У сучасних умовах ринкових відносин однією з основних форм стабілізації національної економіки та одночасно умовою її існування є належне функціонування кредитно-фінансової системи, спрямованої на задоволення потреб держави, суб’єктів господарювання та приватного сектора.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Однак, з огляду на наслідки світової фінансової кризи, що виникли наприкінці 2008 року, неабиякого поширення набула практика переходу кредитно-зобов’язальних відносин у судову площину з метою легального уникнення від виконання (а інколи відстрочення) взятих на себе зобов’язань та настання передбаченої договором чи законом відповідальності.
Як відомо, залежно від суб’єктного складу кредитного зобов’язання спори щодо його зміни чи розірвання підлягають розгляду за правилами цивільного або господарського судочинства. Разом з тим, відносини сторін щодо зміни або розірвання кредитного договору повинні регулюватися відповідними нормами гл. 53 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), якими, у поєднанні з приписами пункту 3 ч. 1 ст. 3 та ст. 627 ЦК України, передбачено механізм реалізації взаємної волі сторін при зміні чи розірванні укладеного договору, а також визначено підстави звернення заінтересованої сторони за захистом свого права в судовому порядку. Це логічно випливає з ч. 2 ст. 193 ГК України, якою передбачено, що до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.