Передусім хочу зробити застереження про те, що ця стаття написана не з метою критики нашої вітчизняної судової системи. Проблема нестабільності правових позицій рівною мірою притаманна також судам ЄС. Мета статті — вкотре звернути увагу на необхідність пошуку шляхів покращення ситуації з правовою визначеністю та передбачуваністю судових рішень, адже вони є складовими верховенства права, тобто вкрай необхідними для дотримання ст. 8 Конституції України.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Систематичне привернення уваги до цієї теми зможе дати поштовх до трансформування правозастосовної практики до того стану, коли громадяни та бізнес могли б покладатися на попередні судові рішення та передбачати юридичні наслідки своїх дій чи бездіяльності.
Якщо ми відкриємо Зведений дайджест судової практики Великої Палати Верховного Суду за 2024 рік, то побачимо, що з 29 сторінок наведеного узагальнення лише чотири стосується постанов, які вперше містять правові підходи до застосування законодавства, а всі інші прийняті з підстав необхідності відступу від висновку, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Отже, левова частка дайджесту — це постанови, в яких Верховний Суд змінив власний погляд.
Цікавим є те, що в одній із постанов, прийнятій у листопаді 2024 року, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку щодо застосування законодавства, який викладено у березні цього самого року, тобто через сім місяців. Аналогічна ситуація з дайджестами попередніх років. У дайджестах за 2021 та 2023 роки відступи становлять приблизно 50% матеріалу.
На думку представників суддівського корпусу, на єдність судової практики Верховного Суду впливає низка факторів. Пропоную зробити невеликий експрес-аналіз цих факторів.
Перший фактор — постійна зміна законодавства. З одного боку, це слушне зауваження, і про нього йдеться у Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів Ради Європи про якість судових рішень. З іншого боку, Велика Палата Верховного Суду часто відступає від висновків, які переважно були зроблені не через зміну законодавства, а з урахуванням наведених нею інших мотивів. Наприклад, у дайджесті за 2024 рік відступ стосувався правової позиції, викладеної у 2021 році щодо застосування у сукупності ст.ст. 530, 625 та 1212 ЦК України. Зазначені статті не змінювалися, змінилася лише позиція Верховного Суду. І ще один момент. Якщо змінилося законодавство, за яким існував правовий висновок, і є необхідність прийняти черговий висновок за новим законодавством, то це не відступлення від попередньої позиції, бо вона була правильною у свій час за чинним тоді законодавством. Постійна зміна законодавства потребує часу для його дослідження, матеріальних та людських ресурсів (штату кваліфікованих судових секретарів та помічників суддів тощо). Тобто це самостійний ресурсний фактор, вирішення якого потребує залучення законодавчої та виконавчої гілок влади.
Другий фактор — значна кількість постанов Верховного Суду з тієї чи іншої проблеми. Але якщо є правова позиція Верховного Суду з певної проблеми, то кількість справ, які розглядають судді у подібних (тотожних) правовідносинах, не повинна впливати на неї, навпаки однакове правозастосування лише сприяє стабільності.
Третій фактор — це невиконання вимог процесуального законодавства палатами касаційних судів Верховного Суду щодо чіткого визначення норми, стосовно якої робиться висновок. В цьому випадку судді чесно визнають, що у них, як і в будь-яких інших спеціалістів, можуть бути помилки у роботі, і такі помилки призводять до того, що в складних рішеннях містяться висновки, які є незрозумілими ані громадянам, ані бізнесу, ані їхнім колегам.
Четвертий та п’ятий фактори — недосконалість касаційних фільтрів або незастосування касаційних фільтрів суддями Верховного Суду та передання справ на розгляд палат касаційних судів для відступу від правової оцінки або висновків в ухвалах, а не від висновків щодо застосування норми права в постановах Верховного Суду. Але ці два фактори є процесуальними (технічними), а не матеріальними. Якими б не були недосконалими фільтри чи процедури, на правильність застосування матеріального права та компетенцію судді це не повинно впливати.
