В Україні сімейне право залишається болючою темою, особливо під час війни та міграції. Попри проблеми — захист дітей, боротьба з домашнім насильством, підвищення аліментів та врегулювання батьківського кіднепінгу — політичної волі для змін до Сімейного кодексу поки немає. Ситуацію ускладнює нерівність судових практик та небажання адвокатів діяти відкрито в умовах «сірої зони» корупції. У цьому інтерв’ю адвокатка Катерина ВЛАСЮК переконує: справжні зміни мають починатися з адвокатури — чесної, відповідальної та сміливої.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
— Не так давно разом із Комітетом ААУ з сімейного права ви підготували зміни до Сімейного кодексу та подали їх у профільний комітет ВРУ та міністерства. Які зміни ви вважаєте нагальними зараз?
— Насправді внесення змін до Сімейного кодексу нагальне вже останні п’ять років. Із 2020-го я безпосередньо займаюся лобізмом законопроєкту «Про відповідальне батьківство», який мав би поставити крапку в питаннях батьківського кіднепінгу та об’єднати сімейні справи з кількох проваджень в одне.
Я вважаю, що прийняття цього закону, який не пройшов у друге читання, дало б можливість розв’язати дуже багато сімейних спорів, не доводячи справи до великих і значних затяжних сімейних конфліктів. Але, на жаль, досі немає політичної волі, тому ми в межах роботи комітету провели круглий стіл, зібрали й узагальнили зміни і відправили їх до профільних комітетів. Нижче я наведу основні зміни, які ми пропонуємо.
Міністерство соціальної політики та Міністерство юстиції відреагували позитивно, підтримавши, зокрема, пропозиції щодо підвищення мінімального розміру аліментів і посилення відповідальності батьків за злочини проти дітей. Водночас профільний комітет Верховної Ради поки не надав конкретної відповіді. Ми навіть запустили окрему петицію, але наразі отримали лише повідомлення, що у разі проведення громадських слухань і винесення питання на розгляд комітету мене запросять як представницю організаціїініціатора. На жаль, поки що це вся реакція.
Сподіваюся, що зобов’язання України щодо гармонізації законодавства зрештою зрушать це питання з мертвої точки. Але, відверто кажучи, немає й консолідованої волі всередині самого юридичного середовища, щоб просувати ці зміни. Жоден юрист чи окрема організація не зможуть домогтися реформи, якщо немає політичної волі.
У юридичній спільноті ми маємо створювати суспільний і професійний тиск з усіх боків. Саме тому під час Форуму з сімейного та спадкового права, який проводила Асоціація правників України, я закликала колег організувати аналогічний круглий стіл, сформулювати власні пропозиції та впливати на те, щоб держава нарешті звернула увагу: питання сімейного права потрібно розв’язувати зараз, поки ще є можливість врегулювати правовідносини всередині родин.
— Як реагує на пропозицію профільний комітет ВРУ — є підтримка чи навпаки опір?
— На жаль, немає ні гострої реакції, ні опору, але й немає політичної волі, щоб винести ці питання на порядок денний Верховної Ради. Незрозуміло, чому держава й правляча партія досі ігнорують проблеми сімейного життя українців — свого основного електорату. Адже опорою для будь-якої влади завжди були й залишаються жінки з дітьми. Попри війну, цей електорат тільки зміцнився. І навіть якщо багато жінок із дітьми виїхали за кордон, зміни до Сімейного кодексу — захист прав матерів і дітей, боротьба з домашнім насильством, підвищення аліментів, врегулювання питань батьківського кіднепінгу — здатні суттєво покращити життя українських родин, зменшити напругу в сімейних спорах і водночас принести політичні дивіденди тим, хто наважиться взятися за цю тему.
— Які тенденції ви бачите у нових спорах про розлучення?
— По-перше, все більше розлучень відбувається онлайн і за спрощеною процедурою, коли особи дають згоду на розірвання шлюбу і навіть не приходять до суду.
По-друге, дедалі більше подружжів готові домовлятися, розуміючи, що будь-який судовий процес — це витрати часу й грошей. Водночас навантаження на сімейних адвокатів зростає, і сьогодні сімейне право, без перебільшення — одна з найзатребуваніших сфер юридичної практики. Важливою тенденцією також є розвиток питань міжнародної підсудності: усе більше українців живуть за кордоном, тож багато справ, особливо щодо дітей чи іноземної нерухомості, втрачають українську юрисдикцію або взагалі стають винятковими.
Тому сімейні адвокати працюють із Законом України «Про міжнародне приватне право». Українські адвокати все частіше консультуватимуть іноземні юрисдикції щодо норм нашого законодавства. Це суттєво вплине на розвиток українського судочинства, підвищить попит на сімейних адвокатів за кордоном і стимулюватиме зростання ринку сімейної адвокатури.
— Чи готові українські судді до нових підходів у сімейних спорах, які ви пропонуєте?
— Насправді дуже важко змусити суд або викласти безліч аргументів для того, аби він прийняв якесь революційне, неоднозначне рішення. Поки що це прерогатива Верховного Суду, але я сподіваюся, що в лавах першої та другої інстанцій буде знаходитися все більше сміливих, креативних суддів, які не боятимуться виносити унікальні та проєвропейські рішення у справах.
Тому створювати судові прецеденти й досі надзвичайно складно. Так само проблемним лишається звернення до Конституційного Суду щодо застарілих норм сімейного законодавства, аби визнати їх неконституційними, дискримінуючими чи обмежуючими. На жаль, кожного разу, коли ми звертаємося в Конституційний Суд із приватними зверненнями, то терпимо фіаско, нам відмовляють відкрити провадження. Успішніше, коли до нього звертається Верховний Суд у конкретних справах.
Але залишається відкрите запитання: за якими критеріями Верховний Суд вирішує, коли звертатися щодо неконституційності норми, а коли — ні? Це створює відчуття вибіркової справедливості, суперечливості правових позицій і, зрештою, пригнічує суддівську ініціативу та нестандартні підходи.
Загалом я можу сказати, що є певні тенденції: часто суддям цікаво розбиратися у справах, досліджувати, бачити, як сторона змагається за свою правду. Не завжди, на жаль, це приводить до позитивних результатів, але сказати, що судді абсолютно немотивовані й абсолютно заангажовані, не можу. Основна тенденція, яка наразі прослідковується — це те, що судді зазвичай у всіх спорах пропонують переговори, з’ясовуючи, чи це можливо, чи люди намагалися домовитися. Тобто суд прагне посадити сторони за стіл переговорів.
Але зрозуміло, що в більшості випадків, якби це було можливо, то люди б не доходили до сімейного спору в суді. Тому, на жаль, більшість цих пропозицій залишаються нереалізованими у суді. На мою думку, одна з найбільших проблем сьогодні — це неорганізованість роботи деяких суддівських офісів, що призводить до затягування розгляду справ і зривів судових засідань.
А є й інші судді, які абсолютно класно організовують свою роботу, в них ніби працюють мініюридичні компанії, і все дуже чітко, прозоро і швидко відбувається.
— Розкажіть про Vlasiuk Legal Academy. Яку місію вона має?
— Це мій навчальний проєкт, який я запланувала багато років тому, а під час повномасштабної війни вирішила його реалізувати. Третій рік поспіль я навчаю юристів ставати зірками юридичного ринку, розвивати юридичну кар’єру, будувати юридичну компанію та спиратися на свій досвід. Адже я 12 років в юридичному бізнесі, є власницею юридичної компанії та успішною юристкою у своїй сфері.
