримати власне паливо для транспорту за рахунок відходів та залишків власного виробництва. Використання біометану в громадському транспорті може значно знизити забруднення повітря у великих містах.
Крім того, виробництво біометану може забезпечити значний внесок у виробництво якісних органічних добрив і відродження родючості українських ґрунтів. Сьогодні біометан є найдешевшим серед потенційних відновлюваних газів. За ціною $700/1000 м3 він втричі дешевший, ніж зелений по $6–7/кг. Для подачі 1 млрд м3 біометану на рік у газову мережу знадобиться 100 біометанових установок потужністю 10 млн м3 на рік, кожна з яких коштуватиме близько 15 млн євро. Загальна вартість цих установок становитиме 1,5 млрд євро.
Згідно з останніми дослідженнями Біоенергетичної асоціації України, потенціал виробництва біогазу/ біометану в Україні для технології зброджування оцінюється у 9,7 млрд м3 . Це близько 1/3 всього споживання природного газу в Україні і практично дорівнює річному імпорту природного газу. Цей потенціал включає сільськогосподарські відходи та пожнивні рештки, промислові та міські стічні води, органічну частину побутових відходів, кукурудзяний силос.
21 жовтня 2021 р. Верховна Рада ухвалила Закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо розвитку виробництва біометану» №1820-IX. Він дуже важливий для розвитку біометанової промисловості в Україні та створення можливостей експорту біометану. Серед основних положень закону можна виділити наступні:
- біометан визначається як біогаз, який за своїми фізико-хімічними характеристиками відповідає вимогам до природного газу для закачування в газотранспортні та газорозподільні системи або для використання у якості моторного палива;
- Кабінет Міністрів України протягом 6 місяців має розробити порядок функціонування біометанового реєстру. Адмініструвати реєстр буде Державне агентство з енергоефективності та енергозбереження (ДАЕЕ);
- гарантія походження біометану буде видаватися ДАЕЕ через реєстр біометану.
Дорожня карта розвитку біоенергетики в Україні до 2050 р., розроблена Біоенергетичною асоціацією України, передбачає виробництво в Україні до 1 млрд м3 /рік біометану у 2030 р. і до 4,5 млрд м3 /рік у 2050 р.
Темп зростання виробництва може бути і суттєво вищий при довгострокових високих цінах на природний газ і викиди парникових газів, для чого є всі передумови. На перших етапах розвитку біометанової галузі в Україні найбільш імовірним сценарієм є експорт переважної кількості виробленого біометану в країни ЄС, де на нього вже сформувалися стійкий попит і преміальна ціна.
«Гра в довгу»: воднева перспектива для України
Якщо експорт біогазу є короткостроковим варіантом, то довгостроковою перспективою є виробництво та експорт українського водню. 8 липня 2020 р. Європейська комісія ухвалила «Водневу стратегію ЄС», яка передбачає скорочення викидів вуглецю протягом наступних 30 років шляхом збільшення використання електроенергії і водню та зменшення відпрацьованої енергії. Стратегія передбачає встановлення в межах ЄС до 2030 р. 40 гігават (ГВт) електролізерів — спеціалізованих установок, що виробляють водень, які, у свою чергу, потребують для роботи відновлюваних джерел або іншої низьковуглецевої енергії. Такі положення необхідні, щоб гарантувати, що експлуатація нових джерел енергії дійсно сприяє захисту навколишнього середовища.
«Європейська воднева стратегія» як частина минулорічної «Європейської зеленої угоди» передбачає, що «східне сусідство, зокрема Україна, та країни південного сусідства мають бути пріоритетними партнерами» (разом з ухваленням «Водневої стратегії» Єврокомісія представила Європейський альянс чистого водню, членом якого є оператор ГТС України). Для сусідніх країн, з яких ЄС міг би імпортувати цю зелену енергію, передбачається більше електролізерів, які вироблятимуть ще 40 ГВт. Планується, що в Україні будуть розміщені електролізери потужністю 10 ГВт з запланованих нових 40 ГВт.
Незважаючи на позитивні перспективи розвитку українського видобутку водню для Європи, цей план стикається з деякими проблемами в Україні. По-перше, українські газопроводи поки що непридатні для транспортування водню. Вони потребують модернізації, щоб використовувати їх для нової функції експорту. Деякі українські газотранспортні компанії у співпраці з різними технічними університетами та іншими академічними установами вже досліджують можливість передачі водню через існуючі розподільні мережі. Ці дослідження можуть бути цікаві й для інших країн з подібними газотранспортними системами, особливо в посткомуністичній Східній Європі. Однак незабаром знадобляться значні інвестиції у нову інфраструктуру виробництва та транзиту водню, щоб створити та скористатися перевагами модернізованої мережі транспортування енергії.
