Нещодавно відбулося засідання Дарницького районного суду м. Києва, на якому суд зобов’язав автора книги «Справа Василя Стуса» Вахтанга Кіпіані та видавництво «Віват» видалити з твору інформацію про голову політради партії «ОПЗЖ» Віктора Медведчука та заборонити розповсюдження друкованого тиражу до усунення порушення немайнових прав Медведчука.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Читайте також: "Справа Василя Стуса": в Офісі Президента висловилися щодо резонансного літературного рішення суду"
Певні уривки з цієї книги були визнані суддею недостовірною інформацією та такою, що порушує особисті немайнові права Медведчука на повагу до честі та гідності, недоторканості ділової репутації інформацію, поширену у книзі.
Зокрема, мова йде про:
- на сторінці 661 – «є фактом, що наданого, підтримуваного держбезпекою адвоката звали Віктор Медведчук»,
- на сторінці 664 – «Медведчук на суді визнав, що всі «злочини», нібито вчинені його підзахисним, «заслуговують на покарання»,
- на сторінці 664 – «він фактично підтримав звинувачення. Навіщо прокурори, коли є такі безвідмовні адвокати?»,
- на сторінці 7 – «розпинав поета призначений державою адвокат Медведчук»,
- на сторінці 663 – «шістка комуністичної системи адвокат Медведчук»,
- на сторінці 664 – «злочин перед поетом юрист Медведчук здійснив ще і тим, що не повідомив родині про початок розгляду справи».
Ми вирішили поцікавитися у юристів, чи можна вважати наведені уривки оціночними судженнями, хто має доводити, що ця інформаціє є чи не є достовірною, а також, що насправді загрожує тим, хто розповсюдив ці уривки по всіх соцмережах.
Дмитро Шаповал, адвокат, керуючий партнер Glagos
— Хто має доводити, що оціночні судження є недостовірною інформацією?
— Особливість оціночних суджень якраз у тому й полягає, що вони не можуть аналізуватись на предмет достовірності та не підлягають спростуванню. І в законодавстві, і в судовій практиці закріплено, що оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема, з огляду на характер використання мовностилістичних засобів (наприклад, вживання гіпербол, алегорії, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
Якщо проаналізувати усі 6 фраз, що Дарницький суд визнав недостовірними, може здатись, що їх формат свідчить про фактичність. Наприклад, фраза «Є фактом, що наданого і підтримуваного держбезпекою адвоката звали Віктор Медведчук» нібито містить факт співпраці адвоката з КДБ, але з іншого боку, автор доходить до цього через аналіз джерел інформації, роблячи фактично оцінку способу та причин призначення адвокатом у справі саме Медведчука.
Наступна фраза «Медведчук на суді визнав, що всі «злочини», нібито вчинені його підзахисним, заслуговують на покарання» не є ні твердженням про факт, ні оціночним судженням. У тексті книги перед цією фразою йде відсилка «За даними джерела «Хроніки…», а отже, автор лише процитував інформацію. Без аналізу повного тексту рішення (поки неопублікованого) не можна стверджувати, але, можливо, зі схожих причин суд відмовився визнати недостовірною інформацію про «син поліцая», яку автор також цитує з різних джерел.
Фраза «Навіщо прокурори, коли є такі безвідмовні адвокати?» взагалі у формі питання, що виключає можливість форми твердження. Інші ж: «Розпинав поета призначений державою адвокат Медведчук», «Шістка комуністичної системи адвокат Медведчук», «Злочин перед поетом юрист Медведчук здійснив ще і тим, що не повідомив родині про початок розгляду справи» хоч формально і можна розглядати як твердження за їх формою, але з урахуванням джерела їх розповсюдження (нон-фікшн література) вони також є оціночним судженнями, характеристикою автора дій адвоката, хоча і вираженою в дещо різкій формі.
Книгам літературної журналістики притаманні стилі та стратегії, що характерні для художньої літератури, тому будь-які оцінки виражають саме ставлення автора до обставин та подій. І таке ставлення, по суті, є оціночним судженням, а не твердженнями про факти. Гадаю, суди наступних інстанцій мають звернути увагу не лише на фрази, а й на контекст і джерело розповсюдження.
— Що робити з тими, хто розповсюдив уривки з книги у всіх соцмережах?