Крім того, у мене є ще чотири успішні бізнес-проєкти, такі як студія краси, магазин дитячого одягу, масажний салон та видавництво книг. Все це дає мені впевненість у тому, що я реально вмію досягати класних результатів й бажаних цілей, і настав час, коли я хочу цим ділитися. Окрім юридичної академії, в мене є ще телеграм-канал «Наставник адвокатів».
Є два флагманські курси — «Адвокат на мільйон» та курс із сімейного права. В цьому році вийшла моя книга «Адвокат на мільйон», це книга-тренінг. Прочитавши і пропрацювавши її, так само пройшовши мій онлайн-курс, юрист отримує нові результати в професії, тому що там є реальні механізми, що і як потрібно робити, на що звертати увагу, як відпрацьовувати справи, як комунікувати із судами, з опонентами, як себе позиціонувати на ринку, як вибудовувати особистий бренд.
Це все те, що я проходила і проходжу на шляху свого зростання. Відповідно, є кілька записаних вебінарів про формування ціни адвоката, про те, як треба будувати юридичну стратегію, на що звертати увагу, які навички приводять до розвитку кар’єри. Є окрема сторінка в інстаграмі, яка присвячена Vlasiuk Legal Academy, і я цей проєкт буду розвивати.
Паралельно на правах Pro Bono я читаю лекції у різних університетах України на юрфаці. Вважаю своєю місією мотивувати студентів приходити в адвокатуру, щоб наші ряди поповнювалися молодими, класними, креативними, зарядженими юристами. І цей проєкт — моя місія, передача своїх навичок і знань іншим юристам. Вважаю, що важливо ділитися і бути наставником для людей, що поки не мають тих результатів, які є в тебе.
— Якось ви наголошували, що адвокати мають усвідомити свою відповідальність за корупцію. Чи готова адвокатська спільнота чесно говорити про «сіру зону» своєї роботи?
— Так, я дійсно вважаю, що відповідальність за корупцію в Україні несе, серед іншого, й адвокатура. Адже саме адвокати часто стають посередниками між державними органами та громадянами, які готові плодити корупцію. Тому поки адвокати, які це продовжують робити, не усвідомлять, що це відбувається їхніми руками, ми не зможемо припинити корупцію в судах, правоохоронних органах та і в будь-якій іншій сфері, до якої дотичні адвокати.
На мою думку, дуже важливо, щоб органи адвокатського самоврядування, громадські організації, які працюють з правниками, проводили роз’яснювальну роботу, відповідні навчання, аби давати розуміння адвокатам, що вони не можуть стояти осторонь цього.
Я думаю, що адвокатська спільнота не готова до кінця про це розмовляти. Є таке відчуття в роботі адвокатів, що якщо моєму клієнту щось можна, то можна і мені. Тобто адвокат сам ототожнює себе з клієнтом. Я думаю, що проблема в тому, що більшість адвокатів, які є самозайнятими чи працюють в адвокатських бюро, приховують свої доходи, ще й досі багато адвокатів працює без реальних договорів з клієнтами, де чітко прописано, що вони і за що роблять. Так само я вважаю, що багато гонорарів передається готівкою. І це також впливає на рівень корупції і на те, що адвокати чомусь і досі не мають звички сплачувати 5% від отриманих коштів заради свого спокою.
Тому, мені здається, питання правової культури має формуватися і починатися саме з юристів. І знову ж таки, це питання до адвокатських самоврядувань, до тренінгів з етики роботи адвоката. Це має бути окремий аспект по складанню адвокатського іспиту.
Рано чи пізно потрібно поставити кілька ключових запитань: чи має адвокат проходити детектор брехні, чи слід підвищити вимоги для доступу до професії, чи потрібно перескладати кваліфікаційний іспит і чому адвокатура досі нічого не робить із тими, хто не підвищує кваліфікацію. Адже від цих рішень залежить дуже багато. Формування адвоката в професії починається ще з того, яку суму він сплачує Раді адвокатів, аби отримати свідоцтво і скласти іспит. Кожен із цих етапів містить свої ключові контрольні точки.
