Монетарна (або грошово-кредитна) політика для багатьох людей без економічної освіти є неоднозначною сферою знань. З одного боку, всім більш-менш зрозумілі концепції депозитів, кредитів, процентних ставок. З іншого боку, коли розмова переходить до монетарної політики, економісти та фінансисти починають жонглювати важко зрозумілими термінами з професійного сленгу, складеними у громіздкі складнопідрядні речення.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Насправді, монетарна політика центральних банків — не така вже й «темна» матерія, як може здаватися на перший погляд. Найбільша складність полягає в тому, що дуже важко однозначно виміряти вплив певних заходів на реальну ситуацію. Однак це загальна проблема для макроекономіки — кожен статистичний показник складається під впливом багатьох чинників, а тому частка кожного з них в результаті не завжди очевидна. Проте якщо говорити про інструментарій монетарної політики, то він достатньо простий і зрозумілий.
Передусім, варто зазначити, що монетарна політика завжди повинна мати певну генеральну ціль, яка може чітко вимірюватися. Україна у 2000‑х роках та на початку 2010‑х років де‑факто використовувала політику таргетування обмінного курсу. Тобто коли курс національної валюти фіксувався на певному цільовому рівні, а заходи монетарної політики допомагали підтримувати таку ціль. На жаль, ми повною мірою відчули на собі вади цього підходу в довгостроковій перспективі, коли золотовалютних резервів просто не вистачило на подальшу підтримку курсу гривні в умовах накопичених економічних дисбалансів.
Деякі центральні банки практикували таргетування грошової маси, коли пріоритетом було підтримання певної кількості грошей для забезпечення економічного зростання. Такий підхід часто використовували у ХХ столітті.
Зараз більшість центральних банків світу використовують показник інфляції як генеральну ціль. Досвід показав, що утримання помірної інфляції у довгостроковій перспективі створює в економічних агентів (тобто у всіх учасників економічного життя — людей, підприємств тощо) загальне відчуття макроекономічної стабільності та прогнозованості, що створює міцне підґрунтя для сталого економічного розвитку.
В цьому контексті монетарна політика є своєрідним набором «реостатів», які регулюють обсяг грошей, процентні ставки та економічні стимули у фінансовій сфері. Комбінація цих інструментів та їх параметрів в результаті має призводити до утримання інфляції у заданому діапазоні. Для України інфляційний таргет встановлений на рівні 4‑6% на рік.
Залежно від напрямку руху цих «реостатів», грошово-кредитна політика може бути жорсткою, рестриктивною (restrictive) або м'якою (accomodative). Як легко збагнути з назви, рестриктивна політика передбачає збільшення процентних ставок і зв'язування грошей в економіці, пом'якшувальна — навпаки. Центральний банк має віртуозно використовувати різні важелі з інструментарію монетарної політики, щоб вдало направляти інфляцію в цільовий діапазон.
Класичний набір інструментів монетарної політики включає процентні ставки, нормативи обов'язкових резервів для банків та операції на відкритому ринку. Зазвичай Національний банк України сьогодні використовує два перші інструменти з класичного набору. Всі процентні ставки за пасивними та активними операціями Національного банку (тобто коли регулятор залучає кошти від банків та їх рефінансує) прив'язані до облікової ставки, яку НБУ регулярно змінює в межах генеральної стратегії інфляційного таргетування. Ці ставки встановлюють орієнтири для вартості грошових ресурсів на ринку та з певним часовим інтервалом впливають на рівень ставок за депозитами й кредитами банків.
Вищий рівень процентних ставок допомагає вгамувати інфляцію. Проте небажаною жертвою в цьому контексті може стати банківське кредитування та економічний розвиток загалом. Нижчий рівень процентних ставок надає можливість штучно пришвидшити інфляцію.
Логіка НБУ полягає в тому, що для України визначений нормальний рівень інфляції в діапазоні 4‑6%. Залежно від відхилення фактичних інфляційних показників від цієї цілі (target, звідси — таргетування), центральний банк робить монетарну політику більш жорсткою (підвищує ставку) чи м'якою (знижує ставку).
Це виглядає просто в теорії. Однак в реальності існує багато чинників, які впливають на розміри процентних ставок в економіці. Прикладом того, що облікова ставка впливає на решту ставок не прямо пропорційно, є динаміка ставок за банківськими депозитами. Впродовж 2019 р. НБУ знизив облікову ставку на 4,5% (з 18% річних до 13,5%), а ставки за строковими депозитами у гривні втратили лише 1‑2% річних (з 16% знизилися до 14‑15%). Тому роботу облікової ставки можна порівняти з роботою штурвала океанського лайнера — коли вітер штовхає в один бік, течія тягне в інший, а рухи штурвала мають спрямовувати корабель чітко прорахованим курсом таким чином, щоб не зачепити рифи.
