11 лютого 2020, 12:54

«Подвійне стягнення» за кредитними та іпотечними договорами

Non bis in idem — чи допускають суди подвійне стягнення грошових коштів за кредитною заборгованістю

Опубліковано в №3 (709)

Андрій Панчишин
Андрій Панчишин «Everlegal» юрист

У цій статті ми розглянемо питання щодо подвійного стягнення грошових коштів за кредитними та іпотечними правовідносинами, а також проаналізуємо правову проблему, що поставала перед судами (для цілей цієї статті була проаналізована судова практика судів касаційної інстанції) щодо стягнення грошових коштів за основним (кредитним) та додатковим (забезпечувальним) зобов'язаннями одночасно.


Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!


Обґрунтовуючи різні за правовими наслідками рішення, національні суди найчастіше вдаються до висновків, що зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості, як цього вимагають загальні положення Цивільного кодексу України. Відповідно до новел ЦК України, правова суть забезпечення полягає в тому, що забезпечена сторона, окрім права стягнення за основним зобов'язанням, наділяється також додатковим (акцесорним) зобов'язанням у разі порушенням основного зобов'язання або в інших випадках, передбачених договором або законом.

Перед тим як розглянути підходи судів касаційної інстанції з досліджуваної проблеми, варто звернутися до норм спеціальної дії — Закону «Про іпотеку» та Закону «Про заставу». Відповідно до положень ст. 7 Закону «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання. Аналогічна за своїм змістом норма (ст. 19) міститься в Законі «Про заставу». З наведених норм цілком зрозуміло, що на задоволення вимог кредитора за основним зобов'язанням може бути використане забезпечувальне майно.

Особливості звернення стягнення в позасудовому порядку

До внесення змін до ч. 4 ст. 36 Закону «Про іпотеку» (Законом «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування» від 03.07.2018 р.) цією нормою було передбачено, що після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними.

Зазначена норма Закону в чинній редакції передбачає схожу за своє суттю норму. Наступні вимоги до боржника щодо виконання основного зобов'язання є недійсними, якщо боржником виступає фізична особа, та є дійсними, якщо боржником виступає юридична особа. Вищий господарський суд України у своїх постановах (наприклад, у постанові від 02.20.2017 р. у справі №908/2517/16) вказав, що у разі задоволення вимог іпотекодержателя в позасудовому порядку будь-які наступні вимоги до боржника є недійсними.

На противагу до такої позиції Верховний Суд у постанові від 14.01.2020 р. у справі №908/1506/17 зробив висновок, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували положення ч. 4 ст. 36 Закону «Про іпотеку», не взявши до уваги положення ст. 509, 526, 599 ЦК України. Адже інститут забезпечення виконання зобов'язання спрямований на підвищення гарантій забезпечення майнових інтересів сторін договору, належного його виконання, а також усунення можливих негативних наслідків неналежного виконання зобов'язань, взятих на себе боржником, а тому за наявності рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки не буде вважатися подвійним стягненням задоволення вимог кредитора про стягнення заборгованості за основним зобов'язанням у непогашеній частині.

З огляду на існування такої правової проблеми щодо застосування ч. 4 ст. 36 Закону України «Про іпотеку», на розгляд Великої Палати Верховного Суду передавалися справи для вирішення питання щодо застосування приписів ч. 4 ст. 36 Закону «Про іпотеку» (наприклад, постанова ВП ВС від 24.04.2019 р. у справі №910/6648/18). Проте ВП ВС дійшла висновку про відсутність виключної правової проблеми, вирішення якої є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Автор вважає, що проблема застосування положень ч. 4 ст. 36 Закону «Про іпотеку» дійсно існує, а саме ВП ВС могла б поставити крапку в цій виключно правовій проблемі, що сприяло б однаковому застосуванню норм права судами першої та другої інстанцій.

Однак відповідно до аналізу судових рішень в Єдиному державному реєстрі судових рішень, з 01.01.2019 р. у спорах про визнання припиненими правовідносин та про стягнення заборгованості суди касаційної інстанції найчастіше приймали рішення щодо «буквального» застосування положень ч. 4 ст. 36 Закону «Про іпотеки», обґрунтовуючи це тим, що іпотекодержатель самостійно обрав такий спосіб захисту як звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі застереження про задоволення його вимог як іпотекодержателя, а отже, всі наступні вимоги до боржника є недійсними.

З огляду на вищезазначене, в тому випадку, якщо кредитор здійснив стягнення предмета іпотеки в позасудовому порядку, стягнення непогашеної частини заборгованості є неможливим через пряме застереження, передбачене ч. 4 ст. 36 Закону «Про іпотеку».

Звернення стягнення за основним зобов'язанням у судовому порядку

Існує також інший аспект, пов'язаний з проблемою «подвійного стягнення», який був досліджений в судових рішеннях судів касаційної інстанції. Правова проблема полягає в тому, що коли кредитор здійснює (здійснив) стягнення суми заборгованості за основним зобов'язанням, чи має він право здійснювати стягнення за забезпечувальним зобов'язанням. Судову практику судів касаційної інстанції з цього приводу можна умовно поділити на два періоди: до та після набрання чинності змінами до процесуальних кодексів і початку роботи Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду з цього приводу є сталою та має прогресивний характер. Верховний Суд неодноразово висловлювався щодо того, що стягнення заборгованості за основним зобов'язанням не виключає можливості задоволення вимог кредитора за рахунок забезпечувального зобов'язання, адже саме кредитор має право обрати, яким чином здійснювати стягнення заборгованості (постанова Верховного Суду від 28.08.2019 р. у справі №759/4036/18, постанова Верховного Суду від 22.05.2019 р. у справі №640/18356/17, постанова Верховного Суду від 05.12.2018 р. у справі №761/31346/13‑ц, постанова Верховного Суду від 31.10.2018 р. у справі №2‑1513/10).

