Чи порушення правил підслідності все ще впливає на допустимість доказів?
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Підслідність і недопустимість доказів
Підслідність — це сукупність установлених законом ознак кримінального провадження, за якими визначається, який саме орган досудового розслідування має здійснювати досудове розслідування у такому провадженні. Підслідність є частиною належної правової процедури, покликаної забезпечити процесуальну економію та ефективність розслідування, зокрема шляхом спеціалізації та унеможливлення дублювання розслідувань. Важливість правильного визначення підслідності пов’язана не в останню чергу з тим, що вона може впливати й на підсудність. Найважливішим наслідком порушення правил підслідності є його вплив на допустимість доказів.
Золотий стандарт (доказування)
Конституція України (ч. 3 ст. 62) стверджує, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом. Конституційний Суд України при тлумаченні цієї норми (рішення від 20 жовтня 2011 року №12-рп/2011) розрізнив одержання доказів «з порушенням конституційних прав і свобод людини і громадянина» та «не уповноваженою на те особою» як окремі самостійні підстави визнання доказів недопустимими. Цей висновок підтверджується і положенням КПК (ч. 1 ст. 86): «Доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом». Логічний висновок із цієї норми, що доказ, отриманий не у порядку, встановленому КПК, визнається недопустимим, породив у судовій практиці концепцію «належної правової процедури» як мірила перевірки допустимості доказів.
Мейнстримна практика
Верховний Суд (ВС) сформулював висновок, що здійснення досудового розслідування із порушенням правил підслідності, тобто не уповноваженими на те особами (органами), визнається істотним порушенням прав людини і основоположних свобод та має наслідком визнання отриманих доказів недопустимими. Найповніше ця позиція висвітлена, розширена й узагальнена у постанові Об’єднаної палати Касаційного кримінального суду ВС (ОП або ОП ККС ВС) від 24 травня 2021 року (у справі №640/5023/19).
Об’єднана палата встановила, що питання підслідності чітко врегульоване КПК і не допускає розсуду (дискреції) прокурора: «Стратегічна мета інституту підслідності полягає в забезпеченні права особи на об’єктивне й неупереджене розслідування, і як результат — гарантування передбаченого Конвенцією права особи на справедливий суд». Наслідком недотримання належної правової процедури як складового елемента принципу верховенства права є визнання доказів, одержаних у ході досудового розслідування, недопустимими (на підставі ст. 86, п. 2 ч. 3 ст. 87 КПК) як таких, що зібрані (отримані) неуповноваженими особами (органом), з порушенням установленого законом порядку.
Ця правова позиція виникла у 2020 році, найбільш повно сформульована ОП ККС ВС у травні 2021 року, і ККС ВС продовжив її послідовно використовувати у постановах у 2021, 2022, 2023, 2024 роках. Це основна практика, мейнстрим. Відступів від неї не було. Тут би і поставити крапку…
ВС на сторожі сталості та єдності
Перш ніж продовжити, нагадаю, що за законом Верховний Суд покликаний забезпечити сталість та єдність судової практики, що є елементом реалізації принципу правової визначеності, яка є складовою верховенства права, оскільки: а) суди зобов’язані враховувати правові позиції ВС при здійсненні правосуддя; б) ЄСПЛ взагалі вважає, що судова практика є частиною законодавства (Поняття «закон» охоплює як писане право (власне закони), так і прецедентне право (судові рішення), ЄСПЛ, справа Achour v. France, заява №67335/01 від 29 березня 2006 року, §42; справа Kononov v. Latvia [GC], заява №36376/04 від 17 травня 2010 року, §185) , а тому також має бути доступною і передбачуваною (ЄСПЛ, справа Kurić and Others v. Slovenia, заява №26828/06 від 26 червня 2012 року, §341ff; справа Amann v. Switzerland, заява №27798/95 від 16 лютого 2000 року, §50; справа Slivenko v. Latvia, зава №48321/99 від 9 жовтня 2003 року, §100).
Стабільність судової практики забезпечується, зокрема, і тим, що з питань, які вже були предметом правових висновків ВС, не може бути інших підходів, окрім як слідувати їм або відступити від них. Водночас, за логікою законодавця, відступи від висловлених раніше правових позицій не мали б відбуватися надто часто. Для цього впроваджені запобіжники: а) процедурний: для відступу справа передається на розгляд Об’єднаній або Великій Палаті ВС (ст. 434–1 КПК); б) фільтруючий — правовідносини, за яких було неоднаково застосовано норми права, мають бути подібними; в) змістовний — обмежені підстави відступу: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними, необґрунтованими, неузгодженими чи застосований у них підхід повинен бути очевидно застарілим унаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.
Наведене вище має підготувати читача до сприйняття подальшого розвитку подій, тобто позицій ВС.
Точка біфуркації
Безвідносно до питань підслідності Велика Палата Верховного Суду (ВП ВС) у постанові від 31 серпня 2022 року у справі №756/10060/17, аналізуючи наслідки призначення експертизи слідчим, який не входив до складу визначеної у кримінальному провадженні слідчої групи, дійшла непересічних висновків у питаннях визнання доказів недопустимими, які мали неочікуване поширення.
