Укладаючи договори лізингу, господарюючі суб’єкти зазвичай прагнуть уникнути інфляційних ризиків, пов’язаних із знеціненням національної валюти України – гривні. З цією метою сторони договору лізингу вдаються до визначення ціни договору в іноземній валюті або вказують, що валютою договору є умовна одиниця.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Водночас існує думка, що в разі, якщо цей договір не є таким, що регулює зовнішньоекономічні відносини сторін і сторони не мають ліцензій на використання іноземної валюти як засобу платежу, вираження грошового зобов’язання в іноземній валюті в договорі лізингу порушує вимоги, встановлені, зокрема, ст.ст. 192, 524 ЦК України та ст. 198 ГК України згідно з якими грошове зобов’язання має бути виражено в грошовій одиниці України – гривні.
Так, згідно зі ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України – гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до ч. 2 ст. 524, ч. 2 ст. 533 ЦК України сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті. Якщо у зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті в гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.