— Якщо коротко — нічого. Рішення суду не набрало законної сили, а якщо і набере в такому вигляді, важко уявити, як змусити користувачів «почистити» свої сторінки, тим паче, після такого розголосу.
Сергій Глотов, член Асоціації правників України, к.ю.н., адвокат видавництва Vivat
— Хто має доводити, що оціночні судження є недостовірною інформацією?
— Почнемо з того, що оціночні судження не можуть бути об’єктами перевірки на предмет достовірності чи недостовірності через їх лінгвістичні властивості. Вказана позиція ґрунтується на положеннях ч. 2 ст. 30 Закону України «Про інформацію», де сказано, що оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Власне, те ж зазначено у п. 19 постанови чи ділової репутації фізичної та юридичної особи» №1 від 27.02.2009 р. Тому про дифамацію через оціночні судження можна говорити лише у разі, якщо вони висловлені в образливій, тобто непристойній, брутальній, принижуючій формі. Але тут змінюється сама причина дифамації.
Разом з тим, слід окремо звернути увагу на предмет доказування у цій категорії спорів. Перш за все, приймаючи за постулат думку професора В. В. Комарова як квінтесенцію позиції про «фактовий» предмет доказування, адже процесуальний закон досить часто чомусь вказує на необхідність доказування обставин (ч. 1 ст. 76, ч. 2 ст. 77 ЦПК України, ч. 1 ст. 73, ч. 2 ст. 76, ст. 238 ГПК України і т. д.), під останнім маємо розуміти коло фактів матеріально-правового значення, необхідних для вирішення справи по суті. Факти, які належать до предмету доказування, необхідно відрізняти від інших фактів, які встановлюються під час розгляду справи, однак не пов’язані з правильним вирішенням питання про права і обов’язки сторін. Така ж позиція відображена у п. 26 постанови Пленуму ВСУ «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» №2 від 12.06.2009 р.
Ґрунтуючись на викладеному, зазначаємо, що у разі подання позову про визнання інформації недостовірною позивач має в порядку ст. 175 ЦПК України покласти в обґрунтування своєї позиції, в першу чергу, докази того, що мають місце саме фактичні твердження, лінгвістичні властивості яких дозволяють перевірити їх на предмет достовірності/недостовірності. У такому випадку тягар доказування, згідно ч. 4 ст. 277 ЦК України, буде на відповідачеві. Але якщо таких доказів немає чи вони «сумнівні», через що правова позиція відповідача полягає у тому, що мають місце оціночні судження, тягар доказування вертається до позивача, і у разі недоведеності такого факту суд має відмовити в позові (підстава: оціночні судження) за умови, що немає образи.
Власне, лише після позитивного для позивача встановлення такого факту суд може переходити до встановлення так званих «фактов-сателітів» (facto rationis sufficientis) за юридичним складом правопорушення (абз. 1 п. 15 постанови Пленуму ВСУ №1 від 27.02.2009 р.).
— Що робити з тими, хто розповсюдив уривки з книги у всіх соцмережах?
— Насамперед зазначимо, що виходячи з приписів ст. 11 ЦК України, цивільно-правова відповідальність є персоналізованою. Тому кожна особа, через дії якої було розповсюджено уривки з книги, буде відповідати окремо. Причому відповідальність за дифамацію буде лише у тому випадку, якщо судом шляхом ухвалення рішення, яке набрало чинності, буде встановлено, що у таких уривках міститься недостовірна інформація (або вона висловлена в образливій формі). Чи можливо кожну з таких осіб притягнути до цивільно-правової відповідальності з практичної точки зору? Сміємо припустити, що ні. Адже з огляду на життєві обставини, таких осіб навіть не десятки і не сотні, а тисячі. Саме тому вчинення позовів про дифамацію є дуже відповідальним кроком з огляду на ефект Барбри Стрейзанд.
У якості ремарки зазначимо, що належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є не лише автор відповідного інформаційного матеріалу, але й власник веб-сайту, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві (абз. 1 п. 12 постанови Пленуму ВСУ №1 від 27.02.2009 р. ).
Стосовно цивільно-правової відповідальності за порушення авторських прав, то не вдаючись у подробиці й розбір усіх нюансів, зазначимо, що подібні позови можливі лише з ініціативи автора твору, з якого було взято такі уривки.