Поняття публічно-приватного партнерства зародилося в Англії як спосіб залучення приватних коштів до розвитку об’єктів інфраструктури країни. Такий інститут зарекомендував себе досить добре, допоміг вирівняти економіку країни та позбутися зростаючого державного боргу в моделі державних закупівель.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Вірогідно, в Україні також вирішили, що інститут публічно-приватного партнерства сприятиме розвитку економіки, а також ефективному управлінню об’єктами, створюваними у такому партнерстві (будівлі, дороги, міська інфраструктура тощо). Назвали таке партнерство державно-правовим та прийняли Закон України «Про державно-приватне партнерство».
Все було б добре, однак, як кажуть, є одне «але». Врегульовуючи державно-приватні відносини, законодавець примудрився цей інститут зарегулювати, додати гарантії для держави, а тягар відповідальності перекласти переважно на плечі бізнесу. Така редакція залишалася чинною до 2016 р. У 2016 р. були прийняті поправки до вищезазначеного закону та забезпечено більше гарантій для приватних партнерів. Проте значного прориву не відбулося, а приватний сектор залишився інертним до залучення держави та її органів у ролі партнерів.
Насамперед, це можна пояснити недовірою приватного сектору до держави. Держава, зокрема органи місцевого самоврядування, часто можуть виходити з власних (можливо, навіть корисних) цілей при укладанні договорів державно-приватного партнерства. Окрім цього, якщо держава може здійснювати дотаційну діяльність, то приватні інвестори в цьому зовсім не зацікавлені, а такий сценарій для приватного сектору є досить вірогідним, з огляду на те, що отримання приватним інвестором вигоди від державно-приватного партнерства ніяк не гарантоване. Однак буває навіть ще гірше.
Київський апеляційний господарський суд своєю постановою від 15.01.2014 р. у справі №911/1730/13 відмовив у задоволенні апеляційної скарги Фастівського міжрайонного прокурора Київської області, який оскаржував інвестиційний договір з тих підстав, що встановлений сторонами у спірному договорі порядок погашення заборгованості зі сплати внесків до Пенсійного фонду України та виплати заробітної плати, на його думку, суперечать вимогам Конституції України, Кодексу законів про працю та Закону України «Про оплату праці». Таким чином, прокурор просив суд зобов’язати приватного партнера погасити заборгованості комунального підприємства, наданого йому в управління. Отже, в цьому випадку приватний партнер не просто позбавляєтеся можливості отримання прибутку, а ще й зобов’язаний оплатити борги комунального підприємства.
Що стосується інноваційної сфери, в умовах економічної кризи в Україні вона залишається найбільш оплачуваною. Держава (в цьому випадку під державою слід розуміти органи державної влади) не здійснює жодних кроків для залучення приватних партнерів. При цьому публічна (або ж державна) частина інноваційної сфери не просто залишає бажати кращого, але й знаходиться в достатньо запущеному стані. Законодавець, розробляючи ЗУ «Про державно-приватне партнерство», навіть не передбачав можливості такого партнерства в інноваційній сфері. В Законі зроблений акцент саме на будівництво та розвиток інфраструктури. Загалом, це зрозуміло, за 7 років існування цього Закону органам державної влади не було коли думати про інноваційну сферу, адже в країні не налагоджена належна інфраструктура.
На мою думку, потенційними є спільні державно-приватні підприємства з інвестування галузі R&D, а також спільні венчурні фонди за підтримки держави. З огляду на те, що інноваційна сфера є досить незалежною та самодостатньою, на державі лежить обов’язок зробити перші кроки в цьому напрямку. Також держава зможе винести для себе корисні активи у вигляді розробки інноваційних підходів до управління проблемними/збитковими підприємствами або ж розробки сучасної, такої необхідної, міської інфраструктури.
Пам’ятається, кілька років тому держава мала прийняти політику «пішоходоцентризму» під час розробки та будівлі нових доріг. Як бачимо, зникла вона так само швидко, як і з’явилася. Це зрозуміло, адже розробка такої політики дуже затратна та вимагає дорогих і тривалих досліджень. Цей випадок є яскравим прикладом того, як можна було б ефективно реалізувати державно-приватне партнерство. Як приклад, можна навести інноваційний парк UNIT.CITY, що розвивається виключно своїми силами, хоча держава могла б узяти участь у безумовно корисному для України проекті. Однак державно-приватне партнерство у сьогоднішньому розумінні не про це.
Не проблемою, але перепоною є довготривалість як ознака державно-приватного партнерства, договір на яке має укладатися від 5 до 50 років. Інноваційна сфера сьогодення надзвичайно динамічна та може розвертатися або переключатися на нові напрямки дуже швидко. Для приватних інвесторів в інноваційній сфері такі довготривалі відносини ні до чого, тим паче, що їхня галузь настільки самодостатня та незалежна.
Сьогодні в Україні існує чимало незалежних приватних інкубаційних програм для стартапів (українських та іноземних). Органи державної влади на хвилі реформ та децентралізації зараз можуть показати гарний приклад державно-приватного партнерства. На мою думку, окремі міста, області, районні центри для всієї країни можуть показати приклад, як це робити, покращуючи інфраструктуру, спонукаючи приватних інвесторів до розробки технологічних та інноваційних парків тощо. Проте для ефективного використання інституту державно-приватного партнерства необхідно, щоб у держави та приватного партнера були спільні інтереси, а не протилежні.
Підсумовуючи, можна сказати, що інститут державно-приватно партнерства був достатньо ефективним в Англії 40 років тому. У випадку з Україною про державно-приватне партнерство у сфері інноваційних технологій можна зазначити лише одне – його немає, воно вмерло ще до того, як встигло народитися. Окрім цього, я вважаю, що будь-який недієвий інститут потрібно якнайшвидше скасувати. Хоча те, що вмерло – померти не може. У цьому випадку, навіть якщо органи державної влади зосередяться на залученні приватних партнерів, витрати на таке залучення набагато перевищать вигоди. Хіба що держава має на меті отримання нематеріальних вигод у вигляді, наприклад, піару України як країни стартапів.