Подією, яка дала поштовх до популяризації та активного запровадження альтернативних методів врегулювання спорів, можна назвати конференцію імені Р. Паунда «Причини невдоволеності населення адмініструванням системи правосуддя в США», відомої як Паундська конференція, що була проведена у США у 1976 р. З тих пір у США, а потім і в Європі, альтернативні методи врегулювання спорів набувають все більшої популярності. Цьому є низка причин, які різняться від країни до країни. Зокрема, це висока вартість судового розгляду та виконання судових рішень, довга тривалість судових процесів, корумпованість судової системи тощо. Водночас доступ громадян до альтернативних методів вирішення спорів вважається одним з критеріїв легкості ведення бізнесу, який оцінює Світовий банк у рейтингу «Ведення бізнесу».
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Якщо говорити про Україну, то сферу альтернативних методів врегулювання спорів наразі важко назвати добре розвиненою. Однак за нинішніх умов, як це не дивно, маємо гарну можливість для розширення застосування подібних методів (зокрема, медіації) в українській юридичній практиці. Так, впровадження медіації в Україні включено до Плану дій щодо імплементації кращих практик якісного та ефективного регулювання, відображених Групою Світового банку в методології рейтингу «Ведення бізнесу», затвердженого Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16.12.2015 р. №1406-р.
Що ж стосується європейської практики запровадження медіації, то Директива 2008/52/ЄC Європейського Парламенту та Ради з певних аспектів медіації в цивільних і комерційних справах була затверджена ще 21.05.2008 р. (далі – Директива про медіацію) та передбачала імплементацію відповідних норм у законодавство держав-членів до 21.05.2011 р. Директива про медіацію закріплює основні принципи проведення та запровадження механізму медіації в національне законодавство країн-членів ЄС. Варто також зазначити, що обсяг регулювання Директиви про медіацію передбачає її застосування до міжнародних спорів, проте звіт про перебіг застосування цієї директиви, виданий Комісією Європейського парламенту у 2016 р. (далі – Звіт) (http://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/PDF/?uri=CELEX:52016DC0542&from=EN), свідчить про те, що майже всі країни ЄС (окрім трьох) поширили також обсяг регулювання відповідних положень національного законодавства про медіацію в цивільних і комерційних справах на подібні спори, що виникають між резидентами однієї країни.
Для України питання необхідності впровадження Закону «Про медіацію» довгий час було дискусійним серед медіаторської спільноти. З одного боку, це пов'язано з тим, що медіація є таким способом вирішення спорів, для застосування якого у приватній сфері не потрібно обов'язкового існування певної законодавчої бази. Це процес добровільний для сторін та гнучкий. Як правило, він здійснюється на договірних засадах та може цілком «вписатися» у площину наявного регулювання цивільних та господарських правовідносин. Тому допоки цей механізм застосовується у спосіб, що не передбачає залучення державних інституцій в його реалізацію, обов'язковість законодавчого регулювання може мати різні підходи.
З іншого боку (що підтверджує досвід ЄС), як вказано у Звіті, існування законодавчого регулювання основ медіації дає учасникам медіації можливість «покластися на передбачувану нормативну базу», тобто надає цій процедурі в очах потенційних користувачів статусу визнання державою та вагомості завдяки наявності відповідного законодавчого регулювання. Проте ми навмисно вказали про необхідність регулювання саме «основ медіації». Зважаючи на гнучкість та багатогранність цього механізму, його надмірне регулювання (до того ж на етапі впровадження) може бути просто згубним, адже створюватиме бар'єри там, де повинні бути можливості.
Однак, з огляду на вимоги часу чи західних партнерів, в Україні наразі триває вже не перша спроба законодавчо врегулювати цей механізм та надати йому певних інституційних рис, а саме: загально-визначеної термінології, закріплення основних принципів проведення медіації, мінімальних стандартів навчання медіаторів, наявність реєстрів медіаторів тощо.
Законодавчі ініціативи
Так, починаючи з 2015 р. і дотепер у Верховній Раді України було зареєстровано кілька проектів Закону «Про медіацію», проте на сьогодні законодавча процедура ще триває. Наразі у парламенті представлені два законопроекти (№3665 та №3665-1), враховуючи висновки Головного науково-експертного управління, обидва мають низку недоліків. Однак законопроект №3665 було прийнято у першому читанні й наразі триває робота з його доопрацювання та підготовки до другого читання.
Щодо дискусійних питань впровадження медіації в Україні, варто відзначити, що не всі вони стосуються саме положень законопроекту, але більшість з них знайшла своє відображення у його положеннях.