Конкуруючи в зухвалості з ніцшеанським Заратустрою, ВП ВС зазіхнула на «святе» й резюмувала, що застосування належної юридичної процедури не є самоціллю. Порушення процедури здобуття доказів нівелює їхнє доказове значення лише у разі, якщо вона призвела до порушення прав людини та основоположних свобод або ж ставить під сумнів походження доказів, їх надійність і достовірність. Отже, суд повинен «з’ясувати вплив цих порушень на ті чи інші конвенційні або конституційні права людини, зокрема встановити, наскільки процедурні недоліки «зруйнували» або звузили ці права або ж обмежили особу в можливостях їх ефективного використання».
На цьому етапі у питаннях підслідності нібито нічого не змінилося: досліджувані ВП ВС правовідносини нерелевантні (не стосуються підслідності), не відбулося відступу від означеної позиції ОП. Ба більше, висновки ВП ВС гармоніюють із позицією ОП, яка резюмувала, що у випадку порушення підслідності порушуються конкретні конвенційні права людини.
Водночас це була якщо не скринька Пандори, то мабуть, точка біфуркації.
Гра конем
Потім з’явилися дві постанови ККС ВС (від 21 листопада 2022 року у справі №991/492/19 та від 28 лютого 2023 року у справі №761/34746/17), які послуговуючись наведеними вище концептуальними підходами ВП ВС, ступили на територію, близьку до підслідності: визнали неправильним визнання недопустимими доказів, одержаних прокурором як процесуальним керівником, з порушенням строку передачі матеріалів до органу досудового розслідування (ч. 7 ст. 214 КПК). Остання постанова (такий собі троянський кінь) сформулювала два висновки, які виходять далеко за межі питання повноважень прокурора (предмет спору) та прямо суперечать позиції ОП:
• для визнання зібраних доказів недопустимими у кожному випадку потрібно навести докази й аргументи (конкретні факти), які би вказували на упередженість слідчого чи прокурора, могли свідчити про їхню особисту заінтересованість у результатах кримінального провадження або перешкоджали участі в ньому шляхом інших прямих заборон, передбачених КПК України;
• якщо орган розслідування здійснює слідчі дії, прямо передбачені КПК, такі дії не можуть вважатися «реалізацією повноважень, не передбачених КПК» у значенні п. 2 ч. 3 ст. 87 КПК і мати наслідком автоматичне визнання доказів недопустимими.
У першому висновку наведена відсилка до зовсім іншого правового інституту — відводу, що не робить зрозумілою аргументацію такого висновку, але чітко окреслює його мету, більш розвинуту у другому висновку — «автоматично» унеможливити на майбутнє визнання доказів недопустимими у разі порушення підслідності.
Другий висновок ніби перекладає висновок ВП ВС простою мовою: там були витончено описані ніби недосяжні умови, а ми кажемо прямо: дія яка? Слідча! То кому, як не слідчому, її провести?
Фактично, обидва ці висновки із правових позицій у нерелевантних правовідносинах: концептуально — з постанови ВП ВС від 31 серпня 2022 року у справі №756/10060/17, яка не стосується питань підслідності, буквально — з постанови ККС ВС від 28 лютого 2023 року у справі №761/34746/17, яка стосувалася не наслідків визначення чи зміни підслідності, а повноважень прокурора на збирання доказів.
Ба більше, справу №761/34746/17 ККС ВС намагався передати до ОП саме з метою відступу від правових позицій у справах щодо підслідності, але ОП ККС ВС (ухвалою від 12 січня 2023 року) повернула матеріали з огляду саме на нерелевантність правовідносин.
Попри ці й без того очевидні речі, ще раз артикульовані ОП, окремі колегії ККС ВС вирішили завести цього «коня» до бастіонів своїх рішень — ці висновки без урахування відмінності правовідносин цілком безпідставно розповсюдили на ситуації збирання доказів органом досудового розслідування, визначеним у порушення правил підслідності (Такі висновки містять, зокрема, постанови ККС ВС від 19 грудня 2023 року у справі №428/323/18, від 30 січня 2024 року у справі №725/1375/19, від 28 березня 2024 року у справі №397/430/20, від 18 березня 2025 року у справі №274/4576/16-к).
Отже, без будь-яких відступів від сформованих правових позицій в Україні діють дві протилежні гілки практики ККС ВС, одна з яких (більш поширена) орієнтується на постанову ОП від 24 травня 2021 року у справі №640/5023/19 (у подібних правовідносинах), інша ж послуговується аргументами (концептуальним підходом) постанови ВП ВС від 31 серпня 2022 року у справі №756/10060/17, а також правовим висновком ККС ВС у справі №761/34746/17 (троянський кінь) у нерелевантних правовідносинах.
Ця ситуація є черговим прикладом високого рівня доступності та передбачуваності практики найвищого судового органу. Така практика дає чіткі орієнтири правозастосувачам розробляти стратегії обвинувачення та захисту з огляду всього на дві (а не більше) перспективи: докази, зібрані з порушенням правил підслідності, суд тієї чи іншої інстанції зрештою визнає недопустимими або ні.
Вочевидь, ця партія ще не програна і «основна» позиція ВС все ще виглядає більш стійкою. Захисникам, одначе, доведеться докласти додаткових зусиль, не обмежуючись посиланням на релевантну практику ВС. Завдання захисту — майстерно підсвітити суду, як у калейдоскопі, всі грані прав клієнта, «брутально» зруйновані або «нахабно» звужені внаслідок порушення правил підслідності у його конкретній справі.