28 жовтня 2020, 12:17

Адвокат єврейського народу

Болеслав Ятвецький
Болеслав Ятвецький дипломат, культуролог
Наталія Хендель
Наталія Хендель к.ю.н., доцент кафедри міжнародного та європейського права Національного університету «Одеська юридична академія»
Тимур Короткий
Тимур Короткий завідувач кафедри міжнародного права та порівняльного правознавства НАУ, радник президента Товариства Червоного Хреста України з міжнародного гуманітарного права, член Національної спілки журналістів України

Сто сорок років тому в Одесі народився видатний представник єврейського народу, засновник та ідеолог сіонізму-ревізіонізму, літератор, журналіст Зеєв (Володимир) Жаботинський. Його постать – зразок щирого й виданого служіння своєму народу, служіння, спрямованого на здобуття історичної батьківщини та своєї держави.


Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!


Але маловідомим фактом біографії Зеєва Жаботинського є його юридична освіта та діяльність на ниві юриспруденції. Серед важливих світоглядних праць З. Жаботинського – його кандидатська дисертація та статті, присвячені самоврядуванню національних меншин. Саме національне питання було, без сумніву, головною темою Жаботинського-юриста. Це простежується в основних етапах його юридичної біографії – природно, не применшуючи в цілому опосередковане застосування юридичних знань у просуванні ідей сіонізму.

Захищаючи права єврейського народу як національної меншини, Жаботинський виступав за права національних меншин у цілому, що відбилося в його політичній та літературній діяльності, розділяти які немає сенсу. Концепція прав національних меншин Жаботинського в суто науковій формі знайшла відображення в дисертації «Самоврядування національних меншин у місцевостях з різноплемінним складом населення».

Особливе місце в творчості Зеєва Жаботинського займало «тридцятимільйонне українське море» – український національний рух, українська мова, українська культура. Опонуючи Пьотру Струве в спорі, який розгорнулася у 1910-1912 рр. під час дискусії з національного питання, Жаботинський у статті «Наука з Шевченкового ювілею» підкреслює, що необхідно «Шанувати Шевченка –  значить зрозуміти й визнати, що немає й не може бути єдиної культури в країні, де живуть сто й понад того народів: зрозуміти, визнати, посунутися й надати законне місце могутньому побратимові, другому за силою в цій імперії» – українському народу. Статті з цього циклу «Наука з Шевченкового ювілею», «Фальшування школи», «Про мови та інше», «На хибному шляху», «Струве і українське питання» залишилися серед найкращих зразків публіцистичної творчості З. Жаботинського, присвячених національному питанню.

Тому особистість та творчість Жаботинського, особливо з питань національного питання, є частиною історії та спадщини не тільки єврейського народу, а й частиною українського культурного надбання, і не тільки тому, що Жаботинський народився в Одесі та багато років прожив в Україні, а й ще тому, що його численні виступи з національного питання, на захист прав народів Російської імперії, національних прав українського народу, були частиною також, як на це вказує І. Клейнер, того руху громадської думки, в якому народжувався і міцнів також і український національний рух.

Зеєв Жаботинський отримав традиційну єврейську освіту, продовживши навчання у Рішельєвській гімназії (1894-1898 рр.), яку покинув до випускних іспитів. Про причини припинення навчання у Рішельєвській гімназії З. Жаботинський пише в автобіографічній «Повісті моїх днів» (яку далі ми будьмо активно цитувати) «...атмосфера гімназії обридла, і я вирішив залишити її при першій же можливості, навіть не закінчивши курсу». Це дуже важливий принцип З. Жаботинського – його ставлення до формальної сторони освіти, властивий багатьом талановитим людям. 

У 1898-1901 рр. З. Жаботинський прослухав курси на юридичних факультетах Бернського і Римського університетів. Навчання в Бернському університеті тривало недовго: «Всі свої позиції з питань нації, держави і суспільства я виробив під італійським впливом». Саме навчання і самоосвіта в цей період вплинули на формування суспільно-політичних поглядів З. Жаботинського.

Етапи формування і перетворення соціально-політичних поглядів З. Жаботинського дуже змістовно відображені в його автобіографічній прозі: «В університеті моїми вчителями були Антоніо Лабріола й Енріко Феррі, і віру в справедливість соціалістичного ладу, яку вони вселили в моє серце, я зберіг як «щось само собою зрозуміле», поки вона не зруйнувалася дощенту при погляді на червоний експеримент у Росії. Легенда про Гарібальді, твори Мадзіні, поезія Леопарді та Джусті збагатили й поглибили мій практичний сіонізм і з інстинктивного почуття перетворили його у світогляд».

Ось як описує Зеєв Жаботинський своїх викладачів: «Антоніо Лабріола, головний глашатай марксистської доктрини в Італії... Енріко Феррі я особисто не знав, але він більше вплинув на мій розум, ніж Лабріола. Офіційно його курс в університеті називався «Кримінальне право», тобто був присвячений ученню про злочин і покарання, але його лекції відрізнялися воістину енциклопедичною широтою, охоплюючи близьке і далеке, явне і таємне, суспільство, душу, спадкове право, матерію і дух, перебудову суспільства, літературу, мистецтво і музику».

У 1909 р. З. Жаботинський склав екстерном іспити за курс гімназії, а у 1912 р. здав екстерном іспити за курс Демидівського юридичного ліцею у Ярославлі і захистив кандидатську дисертацію.  Керував дисертаційною   роботою З. Жаботинського професор Володимир Георгійович Щеглов, директор Демидівського юридичного ліцею з 1910 по 1917 рр.

Складання іспитів і захист дисертації З. Жаботинським відображені у Часописі Демидівського юридичного ліцею за 1915 р. У Протоколі засідання ради ліцею від 11 квітня 1912 року значиться: «9.  Прохання про допущення до іспитів у якості екстернів у весняну сесію: ... 6. Жаботинський Володимир (витримав випробування зрілості при С. Петербурзькому навчальному окрузі в червні 1909 року. Кандидатський твір на тему: «Самоврядування національних меншин у місцевостях з різноплемінним складом населення».  Зазначений твір передано заслуж.  орд.  проф.  В. Г.  Щеглову).  ... Розглянувши зазначені прохання визначили: допустити до іспитів Жаботинського Вл., Твір якого знаходиться на розгляді заслуж.  орд.  проф.  В. Г. Щеглова і визнається їм гідним для допущення Жаботинського до іспитів.  ... ». 

Вибір теми дисертації «Самоврядування національних меншин у місцевостях з різноплемінним складом населення» був зумовлений особистою позицією й діяльністю З. Жаботинського щодо захисту єврейського народу на території Російської імперії, народу, який у галуті був національною меншиною.

Важливою парадигмою Жаботинського була саме концепція прав національних меншин, яка стосовно єврейського народу знайшла відображення в Гельсінгфорській програмі (1906 р.), розробленої на Всеросійській конференції сіоністів: «я пишаюся належати до тієї групи, яка колись сформулювала ... Гельсінгфорську програму, програму національних прав для всіх національностей, які проживають у тій самій державі. При складанні цієї програми ми мали на увазі не тільки євреїв, а й всі народи в усьому світі; і основою цієї програми є абсолютна рівність прав. Я готовий прийняти присягу пов'язання себе і наших нащадків, що ми ніколи не будемо робити нічого, що порушуватиме таку рівність, ні намагатися витягти когось».

До вимог політичної платформи Гельсінгфорської програми відносяться: 1) демократизація Росії на основі національної автономії і парламентаризму; визнання всієї повноти прав усіх національних меншин; 2) повна рівноправність євреїв; 3) участь національних меншин на рівних правах у всіх виборах; 4) визнання всієї повноти національних прав євреїв як автономної нації; 5) створення національної організації для євреїв Росії; 6) гарантоване право користування національними мовами в судах, школах, громадських установах; 7) право євреїв на вихідний день у суботу замість неділі.

Як писав Зеєв Жаботинський, «Небагато хто зацікавиться нею сьогодні, і все ж у розвитку сіоністського світогляду нашого покоління вона [Гельсінгфорська програма] означала душевний і духовний перелом... І ось життя привело нас до необхідності поліпшення галута, поліпшення методичного і всебічного, яким стало б досягнення не тільки громадської рівноправності, але і рівноправності національної...».

Кандидатська дисертація Жаботинського не зберіглася. Скоріше за все вона згоріла у бібліотеці Демидівського юридичного ліцею у революційні роки.  Але у журналі «Вісник Європи» за 1913 р. Жаботинським була надрукована велика стаття «Самоврядування національної меншини», яка за стилем і змістом містить головні фрагменти дисертації.

Стаття присвячена правовому становищу національних меншин, або, як пише З. Жаботинський, «міноритарним народностям», питання про правовий устрій яких «становить іншу сторону національної проблеми». В статті З. Жаботинський дає оцінку правовому устрою «мажоритарних націй», у сучасних для нього умовах, коли «думка про докорінну зміну політичної карти Європи здається багатьом нездійсненною, фантастичною і не підлягає серйозному дослідженню, …коли вирішення питання про правовий устрій мажоритарних націй зводиться до того ж принципу територіального самовизначення, вони тільки звужують міру останнього, відмовляючись від суверенітету і задовольняючись місцевою автономією», що  залишається  актуальним і в ХХІ столітті.

Окреслюючи проблему, З. Жаботинський вказує, що «спочатку вважали, що держава може ігнорувати національні меншини, залишити їх на волю долі, так як їм-де все одно доведеться в нетривалому часі розчинитися у середовищі мажоритарної народності. Але виявилося, що ці меншини переважно не бажають асимілюватися, хочуть зберігати і розвивати свої національні особливості і наполегливо закликають законодавця до себе на допомогу, тобто вимагають спеціальних правових гарантій. І ось перед державою постає заплутане питання: у чому можуть і повинні полягати права національної меншини?». Власне, це і є мета статті З. Жаботинського – визначення змісту прав національних меншин.

Важливим завданням, що підлягає вирішенню, Жаботинський бачить у необхідності «побудувати правові гарантії для національної групи, яка не становить цілісного району, для окремих інородницьких громад, вкраплених у чуже національне поле – словом, для міноритарних народностей у тісному сенсі цього слова».

Жаботинський виокремив дві категорії прав національних меншин. «До першої відносяться права народності на самостійне ведення своїх національних справ. ... У цю категорію входить «національне самоврядування» у власному і вузькому сенсі слова. Нація обмежує собі відому сферу, всередині якої вона бажає діяти автономно, і тому цю категорію публічних прав народності ми будемо називати «національно-автономними правами». Друга категорія прав відноситься, навпаки, саме до тих функцій, які залишаються і повинні залишатися в руках держави. Народність не претендує на вилучення цих функцій з компетенції державного цілого; але вона вимагає, щоб держава, здійснюючи їх, постійно зважала на її інтереси... Таким чином, ця категорія прав відноситься не до тієї області, в якій народність бажає бути вільна від втручання держави, а навпаки, до тієї, у якій кожен член її тісно пов’язаний із державою різноманітними відносинами громадянства. Тому, на відміну від першої групи, цю категорію можна назвати «національно-громадянськими правами».

Тематика прав національних меншин відобразилася у виступах і статтях Зеєва Жаботинського як у період після захисту дисертації, як у діяльності із захисту прав єврейського народу Російської імперії, так і в подальшій сіоністській діяльності.

Розуміючи спільність інтересів усіх народів Російської імперії, Жаботинський наполягав на координуванні зусиль усіх національних рухів у боротьбі за національні та громадянські права. У статті "Non multum, sed multa" Жаботинський писав: «І коли наспіє час для розмови в Російському парламенті про автономію Польщі, тоді і українці, і євреї самі згадають та іншим нагадають про Галичину. Ані в перших, ані в других не прохопиться, звичайно, жодного слова проти найширших повноважень для варшавського Сейму. Царство Польське мусить бути автономне так само, як має бути автономна й Литва, й Україна, і Білорусь. Але питання щодо недоторканних прав національної меншості має бути вирішене заздалегідь, у загальнодержавному парламенті і для всієї території держави.

З. Жаботинський був активним захисником прав меншин у майбутній єврейській державі. Він виступав за те, щоб у майбутній єврейській державі араби, які в ній залишаться проживати, користувалися всіма громадянськими правами.

З. Жаботинський не був практикуючим адвокатом – свої знання у цій сфері він використовував досить рідко. Зокрема, після ув'язнення у фортеці Акко, Жаботинський самостійно здійснював свій захист у судовому процесі щодо створення загонів єврейської самооборони Хагани. Промова Жаботинського була емоційною і повною гідності. Будучи чудовим оратором, використовуючи юридичні аргументи та  безперечні факти, він перетворив сухий юридичний процес у драматичний спір з владою.  Юридичні знання Жаботинський також застосовував при спробі порятунку Шломо Бен Йосипа, застосовуючи дипломатичні та шукаючи правові аргументи. Жаботинський також активно займався організацією юридичного захисту  А. Ставського, звинуваченого у вбивстві Хаїма Арлозорова.

У творах Жаботинського, за рідкісним винятком, безсумнівно, домінував Жаботинський-публіцист і Жаботинський-сіоніст. Однак юридична освіта, на наш погляд, мала вплив на аргументацію Жаботинського, особливо в статтях і виступах, присвячених двом гучним і значущим для Жаботинського судовим процесам – справі Бейліса і справі Ставського. Про зв'язок між цими двома процесами пише сам Жаботинський: «я впевнений, що Ставський не винен,... ми встанемо на його захист так, як свого часу моє покоління встало на захист Менделя Бейліса».

У статті «Замість апології», опублікованій у 1911 р., З. Жаботинський аналізує абсурд «ритуального звинувачення» через призму суспільної свідомості і громадських упереджень. Серед основних тез статті – неприпустимість колективних звинувачень: «ми народ, як усі народи, не маємо ніякого зазіхання бути кращими. В якості однієї з перших умов рівноправності вимагаємо визнати за нами право мати своїх негідників, точно так само,  як мають їх і інші народи» і необхідність адекватної реакції на них.

Юридична аргументація виражена в публіцистичній формі в одній з кращих публіцистичних статей Жаботинського «Холодно и стойко», опублікованій у варшавській газеті «Момент» 21 червня 1933 року, на четвертий день після вбивства Хаїма Арлозорова: «... кожному, хто вміє читати, відомо святе правило людської справедливості: навіть коли прокурор вже оголошує обвинувальну промову і приводить безліч доказів, навіть тоді підсудний у принципі ще не винен як перед законом, так і перед суспільством... Є ще одне святе правило людської справедливості: якщо людина скоїла злочин, не можна покладати відповідальність за цей злочин на суспільство, до якого вона належить...».

Чи дійсно юридична освіта не мала ні якого значення для Жаботинського? З властивим йому сарказмом, Жаботинський писав: «Була в моєму житті стадія, коли я займався правом, а цього достатньо, щоб порушити рівновагу людини до кінця днів... ». Але на нашу думку, це більше відносилось до формальної сторони юридичної професії. Ми впевнені, що всі свої таланти та здібності Зеєв Жаботинський направив на службу єврейському народу. І юридичні знання у цьому були для Жаботинського не зайвими. Дійсно, Жаботинський був адвокатом Єврейського народу у самому широкому сенсі.

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати