Ви колись пробували змінити звичку? За різними версіями, на це потрібно від 30 до 66 днів. І це в масштабах свідомості однієї людини. А якщо мова йде про цілу правову систему?
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Каральний підхід у правовій системі формувався століттями і найбільш знайомий та зрозумілий нашому суспільству. Саме тому запровадити відновне правосуддя неможливо за півроку, за один проєкт, через окремі майданчики. Не можна його запровадити і в наказовому порядку.
Запровадження відновного правосуддя — це стратегічні зміни у правовій системі, і реалізація цих змін — процес тривалий.
Що важливо розуміти
Каральне правосуддя передбачає покарання як захід державного примусу з метою кари й виправлення засудженого шляхом позбавлення чи обмеження його певних прав та свобод. Відновне правосуддя не виключає застосування покарання, але передбачає добровільність прийняття правопорушником відповідальності за скоєне та наміру усунути заподіяну шкоду і таким чином сприяє відновленню соціальних зв’язків та можливості примирення потерпілого і правопорушника.
Закон — це спосіб встановити об’єктивний критерій справедливості, те, на що може спертися суд, приймаючи рішення. Проте покарання, передбаченого законом, може бути недостатньо для учасників правопорушення, або це для них взагалі не про справедливість.
Чи можуть сторони визначати,що для них справедливо? Чи можуть вони безпосередньо взяти участь у здійсненні правосуддя? Відновний підхід у правосудді створює таку можливість.
Відновний підхід — це підхід до вирішення конфліктів, за якого учасники протиправної події (правопорушник, потерпілий, їх близькі чи родичі) спільно приймають рішення, як усунути наслідки того, що сталося, і зробити так, щоб це не повторилось у майбутньому. Відновне правосуддя часто ототожнюють з медіацією у кримінальних справах.
До форм відновного правосуддя відносять кола правосуддя, сімейні конференції, програми примирення потерпілих і правопорушників (медіація, посередництво, конференції жертв і правопорушників) тощо. Тож медіація у кримінальних справах є однією з форм реалізації відновного підходу, яка передбачає зустріч потерпілого з правопорушником за участі незалежного та неупередженого спеціально підготовленого посередника — медіатора. На такій зустрічі потерпілий може у вічі сказати правопорушнику, що він їй/йому заподіяв своїм вчинком, і зажадати справедливої, у своєму розумінні, компенсації (тут мова може йти не лише про майнове відшкодування). Крім того, часто потерпілий має багато питань до правопорушника, і тут він може їх з’ясувати. А правопорушник має можливість пояснити, чому він саме так вчинив, вибачитись і висловити намір усунути наслідки вчиненого, а також дати зрозуміти, що це більше не повториться.
Така зустріч відбувається за участі медіатора. Його завдання — створити безпечну для учасників атмосферу, допомогти їм налагодити комунікацію та прожити їх емоції. Але перед тим, як відбудеться така спільна зустріч, медіатор зустрічається з кожним індивідуально, щоб підготуватись. Спершу з правопорушником, щоб переконатися в щирості його намірів. Медіатору важливо зрозуміти, чи людина насправді відчуває жаль і провину.
Провина — це про те, що людина розуміє, що вчинила неправильно, і готова понести відповідальність, а жаль — про глибокі негативні переживання з приводу скоєного. Ці почуття насправді є тягарем і зазвичай трансформуються або в каяття, або в зустрічне звинувачення. Тому часто правопорушники виправдовують свої вчинки несправедливим життям, звинувачують державу чи потерпілого. Звідси: «Не ми такі — життя таке». Каяття, в певному сенсі, — це озвучені жаль і почуття провини. Якщо людина все ж прийшла до каяття, вона зрозуміла свою відповідальність за те, що сталось. І тут вже може бути щире бажання усунути наслідки скоєного. Така зустріч завжди емоційно дуже складна, але вона важлива для того, щоб йти далі або не витрачати час і не травмувати почуття потерпілого.
Під час зустрічей з потерпілим ключовим є відновлення його психологічного стану і справедливості для нього. Ми не можемо повернути час назад чи просто забути все, що сталося, але можемо не жити з цим тягарем. Тож мета такої зустрічі — відновлення.
Відновне правосуддя не замінює традиційного, адже саме з урахуванням медіаційної угоди суддя прийматиме рішення у справі. Можливе, але не обов’язкове пом’якшення покарання або звільнення особи, яка вчинила правопорушення, від відповідальності.
Досвід координатора
З 2019 по жовтень 2021 р. ГО «Інститут миру та порозуміння» у партнерстві з Верховним Судом та за підтримки United Nations Democracy Fund (UNDEF) було реалізовано проєкт «Впровадження відновного правосуддя в Україні», у якому я була координатором у Львівському регіоні. Реалізація цього проєкту була дуже важлива та цінна, адже передбачала можливість не лише провести медіації, а й побудувати партнерські відносини з широким колом стейкхолдерів. Досвід координатора навчив комунікувати з ними, будувати партнерські стосунки, виявляти сліпі зони впровадження відновного правосуддя у практику.
Перешкоди, з якими ми стикнулись:
- брак знань та розуміння суті та завдань відновного правосуддя,
- звідси — невідповідність інтересів і мотивації стейкхолдерів,
- відсутність дорожньої мапи співпраці,
- різні часові рамки реалізації програми й очікування результатів, які віддалені в часі,
- відсутність довгострокового планування,
- недостатньо впливу на внутрішні процеси стейкхолдерів.
Наші стейкхолдери*
* Загалом коло стейкхолдерів значно ширше (органи пробації, громада, представники ОМС тощо), тут мова йде лише про тих, з ким ми комунікували відповідно до завдань проєкту
Умовно їх можна поділити на партнерів, надавачів послуги та споживачів. Партнер має вплив на успіх реалізації проєкту — це суддя, прокурор, адвокат. Споживач приймає кінцеве рішення — це клієнт. Медіатор — це надавач послуги, який має ефективно комуні кувати з обома.
Відповідно до способів комунікації та взаємодії, партнерів можна поділити на:
- ініціативних — тих, хто готовий підтримати, організувати зустрічі, підписання меморандуму, цікавиться станом механізму реалізації та наявною практикою, щоб розуміти, як працювати,
- новаторів — тих, хто самі вас знайдуть, запропонують співпрацю, будуть готові творити практику,
- директивних — таких, що потребують законодавчого регулювання процедури, наказу керівництва, вказівки тощо,
- скептиків — тих, хто не вірять в ефективність процедури, а тому й намагатись не варто.
Від кожного — по можливостях та потребах
Така класифікація стейкхолдерів цінна з точки зору вибору підходів у комунікації та можливостей співпраці. Якщо з одними ми можемо стратегувати, розробляти проекти документів, обговорювати, як працюємо з різними кейсами, то від інших отримаємо згоду на розміщення інформаційних матеріалів, і це також результат. Ключовою в побудові партнерства є щирість. Немає хорошого чи поганого типу партнерів — у всіх різні можливості відповідно до їх бачення, кожен з них нас чогось навчає. Важливо чітко окреслювати очікування один від одного та ставити перед собою реалістичні завдання, правильно розподіляти відповідальність.
Підписати меморандум про співпрацю з будь-ким з партнерів не так складно, у всіх буде по «галочці» за активність, але виконувати його потім невідомо як, тому що здебільшого меморандум — це декларативний документ, а не дорожня мапа співпраці. Процес спільної роботи має розпочатись ще перед підписанням угоди та не завершуватись її підписанням. Також важливо розуміти мотивацію кожного з партнерів поза угодою: чи є ще щось, що мотивує чи демотивує тих, хто безпосередньо буде реалізувати співпрацю?
Як будувати партнерство:
- не приходити з готовими рішеннями, а запитувати: «Як будемо це робити?» Часто визначити, до якого типу належить партнер, можна саме під час обговорення умов співпраці, запитуючи, що для нього важливо та яке його бачення ролі в цьому процесі. Важливо визначити тут і зараз, який рівень підтримки може надати партнер (низький, середній, високий), яка його можлива роль (нейтральна, підтримка, активний розвиток), чи є для цього ресурси (відповідальні особи, канали комунікації, час для такої комунікації),
- визначати осіб, відповідальних за співпрацю,
- передбачати способи та алгоритм комунікації,
- визначати зони відповідальності кожного, що залежить від кожного для досягнення поставлених цілей та завдань,
- визначити, що для кожного буде хорошим результатом,
- формувати меморандуми як мапу співпраці.
Для цього слід працювати з інтересами та потребами як власними, так і партнерів, враховуючи, що потрібно працювати на рівні як інституту або організації, так і окремих осіб як їх представників.
Якщо ми ставимо за мету «передачу справ прокурором чи суддею» — це статистика, а не показник результату. Насправді передача справи має бути результатом розуміння сутності та завдань відновного правосуддя, оцінки справи на медіабельність, стабільності відновного правосуддя в інформаційному полі партнерів. Тож спершу потрібно зрозуміти, що для нас є результатом і як ми можемо допомогти забезпечити його якість.
Партнерство, за якого ми розділяємо спільні цілі та ризики, більш вірогідно принесе результати та формування нових рішень. Партнерські відносини потребують уваги. Менеджмент відносин — це процес, відповідно до якого ти організуєш, моніториш, координуєш і покращуєш свої стосунки зі стейкхолдерами.
Що зміниться після прийняття закону про медіацію
Економіст Адріан Сливоцький, досліджуючи, яким чином формується ринок попиту на нові товари та послуги, зазначав, що формуючи новий ринок послуг, ми стикаємось з інерцією, скептицизмом, байдужістю, лінню та звичкою. Важливо розуміти баланс відповідальності за те, яким чином розвивається відновне правосуддя. Важливо не перекладати на державу, суд, прокуратуру чи адвокатів відповідальність за просування відновного правосуддя — її слід розділяти. Потрібно будувати партнерство та якісні й потужні комунікаційні кампанії.
Від партнерів ми очікуємо розуміння та знань сутності й завдань відновного правосуддя, підтримки цього процесу через пропонування медіації, підтримки та сприяння сторонам у цьому процесі та якісного зворотного зв’язку для медіаторів.
Цікавим також є той факт, що для клієнта суддя, прокурор та адвокат є авторитетом. Наразі — на відміну від медіатора. У кримінальному провадженні клієнт схильний перекладати чи то розділяти відповідальність за свою долю з адвокатом, довіряючи йому прийняття рішень, яким чином краще діяти у його справі. Тож якщо клієнт почує від свого адвоката про відновне правосуддя, він, швидше за все, як мінімум, поспілкується з медіатором. Якщо він почує про таку можливість від прокурора чи/та судді, у нього також виникне бажання дізнатись більше, що спонукатиме й адвокатів. Ну, і зрештою, якщо сам клієнт бажає взяти участь у відновному правосудді, ні суд, ні прокурор, ні адвокат йому не відмовлять. Саме тому важливо створювати якісну систему інформаційних точок дотику з клієнтом.
Сьогодні, коли прийнятий Закон України «Про медіацію», ми сповнені ентузіазму. Але чи справді цей закон вирішує питання з запровадженням медіації як нормальної практики вирішення конфліктів? Видається, що він суттєво не збільшить відсоток справ, а лише похитне статистику, тому що порушений фокус уваги.
Відновне правосуддя — це реформа світогляду, яка потребує ретельно спланованих і зважених дій. Цілі та цінності цієї моделі постійні, вони загальнолюдські. Єдиного рецепта інтеграції відновного правосуддя не існує, тому проблеми, які виникають, мають вирішуватись у міру їх виникнення. Саме тому шляхом поступу відновного правосуддя є постійна якісна комунікаційна кампанія, за якої наш найголовніший стейкхолдер — клієнт буде знати, що таке відновне правосуддя і як це працює, ще до того, як потрапить у ситуацію, в якій зможе ним скористатись.