Перше — легалізація доходів і сплата податків. Друге — корупція серед адвокатів, які розв’язують питання через хабарі або домовленості. І третє — хабар за отримання адвокатського свідоцтва.
Якщо хоча б трохи просунемося у цих трьох питаннях, корупційне навантаження в державі зменшиться хоч і на невеликий, але відчутний відсоток. Щодо того, чому адвокатська спільнота або окремі колеги не готові про це відкрито говорити: я як одна з небагатьох, хто публікує вартість супроводу справ на своєму сайті, демонструє обороти компаній у соцмережах і наголошує на обов’язку підписувати договори та отримувати кошти офіційно, стикаюся з критикою. Проте більшість адвокатів досі не в змозі впоратися навіть із базовими елементарними речами.
На юрфаці адвокатів навчають, як надавати правничу допомогу, як треба читати кодекс, як писати процесуальні документи. Але не навчають, як правильно обрати офіс для оренди, як побудувати свою бюджетну політику, як рахувати доходи і витрати, що таке взагалі чистий прибуток адвоката, як він формується, який треба закладати відсоток у співпрацю з клієнтом про всяк випадок. І все, що має бути конкретно, обов’язково в адвокатському договорі, як зареєструвати компанію, яке податкове навантаження обрати, як сплачувати податки тощо.
Це багато запитань, на які не можуть дати відповіді пересічні адвокати. І якщо ми подивимося на кількість адвокатів у співвідношенні до суддів, то це разюче співвідношення: якщо я не помиляюся, 70 000 адвокатів, діючих 50 000 по відношенню до близько 8000 суддів. Розв’язавши питання в адвокатурі, ми зможемо більшою мірою вплинути на корупцію в державі. Якщо ми подивимося на мапу адвокатів, які об’єднані у великих юридичних компаніях, і тих, які залишаються просто самозайнятими або мають зареєстровані бюро, то, звісно, більшість адвокатів працюють самі на себе.
І саме з такими адвокатами-одинаками треба проводити роботу, тому що переважно саме вони не сплачують податки, не укладають адвокатські договори, мають найбільші проблеми з довірителями або конфлікти щодо надання неякісних послуг.
— Чи є у вас особисті «червоні лінії», за які адвокат не має права заходити, навіть якщо клієнт впливовий?
— Я вважаю, що адвокат не раб свого клієнта, і коли до адвоката приходять потенційні довірителі, то адвокат має чітко і прозоро на першій консультації пояснити, який сервіс він надає, а що він точно робити не буде ні за які кошти. Я завжди клієнтам кажу про свої ключові правила роботи, і мені не важливо, хто потенційно купив мої послуги. Тому що є те, що стосується мене як людини, і є те, що мене тримає в професії. Компроміси або закривання очей на власні принципи роботи приведуть мене до того, що я втрачу мотивацію і справу свого життя.
Тому коли я так ставлюся до своїх підходів у роботі, то в мене не виникає внутрішнього бажання йти на компроміс із клієнтом. Це моя власна думка, моє бачення. Не можу тут нічого нікому радити, але мені здається, все починається так. І тут вже не важливо, хто клієнт. Важливо, за якими правилами працює адвокат.
— Чи відчуваєте ви, що українське суспільство дорослішає у питаннях шлюбу та розлучення?
— Так, відчуваю — лише через досвід і усвідомлення, що відповідальність за власне життя лежить на конкретній людині, і що ця відповідальність ніколи не може бути колективною і навіть такою, як відповідальність пари. Завжди є особиста персональна відповідальність кожної людини, яка є у шлюбі двох партнерів. Відповідно, через такі усвідомлення, через зобов’язання розв’язувати дуже багато складних питань сьогодення все це накладає свої відбитки. І з часом ми прийдемо до того, що вже є в Америці і Європі. Через проживання в певній географії і під тиском певної догми у нас трішки відбувся процес гальмування, але ковід і війна цей процес пришвидшили.
