Внаслідок посилення Національним банком України контролю над банками та реалізацією кардинальних кроків щодо їх «укріплення», відбулося очищення банківської системи України, в результаті якого починаючи з 2014 р. неплатоспроможними було визнано більшість українських банків. Наразі такі банки перебувають на стадії ліквідації під повним управлінням Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) та його уповноважених осіб.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Основною функцією Фонду як спеціального суб’єкта публічного права, відповідно до Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (Закон про систему гарантування), є здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації неплатоспроможних банків, а також організація виплат відшкодувань за вкладами фізичних осіб у розмірі до 200 тис. грн.
Окрім того, Фонд та його уповноважені особи під час здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків наділені повноваженнями здійснювати заходи, спрямовані на максимально можливе збільшення ліквідаційної маси неплатоспроможного банку, з метою задоволення вимог усіх кредиторів такого банку відповідно до черговості, встановленої ст. 52 Закону про систему гарантування. До таких дій належить пошук та стягнення в судовому чи позасудовому порядку дебіторської заборгованості перед банком, продаж його активів тощо.
Особливе місце в системі таких заходів посідає комплекс дій щодо перевірки правочинів, вчинених (укладених) банком протягом 1-го року до дня запровадження в ньому тимчасової адміністрації, на предмет виявлення договорів, що є нікчемними з підстав, установлених ч. 3 ст. 38 Закону про систему гарантування (зокрема, договорів, укладення яких було невигідним для банку та зменшило його ліквідаційну масу).
Виявивши правочини, які на думку Фонду та його уповноважених осіб є нікчемними (тобто недійсними згідно із законом), Фонд повідомляє про це їх сторін та вчиняє дії щодо застосування наслідків нікчемності правочинів, найпоширенішим з яких є відмова у включенні клієнтів банку до Реєстру вкладників, які мають право на відшкодування до 200 тис. грн.
Водночас вкладники, яким було відмовлено, намагаються оскаржити дії Фонду та його уповноважених осіб у судовому порядку. Як показує практика, результати такого судового розгляду далеко не завжди залежать від правових позицій сторін (вкладника та Фонду) щодо предмета спору. Достатньо часто підставою для відмови у задоволенні позову до Фонду чи навіть відмови у відкритті провадження у справі, є те, що вкладник неправильно обрав суд, до якого необхідно було звернутися.
Зокрема, ключовим аспектом, щодо якого вже понад 3 роки не мають одностайності суди України різних юрисдикцій та інстанцій, є питання про те, до якої категорії справ слід віднести спори з Фондом: до публічно-правових спорів, які повинні вирішуватися у межах оскарження дій/бездіяльності Фонду та його уповноважених осіб в порядку адміністративного судочинства, чи до приватноправових спорів, які повинні вирішуватися за правилами цивільного або господарського судочинства.
У зв’язку з цим доволі поширеною є практика, коли позов до Фонду розглядається кілька місяців чи навіть років за правилами адміністративного судочинства, а потім суд закриває провадження в цих справах на підставі того, що справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства (п. 1 ч. 1 ст. 238 Кодексу адміністративного судочинства України), а також навпаки, у випадках, коли позови до Фонду були подані в межах цивільного чи господарського судочинства.
Зазначене питання стоїть достатньо гостро, оскільки від нього залежить не лише результат конкретного спору, але й тривалість періоду, протягом якого вкладники неплатоспроможних банків, депозитні договори яких були кваліфіковані як нікчемні правочини, матимуть змогу отримати гарантовані суми відшкодування у розмірі до 200 тис. грн, а також чи взагалі вони отримають вказану компенсацію.
Вирішити описану проблему та привести судову практику з цього питання до спільного знаменника неодноразово намагався Верховний Суд України, який у своїх постановах від 16.02.2016 р. у справі №21-4846а15 та від 15.06.2016 р. у справі №826/20410/14 вказав, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів.
Висновок Верховного Суду України в зазначених постановах зводиться до того, що юрисдикція адміністративних судів не поширюється на спірні правовідносини, які врегульовані нормами Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а тому спори, які виникають на стадії ліквідації банку, належить розглядати в порядку, визначеному Господарським процесуальним кодексом України.
Однак вказана правова позиція викликала більше запитань, ніж відповідей та була неоднозначно сприйнята у професійному середовищі як правозахисників, так і суддів. Зокрема, суди адміністративної юрисдикції неодноразово відступали від запропонованої Верховним Судом України правової позиції, обґрунтовуючи своє рішення наступним.
Згідно з ч. 3 ст. 2 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», законодавство про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом у процесі розгляду судом справи про визнання неплатоспроможним (банкрутом) банку застосовується з урахуванням норм законодавства про банки та банківську діяльність. При цьому ч. 8 ст. 36 Закону про систему гарантування передбачено, що дія Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» на банки не поширюється.
Окрім цього, адміністративні суди доходили висновку, що ліквідаційна процедура, яка застосовується у процесі ліквідації банку через відмінне правове регулювання відрізняється від процедури, передбаченої Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», яка здійснюється шляхом застосування судових процедур банкрутства. Тобто необхідною умовою для застосування до спірних правовідносин у частині задоволення кредиторських вимог, відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», є порушення справи про банкрутство в господарському суді. Натомість ліквідація банку здійснюється на підставі постанови Правління Національного банку України та не передбачає порушення справи про банкрутство в господарському суді.