Досудова медіація
Одним з таких дискусійних питань є запровадження медіації як обов'язкової досудової процедури (тобто до початку розгляду судом справи по суті). Світова практика у питанні обов'язковості проведення досудової медіації та форми її здійснення не має єдиного підходу. Кожна країна обирає, яким шляхом краще рухатися. Так, спектр моделей досудової медіації може починатися від ситуації, коли медіація є правом сторін, або суд може рекомендувати сторонам звернутися до медіації, або суд зобов'язує сторони звернутися до медіації (можливо, за всіма або лише за певними категоріями справ). Можливі також опції, коли до попередніх двох вказаних ситуацій можуть додаватися заохочення чи санкції для сторін, які накладаються суддею у справі. Крім того, існують опції, коли законодавство передбачає відвідування сторонами обов'язкової інформаційної сесії або навіть обов'язкове проведення медіації до подання позову до суду або до початку розгляду справи судом по суті.
Що стосується Директиви про медіацію в цьому питанні, то положення ст. 5 зазначеного документа вказують наступне: «Суд, в якому порушено судову справу, якщо вважає за доцільне та врахувавши всі обставини справи, має право запросити сторони використати медіацію з метою розв’язання спору. Суд також має право запросити сторони відвідати інформаційну сесію про використання медіації, якщо такі сесії проводяться та якщо до них можна мати простий доступ».
Таким чином, Директива про медіацію, передбачаючи диспозитивні положення (рекомендована медіація або рекомендована інформаційна сесія), дає країнам-членам ЄС можливість використовувати інші (більш імперативні) моделі медіації в цьому питанні.
Якщо говорити про Україну, то положення ст. 14 законопроекту №3665 передбачають, що «суддя або третейський суддя має право звертати увагу сторін на можливість проведення процедури медіації на всіх стадіях судового розгляду справи». Тобто запропонована редакція статті законопроекту передбачає, що в цьому питанні Україна буде серед тих країн, що застосовують вельми диспозитивний підхід.
Ще одне питання, яке може спричиняти дискусії, стосується стадії судового процесу, коли можна проводити медіацію. У положеннях ст. 5 Директиви про медіацію зазначено наступне: «Директива не обмежує дії національного законодавства, яким передбачено обов’язкове застосування медіації, або згідно з ним використання медіації підлягає стимулам чи санкціям перед початком або після початку судового провадження, за умови, що таке законодавство не перешкоджає сторонам реалізувати їхнє право доступу до системи правосуддя». Тобто Директива про медіацію не обмежує проведення медіації лише досудовою стадією процесу, а ще й передбачає можливість проведення медіації після початку судового провадження.
Що стосується України, то передбачено навіть ширше поле для використання медіації – починаючи від стадії, на якій сторони ще не звернулися до суду, та закінчуючи стадією виконавчого провадження. Так, у положеннях ст. 3 законопроекту №3665 вказується, що "медіація може бути проведена у разі виникнення конфлікту (спору) як до звернення до суду (третейського суду), так і під час або після судового чи третейського провадження, в тому числі під час виконавчого провадження». Відповідно до чинного законодавства, наразі сторони можуть послуговуватися хіба що положеннями процесуальних кодексів про мирову угоду (ст. 175 ЦПК, ст.78 ГПК), які надають сторонам можливість укласти мирову угоду під час розгляду справи судом.
Примусове виконання угод, досягнутих сторонами за результатами медіації
Інше важливе питання, яке потенційно матиме вплив і на ведення бізнесу, – це наявність механізмів примусового виконання угоди, досягнутої сторонами за результатами медіації. Тут одразу варто зазначити, що в цьому питанні положення Директиви про медіацію (ст. 6) у притаманній ліберальності формулювань, спричиненою природою цього нормативного акту, вказують: «Держави-члени повинні забезпечити, щоб сторони або одна зі сторін, отримавши ясно висловлену згоду інших сторін, мали можливість вимагати, щоб зміст письмової домовленості, досягнутої в результаті медіації, вважався таким, що підлягає примусовому виконанню. Примусове виконання змісту такої домовленості може бути забезпечене судом або іншим компетентним органом, що є суддею або приймає рішення, або має відповідні повноваження згідно з певним письмовим документом, відповідно до законодавства держави-члена, де робиться така вимога».
Як випливає зі Звіту, законодавство всіх країн-членів ЄС передбачає наявність механізмів примусового виконання угоди, досягнутої сторонами за результатами медіації (за винятком випадків, коли таке рішення суперечить публічному порядку).
Водночас законопроект №3665 у цьому питанні є більш ліберальним, у порівняні з нормами Директиви про медіацію. У ст. 13 зазначено: «Договір, досягнутий за результатами медіації, є обов’язковим для виконання сторонами у визначені ними строки та спосіб. У разі невиконання стороною взятих на себе зобов'язань за таким договором інша сторона має право звернутися до суду у встановленому законом порядку для захисту порушених прав та законних інтересів». Таким чином, угода, досягнута сторонами за результатами медіації, прирівнюється до інших цивільних та господарських договорів.