Відповідь на виклики майбутнього — суцільне переосмислення
Загальна організація всієї газової системи України потребує переосмислення та перепроєктування. Нинішні обсяги споживання та транзиту газу значно нижчі, ніж дозволяють раніше встановлені потужності, і цей дисбаланс підвищує загальні фіксовані витрати та кінцеву ціну на послуги транспортування та розподілу. Наприклад, загальний транзит газу в Україні у 1998 р. становив 141 млрд м3 , а до 2020 р. знизився до 55,8 млрд м3 , тобто значна частина ГТС залишається невикористаною. Відповідно до існуючих контрактів, до 2024 р. обсяги транзиту газу можуть зменшитися до 40 млрд м3 на рік. Подібні радикальні зміни спостерігаються і у власному споживанні газу Україною: у 1991 р. воно становило 118 млрд м3 , у 2013 р. знизилося до 50,4 млрд, а у 2020 р. — до 31 млрд м3 . Однак важливо зазначити, що остання цифра не включає споживання на окупованих частинах Донбасу та в Криму.
Другим серйозним викликом буде визначення того, як залучити достатню кількість внутрішніх та іноземних інвестицій, щоб у повній мірі скористатися високим потенціалом виробництва та транспортування «зеленого» газу України. Перш за все, фінансування необхідне для перепроєктування та реконструкції існуючих мереж природного газу та підготовки до передачі водню. Виробництво водню вимагає будівництва нових об’єктів переважно з використанням відновлюваних джерел енергії для запуску процесу електролізу.
Третім викликом входження України на ринок «зеленого» газу ЄС, що формується, будуть енергетичні відносини Києва та конкуренція з Москвою. Імовірно, Кремль не буде чекати, коли попит ЄС на викопне паливо зменшиться, а разом з ним і дохід від експорту російської енергії. Росія також намагатиметься стати експортером «зеленого» газу та водню до ЄС. Існує ризик, що вона використає свій досвід ведення торгових та (дез)інформаційних воєн, щоб обмежити можливості України постачати водень до Європи шляхом наклепів, підривної діяльності та втручання. Ця загроза стане особливо актуальна, якщо газопровід «Північний потік-2» справді буде запущено, і ЄС стане повністю незалежним від української ГТС. Не можна очікувати, що Росія буде брати участь у чесній конкуренції з Україною. Вона навіть може застосувати пара- або регулярні військові засоби, як певним чином частково вже робить, для покращення своїх позицій на європейському енергетичному ринку.
Проте спроба подолати ці три виклики може сприяти енергетичному переходу України та її становленню як нової зеленої економіки. Незалежно від геополітичних подій, переважаючі екологічні, промислові та технологічні тенденції вже диктують таку трансформацію. Зокрема, енергетичний перехід України міг би допомогти компенсувати передбачувані втрати, яких Україна зазнає через зменшення значення транзиту природного газу. Допомога ЄС в адаптації ГТС та виробничих потужностей до вимог «Європейської зеленої угоди» — це можливість підтримати Україну перед «Північним потоком-2». модернізувати існуючі газодобувні потужності та побудувати нові. Нарешті, Україні знадобляться нові транзитні та експортні угоди про постачання зеленого газу до ЄС і, можливо, до інших країн Європи, що не входять до ЄС, Північної Америки чи інших країн.
Стратегічні інвестиції в енергетичну галузь України, включаючи низьковуглецеву генерацію та транспортну систему, мали б не лише вузько геоекономічні, а й ширші геополітичні наслідки. Це допомогло б Києву стримати тривалі спроби Кремля дестабілізувати соціально-економічну ситуацію в Україні. Більше того, Вашингтон і Лондон підтримуватимуть суверенітет і незалежність країни, яка колись володіла третім у світі за величиною арсеналом атомної зброї. Таким чином дві західні держави, які підписали знаменитий Будапештський меморандум 1994 р., Сполучені Штати та Велика Британія опосередковано посилили б світовий режим нерозповсюдження ядерної зброї. Щодо ЄС, то підтримуючи енергетичний перехід України, Брюссель міг би зміцнити країну, в якій під європейськими прапорами відбулася ціла революція — Євромайдан 2013– 2014 рр. Нарешті, Німеччина могла б підтримати енергетичну систему України, щоб частково спокутувати шкоду, яку завдала геополітиці Східної Європи своїми двома проєктами газопроводу «Північний потік». Сполучені Штати, Велика Британія та Німеччина зробили б послугу собі та всьому світу, скориставшись значним потенціалом України стати головним постачальником низьковуглецевого газу для Європи та за її межами.