І тому зараз українське суспільство як ніколи прогресивно розвивається через усвідомлення, що життя тут і зараз тих людей, які перебувають в Україні, і через новий світовий досвід, який здобувають українці, перебуваючи в інших державах.
Зміни до Сімейного кодексу України
№1. Залишити Сімейний кодекс України окремим кодексом. Нам стало відомо, що наразі у Верховній Раді України готується проєкт Закону, згідно з яким Сімейний кодекс України буде включено до Цивільного кодексу. Ми категорично заперечуємо, оскільки вважаємо, що держава має залишити Сімейний кодекс України окремою книгою і в такий спосіб підкреслити важливість приватного життя людини, яке безпосередньо впливає на її життя, розвиток і відчуття щастя та потрібності, а особливо в такі важкі часи.
№2. Підвищити мінімальний розмір аліментів до рівня 200% прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку.
№3. Передбачити, що шлюб між подружжям, яке має неповнолітніх дітей та уклало аліментний договір, може бути розірвано органом державної реєстрації актів цивільного стану.
№4. Під час розгляду справи про розірвання шлюбу між подружжям, яке має неповнолітніх дітей, суд з’ясовує питання щодо домовленості сторін з питань щодо дітей, а саме: з ким із батьків проживатимуть діти, розмір аліментів, графік побачення дітей з тим із батьків, хто проживатиме окремо. У разі встановлення судом відсутності конфлікту між сторонами з цих питань при прийнятті рішення про розірвання шлюбу суд постановляє ухвалу, в якій встановлює місце проживання дітей, розмір аліментів, спосіб участі у вихованні дітей того з батьків, хто проживає окремо, та графік побачень з дітьми. У разі встановлення судом того, що батьки не домовилися з цих питань, суд виділяє ці справи в окремі провадження та ухвалює рішення про розірвання шлюбу.
№5. Підсилити контроль використання аліментів та притягувати до відповідальності того з батьків, хто отримує аліменти на дитину, за недобросовісне розпоряджання аліментами. Також передбачити норму, яка буде визнавати економічне насилля щодо дитини, якій не сплачуються аліменти три місяці підряд і більше.
№6. Запровадити на законодавчому рівні внесення до Державного реєстру актів цивільного стану на підставі відповідних довідок інформації про акти цивільного стану (реєстрація шлюбу, розірвання шлюбу, народження дитини, смерть особи), що відбулися за межами України. На сьогодні внесення таких відомостей до Державного реєстру актів цивільного стану заборонено. Проте відсутність даних про народження, смерть та шлюби громадян України, що відбулися за кордоном, у Державному реєстрі актів цивільного стану створює значні наслідки для держави, а саме: неповна статистика населення; труднощі у соціальному плануванні; викривлення демографічних даних; проблеми в оформленні пільг та соціальних послуг у державі; імовірність додаткових судових спорів, пов’язаних зі спадкуванням та виплатами; відсутність у державних органів повної та достовірної інформації про наявність/відсутність дітей, про зареєстрований/розірваний шлюб, якщо такі відбулися за межами України.
№7. Передбачити стягнення аліментів з боржника, який зареєстрований як фізична особа — підприємець у розмірі 10 прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку.
№8. Забезпечити обмін даними між державами, з якими держава Україна уклала міжнародні угоди, про доходи платників аліментів за наявності відкритого виконавчого провадження або відповідного рішення суду. З такими запитами уповноважити звертатися до державної податкової служби або іншого органу, щоб спростити порядок державним і приватним виконавцям в отриманні доступу до інформації, на підставі якої стягуються аліменти.
№9. У разі, якщо при поділі майна подружжя при розірванні шлюбу буде встановлено, що хтось із батьків проживає з дитиною в орендованому житлі, то передбачити, що інший з батьків як додаткові витрати сплачує половину від вартості орендної плати та витрати на облаштування місця проживання дитини в орендованому житлі.
