Важливим елементом правового механізму захисту прав кредитора у зобов’язанні є акцесорні (додаткові) зобов’язання,призначені захистити майновий(грошовий) інтерес кредитора у випадку неплатоспроможності боржника. Порука та іпотека –доволі поширені в діловій практиці види забезпечення зобов’язань, що виникають з кредитних договорів, отже, від правильного застосування норм, які регулюють відносини поруки та іпотеки, значною мірою залежить нормальне функціонування фінансової системи країни, зокрема, банківського сектору.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Основу правового режиму цих видів забезпечення виконання зобов’язання становлять норми насамперед глави 49 Цивільного кодексу та Закону України «Про іпотеку». Водночас в сучасних умовах саме договір є основним регулятором цивільних та господарських відносин і диспозитивність регулювання майнових відносин, закладена в ЦК, свідчить про широкі межі та пріоритетність договірної саморегуляції відносин поруки та іпотеки.
Зокрема, це виявляється у встановленні:
– обсягу забезпечення майнових інтересів кредитора, який може бути узгоджений сторонами у відповідному договорі: порукою може забезпечуватися виконання зобов’язання частково або у повному обсязі(ч. 2 ст. 553 ЦК), за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов’язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги (ч. 1 ст. 6 Закону «Про іпотеку»), та
– строку акцесорного зобов’язання (поруки, іпотеки), протягом якого може бути здійснено суб’єктивне цивільне право кредитора та виконано обов’язок поручителя чи іпотекодавця.
Посилення договірних засад у регулюванні відносин поруки та іпотеки породжує певні проблеми правозастосування, однією з яких є визначення моменту припинення поруки та іпотеки.
За загальним правилом, яке випливає з призначення цих акцесорних зобов’язань, і порука, і іпотека припиняються із припиненням забезпеченого ними зобов’язання (ч. 1 ст. 559 ЦК, п. 1 ч. 1 ст. 593 ЦК).Перелік підстав припинення поруки, визначений в ст. 559 ЦК, є вичерпним, і однією з них є припинення поруки після закінчення строку, встановленого в договорі поруки (ч. 4 ст. 559 ЦК). В ст. 593 ЦК серед підстав припинення права застави аналогічного правила про припинення застави у зв’язку із закінченням строку дії договору застави немає, втім,цей перелік не є вичерпним, і право застави може припинятися також в інших випадках, встановлених законом (ч. 1 ст. 593 ЦК).Таким випадком є закріплене в ч. 1 ст. 17 ЗУ «Про іпотеку» правило про припинення іпотеки у разі припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору.
Отже,в динаміці акцесорних зобов’язань поруки та іпотеки закінчення строку договору, який узгоджується сторонами, розглядається законодавцем як факт, що припиняє право.
В цивілістичній літературі звертається увага на те, що строки є часовою формою розвитку цивільних правовідносин, формою існування і здійснення (виконання) суб’єктивних прав та обов’язків, які становлять зміст правовідносин (див.: Луць В.В. Строки і терміни у цивільному праві: монографія. – К.: Юрінком Інтер, 2013. – С. 18).Одним зі способів визначення строку або терміну є вказівка на подію, яка має неминуче настати. Причому, як зазначає В.В. Луць, строковою можна назвати ту подію, настання якої є неминучим, на відміну від події, що використовується в ст. 212 ЦК при укладенні умовних правочинів [конструкції відкладальної та скасувальної обставини] і характеризується тим, що вірогідність її настання невідома (там само, с. 21).
На цей час склалася однакова і послідовна практика застосування вищими судовими інстанціями статей 251, 252 ЦК при розгляді справ, пов’язаних із відносинами поруки. Зокрема, в постанові Верховного Суду України від 21.05.2012р. у справі 6-68цс11зазначено: «Відповідно до ч. 1 ст. 251 та ч. 1 ст. 252 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення, і визначається він роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а не посиланням на подію, яка має настати. Вказівкою на подію, яка має неминуче настати, визначається термін – певний момент у часі, з настанням якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення (ч. 2 ст. 251, ч. 2 ст. 252 ЦК України). Отже, умова договору поруки про припинення поруки після повного виконання позичальником своїх зобов‘язань за кредитним договором не може вважатися встановленим сторонами договору поруки строком припинення поруки». Ця правова позиція відтворена й у низці інших постанов ВСУ (зокрема, від 21.05. 2012 р. у справі № 6-48цс11,від 23.05.2012 у справі № 6-33цс12).