Шостий фактор — значна кількість окремих думок у справах, що у подальшому робить правові позиції Верховного Суду нестабільними. Дуже спірний аргумент. Річ у тім, що за правилами процесуального законодавства суддя, не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду справи, може письмово викласти свою окрему думку. Окрема думка судді — це форма визначення власної позиції, що ґрунтується на ст. 129 Конституції України, згідно з якою суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Окремі думки — це не висновки Верховного Суду, які є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, вони не повинні враховуватися іншими судами при застосуванні таких норм права. Ба більше, у зазначеному раніше Висновку №11 (2008) окрема думка сприяє кращому викладу та розумінню рішення, а також розвитку права, а не розхитує правову стабільність.
Сьомий фактор — перегляд стабільних правових позицій після зміни складу палат касаційних судів або складу Великої Палати Верховного Суду. Теж доволі спірний аргумент, оскільки правосуддя в нашій державі ґрунтується на засаді верховенства права і не повинно залежати від персонального складу суддівського корпусу, який був обраний відповідно до закону.
Восьмий фактор — відступ від стабільної практики у випадках, коли усі запропоновані варіанти, а також попередня та наступні правові позиції, мають право на існування. Але, наприклад, у господарському судочинстві слід розрізняти поняття «право на існування», що кореспондується із законністю рішення, та «обґрунтованість рішення», яке кореспондується із повним і всебічним з’ясуванням обставин справи, де диспозитивність судочинства та вірогідність доказів відіграють не останню роль. Законність рішення ж полягає в тому, що воно ухвалене на підставі норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Тобто йдеться про верховенство права, про те, що рішення приймається відповідно до Конституції та законів України. Не може бути двох законних рішень з двома протилежними висновками, бо у нас одна Конституція України та один, наприклад, Цивільний кодекс України.
Дев’ятий фактор — дія правових висновків Верховного Суду на справи, які вже розглянуті попередніми судовими інстанціями. Цей аргумент теж викликає запитання, адже незрозуміло, як верховенство права під час розгляду справи Верховним Судом залежить від того, що суди першої та апеляційної інстанцій врахували вже наявний правовий висновок Верховного Суду.
Десятий фактор — «неякісні» («незрозумілі») закони. Погоджуючись із цим аргументом, зауважу, що Україна має Велику Палату Верховного Суду, яка налічує 21 суддю. Ці судді обираються зборами суддів відповідних касаційних судів, до складу Великої Палати також входить Голова Верховного Суду. Всі ці судді — професіонали з великої літери, з великим стажем роботи, багато з них мають науковий ступінь у сфері права. Це класна команда, яка може розв'язувати найскладніші питання, серед яких, зокрема, правозастосування «неякісного» закону. Якщо це так, то суспільство має право розраховувати на те, що ці професіонали впораються із завданням і не будуть через рік чи пів року змінювати власні позиції.
На мій погляд, повністю обґрунтованим є відступ Верховним Судом від своєї правової позиції через ухвалення Конституційним Судом України рішення, яке містить протилежні висновки з висновками ВС або якщо ЄСПЛ приймає рішення, висновки якого повинні бути враховані Верховним Судом.
Навіть такий невеликий аналіз дає змогу зробити висновок, що наведені фактори не є такими, які неможливо подолати в найближчій перспективі. Впевнений, що у майбутній Стратегії забезпечення єдності судової практики, яку Верховний Суд планує прийняти наприкінці наступного року, кожному фактору приділять належну увагу.
А поки ситуація з нестабільністю судової практики призвела вже до того, що ще у 2020 році законодавець був вимушений додати до Податкового кодексу України норму, яка звільняла платника податків від фінансової відповідальності за вчинення діяння, якщо він діяв відповідно до висновку об’єднаної палати чи Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норми права, від якої в подальшому було відступлено.