№10. Передбачити штраф за надання недостовірної інформації про розмір доходів у справах про стягнення аліментів на дитину, додаткових витрат на дитину.
№11. Розширити перелік доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів, включивши до такого переліку, зокрема, військові облігації, наявність коштовностей, проживання за межами України, наявність нерухомого майна за межами України, наявність відкритих банківських рахунків за межами України.
№12. При визначенні розміру аліментів враховувати місце проживання дитини, країну, область або регіон, в якому дитина проживає, та брати до уваги рівень витрат на освіту, харчування, медичне страхування в цьому регіоні.
№13. У разі стягнення аліментів на дітей з особливими потребами запровадити 50-відсоткову надбавку від суми аліментів.
№14. У рішеннях про визначення місця проживання дитини в обов’язковому порядку визначати іншому з батьків графік побачень з дітьми.
№15. Додати до ст. 164 Сімейного кодексу України «Підстави позбавлення батьківських прав», що суд може позбавити батьківських прав того з батьків, кому судовим рішенням або рішенням органу опіки та піклування визначено графік побачень з дитиною, і цей з батьків не виконує таке судове рішення чи рішення органу опіки та піклування та ухиляється від зустрічей і спілкування з дитиною та/або не сплачує аліменти на дитину три місяці підряд і більше, а також того з батьків, хто вчинив домашнє насилля у будь-якій формі щодо дитини або в присутності дитини.
№16. Передбачити норму, якою закріпити, що за наявності у того з батьків, хто проживає окремо від дитини і зобов’язаний сплачувати аліменти на дитину, заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці і більше, у безспірному порядку встановлюється вчинення таким із батьків економічного насилля щодо дитини.
№17. Дозволити приватним виконавцям здійснювати примусове виконання судових рішень про визначення місця проживання дітей і судових рішень про встановлення графіка побачень з дітьми.
№18. Передбачити, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, думка дитини, якщо вона досягла того віку та рівня розвитку, що може її висловити, вік дитини, стан її здоров’я та інші обставини, що мають істотне значення, зокрема стан психічного здоров’я батьків, зловживання ними алкогольними напоями або наркотичними засобами, факти вчинення батьками домашнього насильства, наявність у діях одного з батьків порушення умов письмової або закріпленої в будь-якій іншій формі домовленості щодо місця проживання дитини.
№19. Передбачити, що у разі якщо один із батьків помер, пропав безвісти чи позбавлений батьківських прав, а інший з батьків не перебуває з дитиною, не бере участі у її вихованні та не утримує дитину, а дитина перебувала і перебуває з близькими родичами (бабусею, дідусем, братом, сестрою або іншими рідними особами), то орган опіки і піклування може видавати розпорядження про встановлення над дитиною опіки, піклування без позбавлення іншого з батьків батьківських прав.
№20. Доповнити Сімейний кодекс України ст. 160–1 «Відібрання дитини у випадку самовільної зміни місця її проживання одним із батьків, якщо місце проживання дитини ще не визначено», яка матиме такий зміст:
1. Якщо один із батьків самовільно, без згоди іншого з батьків, змінив постійне місце проживання дитини (місце проживання якої ще не визначено), інший з батьків має право звернутися до суду з вимогами про відібрання дитини та визначення її місця проживання.
2. Вимога про відібрання дитини може бути заявлена одночасно з вимогою про визначення її місця проживання. Суд негайно постановляє ухвалу про відібрання дитини, яка підлягає негайному виконанню.
№21. Впровадити за аналогією законодавства європейських країн поняття «опіка над дитиною» замість поняття «визначення місця проживання дитини», що вирішить не тільки питання того, з ким проживатиме дитина, але і забезпечить можливість того з батьків, кому судом буде надано опіку над дитиною, самостійно приймати ключові рішення щодо дитини.