Якщо запитати сучасних українських юридичних радників з банківського та фінансового права, який інструмент забезпечення вони зустрічають у своїй практиці найчастіше, то, напевно, найпоширенішою відповіддю буде договір поруки. Для цього є декілька підстав. Вочевидь, найголовніші з них – це відносна простота, яка, на перший погляд, відрізняє цей вид забезпечення від будьяких інших, та можливість надання поруки будьким без будьяких специфічних обмежень на етапі укладання відповідного договору. Але перше враження може виявитися помилковим, адже порука в Україні має багато підводних каменів, які юристи повинні брати до уваги як на етапі укладання договору поруки, так і з огляду на можливе примусове виконання зобов’язань поручителя в майбутньому.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Отже, згідно з Цивільним кодексом України (далі – ЦКУ), порука – це вид забезпечення, відповідно до якого поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Головними відмінностями поруки від гарантії є те, що ЦКУ не встановлює обмеження щодо можливості надання поруки виключно банками, іншими фінансовими установами та страховими організаціями, та те, що порука, на відміну від гарантії, залежить від припинення або недійсності основного зобов’язання. Водночас, згідно із Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі – Закон про фінансові послуги) встановлюється, що надання «поручительств» є видом фінансових послуг. Тобто відповідно до Закону про фінансові послуги порука мала б надаватися виключно фінансовими установами. Колізія норм українського права щодо Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України цього питання сьогодні врегульована Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України (далі – Комісія) у відповідних розпорядженнях та листах, а також судовою практикою.