Такими самими є і роз’яснення вищих спеціалізованих судів України, викладені в постановах пленумів (див. п.4.1.7. постанови пленуму Вищого Господарського Суду України від 24.11.2014 р. №1 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з кредитних договорів», п. 24 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 р. № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин»).
На підтримку такої практики можемо додати й те, що:
1) строки (терміни) та припинення зобов’язання є самостійними правовими інститутами із власним місцем в структурі ЦК: це, відповідно, Розділ V «Строки та терміни. Позовна давність» Книги першої «Загальні положення» та Розділ І «Загальні положення про зобов’язання» Книги п’ятої «Зобов’язальне право», тому ототожнювати строки (терміни) із підставою припинення зобов’язання в розумінні Книги п’ятої кодексу, на нашу думку, немає підстав;
2) за визначенням ст. 631 ЦК строком договору є саме час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов’язки відповідно до договору, а не настання чи ненастання певної дії та події. Повне виконання зобов’язання не є часовою формою зобов’язання (ані його строком, ані терміном).
Для практики правозастосування є актуальним питання про те, чи можна застосовувати наведене вище тлумачення вищими судовими інстанціями норм статей 251, 252 ЦК до інших, ніж порука, акцесорних зобов’язань, зокрема, відносин іпотеки.
Вважаємо, що, оскільки норми статей 251, 252 ЦК, які містяться в Книзі першій «Загальні положення», мають універсальний характер для всіх норм Цивільного кодексу, строк дії іпотечного договору так само не може встановлюватися шляхом вказівки на «повне виконання позичальником своїх зобов’язань за кредитним договором».
Припускаючи можливість припинення іпотеки у зв’язку із закінченням строку дії іпотечного договору (який може бути меншим, ніж строк дії основного договору, зобов’язання з якого забезпечене заставою), законодавець визнає, що:
1) на певний період часу зобов’язання з основного договору може залишитися незабезпеченим;
2) сторони мають узгодити строк дії іпотечного договору.
Важливо, що законодавець імперативно не визначає, що строк дії іпотечного договору є його істотною умовою, що є логічним з огляду на те, що сутність іпотечного зобов’язання як акцесорного полягає саме в забезпеченні майнових інтересів кредитора у випадку невиконання основного зобов’язання за рахунок майна боржника.
Як випливає з переліку істотних умов іпотечного договору,такими умовами є, зокрема, зміст і розмір основного зобов’язання, строк і порядок його виконання та/або посилання на правочин, у якому встановлено основне зобов’язання(ч. 1 ст. 18 ЗУ «Про іпотеку»).У разі відсутності в іпотечному договорі однієї з визначених в цій статті істотних умов він може бути визнаний недійсним на підставі рішення суду (ч. 2 ст. 18 Закону).Таким чином, Закон не пов’язує будь-яких правових наслідків із відсутністю в іпотечному договорі умови про строк його дії. Тому за відсутності в іпотечному договорі строку його дії до відносин іпотеки має застосовуватися загальне правило про те, що право іпотеки припиняється у разі припинення основного зобов’язання.
Якщо ж сторони домовилися про припинення іпотеки у зв’язку із закінченням строку дії іпотечного договору, цей строк має бути узгоджений сторонами відповідно до правил ст. 251, 252, 631 ЦК (зазвичай, увигляді календарної дати), що надаватиме відносинам сторін визначеності та передбачуваності.
Оскільки норми глави 18 «Визначення та обчислення строків» ЦК є загальнимипривизначенні та обчисленні строків у будь-яких цивільних правовідносинах, зокрема, й у акцесорних зобов’язаннях, умова договору іпотеки про його дію до повного припинення всіх зобов’язань боржника за основним зобов’язанням не є умовою про строк дії іпотечного договору і не може розглядатися як встановлена договором іпотеки підстава припинення іпотеки.
Узгоджений сторонами строк договору іпотеки, з огляду на значення, яке надається законодавцем закінченню цього строку (підстава припинення права іпотеки), є строкоміснування (здійснення) суб’єктивного цивільного права іпотекодержателя (кредитора за основним зобов’язанням).
З огляду на те, що Закон «Про іпотеку» прямо пов’язує припинення права іпотеки із закінченням строку дії договору іпотеки, цей строк є присічним (преклюзивним), він не відновлюється, незалежно від виконання забезпеченого іпотекою основного зобов’язання із його закінченням право іпотекодержателя та кореспондуючий йому обов’язок іпотекодавця припиняються як такі, що обмежені в часі цим присічним строком.