Водночас адміністративні суди звертали увагу на те, що відповідно до ч. 1, 2 ст. 3 Закону про систему гарантування, Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, виведення неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків. Фонд – це юридична особа публічного права, що має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності та перебуває в його господарському віданні. Таким чином, оскільки Фонд є державною спеціалізованою установою, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, то спори, які виникають у цих правовідносинах, вважаються публічно-правовими та підлягають розгляду за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.
Аналогічний висновок роблять суди щодо уповноважених осіб Фонду. Зокрема, згідно з п. 17 ч. 1 ст. 2 Закону про систему гарантування, уповноважена особа Фонду – це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або його ліквідації. Таким чином, Фонд виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, а уповноважена особа Фонду виконує від імені Фонду делеговані останнім повноваження щодо ліквідації банку та гарантування вкладів фізичних осіб. Таким чином, спори, які виникають у цих правовідносинах, є публічно-правовими та підлягають розгляду за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.
Зазначена правова позиція викладена в постанові пленуму Вищого адміністративного суду України «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів» від 20.05.2013 р. №8. Вказані висновки також кореспондуються з позицією Вищого адміністративного суду України, викладеною в інформаційному листі №992/11/14-14 від 25.07.2014 р.
Одночасно з цим у Постанові від 07.06.2017 р. у справі №6-1809цс16 Верховний Суд України виклав іншу позицію щодо того, яке законодавство має застосовуватися під час вирішення спорів, пов’язаних з ліквідацією неплатоспроможних банків. Зокрема, ВСУ зазначив, що у спорах, пов'язаних з виконанням банком, в якому введено тимчасову адміністрацію та/або запроваджено процедуру ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними. Цей Закон є пріоритетним щодо інших законодавчих актів України у таких правовідносинах. Таким чином, з огляду на те, що в банку було введено тимчасову адміністрацію, стягнення коштів у будь-який інший спосіб, ніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», не може здійснюватися.
Отже, на сьогодні у судовій практиці сформувалися два кардинально різні підходи до вирішення питання про підсудність справ, стороною яких є Фонд та/або його уповноважені особи. До того ж різні підходи прослідковуються у рішеннях однієї судової інстанції – старого Верховного Суду України – найвищої судової інстанції, яка мала б забезпечувати однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій.
Тому не дивно, що адміністративні суди достатньо часто відходили від правових позицій Верховного Суду України в частині визначення підсудності справ з Фондом, мотивуючи свої рішення набагато ґрунтовніше, ніж це робила найвища судова інстанція України. За вказаних обставин, велика надія щодо вирішення окресленого питання покладається на новостворений Верховний Суд та нових суддів, які увійшли до його складу.
Варто зазначити, що за інформацією з публічних джерел (Електронний ресурс: http://ukrainepravo.com/news/ukraine/u-verkhovnomu-sudi-viznachat-pidvidomchist-sporiv-z-fondom-garantuvannya-vkladiv-fizosib/) на розгляді Великої Палати Верховного Суду вже знаходиться справа, предметом якої є визнання недійсним наказу Уповноваженої особи Фонду на здійснення ліквідації банку, яким застосовано наслідки нікчемності операцій з перерахування грошових коштів з поточних рахунків юридичних осіб-клієнтів банку.
Предметом розгляду в цій справі є дослідження наявності/відсутності порушень правил суб’єктної юрисдикції. Сподіваємося, що Велика Палата Верховного Суду прийме виважене та справедливе рішення, надавши судам нижчих інстанцій чіткі правові орієнтири, в судах якої юрисдикції повинні вирішуватися спори з Фондом.
Однак найбільш ефективним способом вирішення вказаної проблеми є внесення відповідних змін до законодавства з метою прямого закріплення підсудності справ, стороною яких виступає Фонд чи його уповноважені особи. Без такого регулювання завжди залишатиметься ризик, що сторона, яка програла, або бачить, що програє справу, оскаржуватиме негативні для себе судові рішення не з підстав наявності беззаперечних доказів своєї правоти, а з формальних процесуальних підстав порушення правил обрання підсудності. Зазначене затягуватиме вирішення справи на довгі роки.
Водночас це може слугувати прямою підставою для звернення громадянами України до Європейського Суду з прав людини у зв’язку з порушенням ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме порушення розумних строків розгляду справи.
Отже, остаточне вирішення питання підсудності справ за участю Фонду матиме щонайменше три позитивні наслідки: фізичні особи-вкладники неплатоспроможних банків та Фонд матимуть можливість ефективніше захистити свої права без додаткових судових процедур; зменшиться навантаження на судову систему; зменшиться кількість порушень, які потенційно можуть стати підставою для звернення до Європейського Суду з прав людини із заявами проти України щодо порушення розумних строків розгляду судових справ.
Допоки окреслене питання не буде вирішено, результат кожної конкретної справи залежатиме від внутрішнього переконання судді, який її розглядає, а також від досвіду та юридичної майстерності адвокатів сторін у частині доведення правомірності обрання тієї чи іншої юрисдикції для вирішення спору з Фондом або його уповноваженими особами.