З одного боку, таке більш ліберальне положення може спричиняти низку побоювань потенційних користувачів цієї послуги через те, що законодавство передбачатиме необхідність звернення до суду для примушування іншої сторони до виконання угоди, укладеної за наслідками медіації. Тобто будуть відсутні механізми, які надавали б змогу виконувати угоди, досягнуті за наслідками медіації за допомогою державного примусу. Проте тут варто згадати про кілька аспектів. По-перше, процедура медіації покликана створити для сторін найкращі умови, щоб вони могли напрацювати вигідне рішення та оформили його відповідною угодою, а тому сторони прагнуть виконувати вигідні домовленості. По-друге, як вказано у Звіті, практика застосування Директиви про медіацію в ЄС свідчить про те, що необхідність у примусовому виконанні угод, досягнутих за результатами медіації, є вкрай низькою.
Медіація у публічній сфері
Ще одним дискусійним питанням є можливість застосування медіації в публічних сферах правовідносин (у кримінальних та адміністративних справах).
Якщо звернутися до Директиви про медіацію, то виходячи з назви та вказаного в ній обсягу її регулювання, вбачається, що цей документ стосується цивільних та комерційних справ, а важливість процедури медіації також було визнано для розгляду сімейних справ. Наразі існує низка рекомендацій Ради Європи, які стосуються проведення медіації в кримінальних та адміністративних справах, а саме: Рекомендація NR(99)19 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам Ради, які зацікавлені в організації медіації у кримінальних справах (прийнято Комітетом міністрів на 679 зустрічі представників Комітету від 15.09.1999 р.); Керівні принципи №13 для кращого виконання наявної Рекомендації щодо медіації в кримінальних справах (ухвалено Європейською комісією з ефективності правосуддя 07.12.2007 р.); Рекомендація Rec(2001)9 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо альтернатив судовому розгляду спорів між адміністративними органами й сторонами-приватними особами (ухвалено Комітетом Міністрів Ради Європи на 762 засіданні заступників міністрів 05.09.2001 р.); Керівні принципи №15 для кращого виконання наявної Рекомендації щодо альтернатив судовому розгляду спорів між адміністративними органами й сторонами-приватними особами (ухвалено Європейською комісією з ефективності правосуддя 07.12.2007 р.).
Щодо України, то згідно з положеннями ст. 3 законопроекту №3665, «медіація може застосовуватися в будь-яких конфліктах (спорах), у тому числі цивільних, сімейних, трудових, господарських, адміністративних, а також у кримінальних провадженнях та справах щодо адміністративних правопорушень». Тобто запропонована редакція не обмежує застосування медіації лише приватними сферами правовідносин.
Що стосується кримінальних проваджень, то тут постає дискусійне питання. Чи варто обмежити поле застосування медіації у кримінальних справах, лише тими видами злочинів, у яких можливе звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винного з потерпілим, або можливе проведення медіації у всіх видах вчинених злочинів (навіть тяжких та особливо тяжких)? Вищевказана редакція ст. 3 законопроекту №3665 не передбачає жодних обмежень щодо видів злочинів, у розслідуванні та/або судовому розгляді яких можливе проведення медіації. Проте місце для дискусій тут залишається з огляду на те, що кримінальне покарання має свій зміст та функції, а проведення медіації у кримінальних справах може суперечити змісту та функціям кримінального покарання.
З іншого боку, медіація дає можливість для ведення діалогу між потерпілим та винною особою, адже на сьогодні система кримінального переслідування побудована таким чином, що потерпілий як сторона кримінального провадження, не подаючи цивільний позов у межах кримінального процесу, отримує хіба що психологічну компенсацію від того, що винна особа понесла покарання. З огляду на зазначене, автор статті вважає, що необхідно обмежити можливість звільнення від кримінальної відповідальності із застосування медіації тими видами злочинів, щодо яких законодавством передбачена можливість примирення винного з потерпілим, а для тяжких та особливо тяжких злочинів передбачити можливість проведення медіації щодо обсягу та способу компенсації завданої потерпілому шкоди.
Якщо говорити про медіацію в адміністративних провадженнях (наприклад, у податкових спорах) то використання медіації, на думку автора, тут видається досить дискусійним, проте у разі застосування може мати низку неочікуваних, але позитивних ефектів. Адже якщо подумати, то державні органи, як і особи приватного права, також несуть витрати, пов'язані з розглядом справ у судах; утримують штат юристів, які представляють державний орган у судах; очікують на розгляд справи та її виконання виконавчою службою в умовах великого небажання платників сплачувати суми за програними в суді рішеннями. Таким чином, застосування механізму, який надасть можливість сторонам обговорити та напрацювати вигідне для обох сторін рішення, може мати позитивний ефект.
З вищенаведеного можна зробити висновок, що запровадження цього інституту ще спричинятиме чимало обговорень навколо висвітлених у цій статті та інших дискусійних питань. Проте Україна наразі стоїть лише на початку шляху запровадження цього інституту (на Заході медіація (в сучасному розумінні) має 40-річний досвід застосування), тому просте запозичення західного досвіду та уникнення обговорення таких питань мало б згубний вплив на його впровадження в Україні. Маємо надію, що українській спільноті вистачить мудрості вправно використати досвід західних країн на шляху до запровадження такого ефективного методу врегулювання спорів.