В цих правовідносинах визначальною є постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.09.2018 р. у справі №921/107/15‑г. Вона містить кілька основоположних принципів, які активно застосовують суди:

  • якщо внаслідок судового стягнення предмета іпотеки у кредитора залишилася непогашена заборгованість за основним зобов'язанням, то основне зобов'язання не припиняється відповідно до положень ст. 599 ЦК України;
  • за рахунок предмета іпотеки кредитор має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі;
  • застосування кредитором іншого законного засобу для захисту свого порушеного та не поновленого боржником належним чином права не вважається подвійним стягненням.

Варто зазначити, що до таких висновків ВП ВС дійшла в результаті розгляду правовідносин, в яких кредитор звернувся з вимогою про стягнення предмета іпотеки до іпотекодавця, який є відмінним від боржника. Така правова позиція ВП ВС узгоджується зі змістом п. 42 Постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 р. №5), в якій зазначено про деякі аспекти стягнення заборгованості за іпотечними правовідносинами, а саме:

  • суд може одночасно звернути стягнення на предмет іпотеки та стягнути суму заборгованості за кредитним договором лише в межах «непогашених» вимог кредитора за основним зобов'язанням із зазначенням у рішенні суми заборгованості за кредитним договором;
  • суд може звернути стягнення на предмет іпотеки, коли боржник є особою, відмінною від іпотекодавця, враховуючи положення ст. 11 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якої у разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов'язанням.

Повертаючись до позицій Верховного Суду, прогресивний підхід полягає у висновку, що не вважається подвійним стягненням звернення стягнення на предмет забезпечення за наявності невиконаного рішення суду про стягнення основної суми заборгованості (навіть якщо був отриманий, але не звернений до виконання виконавчий лист). У постанові від 27.09.2018 р. у справі №910/23408/17 Верховний Суд зазначив, що задля уникнення подвійного стягнення боржник, який погасив заборгованість за основним зобов'язанням (за яким видано виконавчий лист), має право звернутися до суду із заявою в порядку, передбаченому ст. 432 ЦПК України або ст. 328 ГПК України — визнати виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню. Таким чином, Верховний Суд відійшов від доктрини «автоматичного подвійного стягнення» та поклав обов'язок захистити своє право на боржника.

Варто зазначити, що до здійснення судової реформи існувала протилежна практика судів різних юрисдикцій щодо проблеми подвійного стягнення заборгованості. Зокрема, у постанові від 04.12.2013 р. у справі №917/624/13 ВГС України зробив висновок, що виконання основного зобов'язання виключає можливість задоволення вимог за рахунок забезпеченого зобов'язання та задоволення одночасно позовних вимог як у частині стягнення заборгованості за кредитним договором, так і в частині звернення стягнення на предмет іпотеки. Також у постанові ВГС України від 26.12.2011 р. у справі №8/168‑10 суд зазначив, що можливість задоволення вимог за рахунок поручителя призведе до подвійного стягнення за наявності судового рішення про стягнення основної суми заборгованості з боржника, що відрізняється від зазначеної вище позиції ВП ВС.

Однак до здійснення судової реформи практика судів касаційної інстанції не була сталою. Наприклад, в Єдиному державному реєстрі судових рішень можна знайти протилежні за своїм змістом рішення. У постанові ВГС України від 29.12.2012 р. у справі №34/547 суд постановив, що висновки судів попередніх інстанцій про задоволення стягнення та основного зобов'язання і забезпечувального суперечать положенням ст. 61 Конституції України, застосувавши принцип non bis in idem — неможливість притягнення до відповідальності двічі за одне правопорушення. Натомість у постанові від 08.02.2012 р. у справі №4/772‑55/45 ВГС України прийняв рішення про відмову в задоволенні вимог боржника щодо застосування положень ст. 61 Конституції України, адже задоволення вимог за дійсним основним зобов'язанням одночасно чи за наявності рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки не може мати наслідком подвійне стягнення за основним зобов'язанням.

Висновки

Здійснивши аналіз судової практики національних судів, з огляду на правову позицію ВП ВС та практику застосування Верховним Судом положень ч. 4 ст. 36 Закону «Про іпотеку», автор дійшов висновку, що у разі звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку кредитор позбавляється можливості звернути стягнення на непогашену частину заборгованості за основним зобов'язанням. У спорах про визнання припиненими правовідносин та стягнення заборгованості за кредитними договорами Верховний Суд у своїх рішеннях дотримується позиції щодо неможливості здійснення фактичного подвійного стягнення у разі звернення стягнення як за основним, так і за забезпечувальним зобов'язанням, адже боржник (у разі фактичного погашення заборгованості за основним зобов'язанням) має право визнати виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню.

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати