За останні роки питання запровадження інституту державно-приватного партнерства (далі – ДПП) стало одним із головних пріоритетів урядових стратегічних програм розвитку, індикатором успішної взаємодії бізнесу та структур державної влади, альтернативним способом відновлення та модернізації національної економіки.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Залишаючись доволі новим явищем, державно-приватне партнерство в Україні має всі шанси стати інституціональним інструментом оновлення суспільного виробництва на підставі об’єднання активів держави з інвестиційними, управлінськими та іншими ресурсами приватного сектору. Технічно відстала та зношена інфраструктура (автомобільні та залізничні дороги, морські та аеропорти, системи централізованого тепло-, водопостачання та водовідведення) потребує значних фінансових вкладень та застосування новітніх технологій, що держава в умовах фінансово-економічної кризи самостійно не здатна забезпечити. Відповідно, основною мотивацією держави для реалізації проектів на умовах державно-приватного партнерства є обмеженість бюджетних ресурсів, а також відсутність достатнього досвіду держави для ефективного управління об’єктами громадської інфраструктури в ринкових умовах.
Під терміном Public-PrivatePartnership (PPP) або, як зазначено в українському законодавстві, державно-приватне партнерство зазвичай розуміється особлива форма взаємодії бізнесу та держави. Характер цієї взаємодії, методи та конкретні форми такої співпраці суттєво відрізняються залежно від національних особливостей ринкових відносин та правових систем.
Державно-приватне партнерство – складний як з організаційної, так і з фінансової та правової точки зору інститут. Він включає в себе багатосторонні домовленості, розподіл ризиків, аналіз комерційних перспектив та індивідуальні схеми фінансування та юридичного втілення.
Зупинимося на витоках та основних економіко-правових характеристиках інституту державно-приватного партнерства.
Державно-приватне фінансування для проектів суспільної інфраструктури не є новою економічною концепцією. В ХVІІІ та на початку ХІХ ст.ст. система доріг в Англії була відновлена з залученням приватного фінансування, в основі якого були доходи від їх використання; залізниці, водо- та газопостачання, електрифікація, телефонний зв’язок отримали свій розвиток насамперед завдяки інвестиціям приватного сектору. Однак у першій половині ХХ ст. у багатьох країнах держава взяла на себе керівництво такими підприємствами, у тому числі шляхом їх націоналізації, і тільки в останні роки ситуація кардинально змінилася. Дедалі частіше держава починає залучати приватний сектор до одвічно державних монополій.
Фахівці виділяють декілька етапів розвитку проектного фінансування, які стали основою державно-приватного партнерства.
По-перше, механізми фінансування проектів видобутку корисних копалин (нафта, газ, вугілля тощо) вперше були застосовані в Техасі у 30-х роках ХХ ст. у нафтодобуванні, а також під час підготовки проектів розробки нафтових покладів в Північному морів 70-х роках ХХ ст. та проектах, пов’язаних з видобутком газу та інших корисних копалин в Австралії й деяких інших країнах.