Рішення центробанку щодо облікової ставки ухвалюються на підставі оцінки реальної ставки (як різниці між обліковою ставкою та рівнем інфляції), що базується на комплексному прогнозі майбутньої інфляції. Саме тому будь-яке рішення НБУ щодо процентних ставок супроводжується коментарем про макроекономічну ситуацію та її перспективи.
Окрім інфляції, облікова ставка має вплив на валютний курс. За інших рівних умов, чим нижчою є процентна ставка у країні, тим меншу підтримку має національна валюта. Особливо добре ця залежність працює в умовах вільного руху капіталу. Якщо десь утворюється суттєва чи навіть аномальна розбіжність у процентних ставках, «гарячі гроші» рухаються в напрямку вищої ставки, додають попиту на місцеву валюту, а отже, посилюють її обмінний курс. Саме це спостерігалося в Україні минулого року, коли за високих процентних ставок в Україні масивні притоки іноземного капіталу від інвесторів у гривневі ОВДП (близько 4 млрд доларів США) стали значним, хоча й не вирішальним чинником укріплення гривні.
За оцінками деяких економістів, рівень реальної ставки навесні 2019 р. міг сягати 15% річних, що є дуже привабливою і не такою частою пропозицією, щоб світові інвестори її проігнорували. Остаточно це можна буде перевірити через кілька місяців, коли стане відомою фактична інфляція навесні 2020 р. Однак вже сьогодні можна однозначно стверджувати, що рік тому реальна ставка в Україні суттєво перевищувала 10% річних.
Нормативи обов'язкових резервів встановлюються центробанком як обов'язковий відсоток коштів клієнтів (зобов'язань банку), які банки мають резервувати в центральному банку. Наприклад, за нормативу обов'язкового резервування 5% банки мають заморожувати в центробанку 5 грн з кожних 100 грн залучених депозитів. Чим вища ця нормативна ставка резервування, тим менше у банків залишається коштів на кредитування економіки (стримувальний чинник для інфляції), а також навпаки.
В Україні НБУ намагається використовувати цей інструмент як засіб регулювання валютної структури банківських балансів з метою зменшення «доларизації» економіки. З березня 2020 р. для коштів, залучених у гривні, НБУ встановив норматив резервування на рівні 0%, а в іноземній валюті — 10%. Таким чином, НБУ мотивує банки нарощувати обсяги операцій в національній валюті, але ускладнює для них залучення валютних вкладів, а також кредитування в іноземній валюті.
Операції на відкритому ринку як монетарний інструмент становлять собою купівлю та продаж державних цінних паперів (ОВДП) центральним банком. В Україні цей інструмент наразі не використовується, оскільки на балансі НБУ після криз 2008‑2009 рр. та 2014‑2015 рр. накопичилося ОВДП на суму понад 300 млрд грн. Переважна частина цих цінних паперів була випущена на неринкових умовах (для докапіталізації державних банків, НАК Нафтогаз України тощо), а їхній величезний сумарний обсяг стане загрозою для ринку цінних паперів у разі виставлення на продаж. При цьому НБУ намагається не втручатися у вільне ціноутворення на ринку ОВДП, де ставки дохідності у 2019 р. і так знижувалися швидше ніж облікова ставка НБУ.
Проте варто зазначити, що в українських реаліях НБУ все ж таки активно здійснює операції на відкритому ринку, які суттєво впливають на грошово-кредитну систему. Йдеться про інтервенції на валютному ринку. За своїми масштабом та можливостями НБУ є найбільшим гравцем на валютному ринку, для якого не стоїть завдання отримати прибуток від валютних операцій. НБУ виходить на ринок для згладжування значних коливань, а також для поповнення золотовалютних резервів. Безперечно, його присутність (або перспектива такої) на ринку створює очікування для економічних агентів та впливає на грошово-кредитну систему.
Останнім часом до класичної трійці основних інструментів монетарної політики додають ще один — процентну ставку за резервами банків у центральному банку. В умовах наднизьких та навіть інколи від'ємних процентних ставок у світі такий інструмент привертає все більше і більше уваги, хоча він є дещо схожим на інструмент процентної ставки. Основна відмінність цього засобу від класичного інструменту процентної ставки полягає в тому, що ставка встановлюється за обов'язковими резервами, а не добровільними операціями банків з центральним банком (у випадку України це форма депозитних сертифікатів НБУ).
Загалом, асортимент інструментів монетарної політики є достатньо обмеженим, а принципи їх роботи не надто складні для розуміння. Україна за останній рік стала більш досвідченою та успішною в контексті наближення власних підходів до кращих світових зразків монетарного регулювання. Якщо колись облікова ставка НБУ була достатньо умовним показником (важливим хіба що для визначення розміру штрафних санкцій за договорами), то тепер вона має реальний вплив на вартість грошей в економіці, а українські банкіри присвячують більше уваги макроекономічному аналізу та спробам спрогнозувати подальші дії регулятора на його підставі. Це ознака сучасного фінансового ринку.