Європейський суд з прав людини неодноразово підкреслював автономний та незалежний статус поняття «майно». Згідно з прецедентною практикою Суду, до цього поняття належать не лише матеріальні речі, але й інтереси, що являють собою активи, та права вимоги, на підставі яких особа (фізична або юридична) може претендувати на наявність у неї «правомірного очікування» та домогтися реального володіння майновим правом.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Як закріплено у рішенні Європейського суду у справі «Сакхінадзе проти Грузії», таке очікування може вважатися правомірним, коли воно ґрунтується на нормі закону або правовому акті, що зачіпає правовий інтерес.
Торкаючись аспекту позбавлення заявників права власності на нерухоме майно, Європейський суд розглядав абсолютно різні ситуації. Наприклад, коли скарга була подана колишнім правлячим монархом та членами колишньої королівської сім'ї у зв'язку з позбавленням належного їм майна без будь-якої компенсації з боку держави («Колишній Король Греції та інші проти Греції»); коли державою було конфісковано більше ніж 150 об'єктів нерухомості, що належали заявникам (8402 кв. метрів) для будівництва нової дороги («Папахелас проти Греції»); коли у зв'язку з необхідністю сформувати більш міцну організаційну та економічну базу, надати владі більший суспільний контроль і підзвітність були націоналізовані компанії, що працюють в авіаційній та суднобудівній галузях («Літгоу та інші проти Сполученого Королівства»); коли заявник безуспішно намагався домогтися виконання судового рішення про примусове звільнення орендарем займаної квартири у зв'язку із закінченням терміну оренди, при цьому приміщення перейшло у володіння компанії-заявника більше ніж через 10 років після закінчення терміну оренди внаслідок смерті орендатора («Іммобільяре Саффи проти Італії»); коли на частку заявника в нерухоме майно було звернено стягнення у зв'язку з неможливістю погасити заборгованість за кредитом («Каналу проти Словаччини»), тощо.
Наприклад, у справі «Брумареску проти Румунії» (Постанова від 28.10.1999 р., заява №28342/95) держава націоналізувала будинок, який належить батькам заявника, побудований у м. Бухаресті в 1930 р. Через 20 років, згідно з Декретом про націоналізацію, батьки заявника були позбавлені свого майна, їм було дозволено проживати в одній з квартир будинку в ролі наймачів у держави. У цій справі рішення суду першої інстанції, що пропонує адміністративним органам повернути будинок заявникові, стало остаточним і безповоротним На виконання цього рішення мер Бухареста розпорядився повернути будинок заявникові. Однак під час розгляду справи у Верховному суді рішення нижчих судів були скасовані в порядку нагляду, в результаті чого будинок присудили державі, що було кваліфіковано Європейським судом як позбавлення заявників їхнього нерухомого майна.
Фактично «позбавленням майна» у справі «Брумареску» Суд назвав скасування остаточного рішення суду, яке набуло законної сили та задовольняло вимогу заявника щодо майнового інтересу – активу, щодо якого особа мала законне сподівання, відповідно до ст. 1 Протоколу №1.
На прикладі справи «Спорронг і Лоннрот проти Швеції» (Постанова від 23.09.1982 р.) можна показати відмінності позбавлення власності de facto і загального правила поваги власності. Ця справа пов'язана із земельними ділянками заявників, розташованими у центрі м. Стокгольма, щодо яких Уряд Швеції муніципалітету Стокгольма видав дозвіл на відчуження, відповідно до положень Закону про відчуження 1917 р. Дозвіл на відчуження неодноразово продовжувався і діяв у період з 1956 р. до 1979 р. для спадкоємців пана Спорронга, з 1971 р. до 1979 р. – для пані Лоннрот. Одночасно на земельні ділянки спадкоємців пана Спорронга і пані Лоннрот поширювалася заборона на будівництво строком з 1954 р. до 1979 р. та з 1968 р. до 1980 р. У період дії обмежень муніципалітет міста повинен був спільно з власниками ділянок визначити в Земельному суді суму компенсації у разі відчуження землі. Однак розмір компенсації не був визначений.
Заявники не мали заперечень стосовно правомірності обмежень, винесених щодо їхніх володінь, однак вони скаржилися на тривалість періоду, протягом якого діяли дозволи на відчуження, що супроводжувалися заборонами на будівництво, завдало шкоди нерухомості. Їхня позиція у справі ґрунтувалася на тому, що вони втратили можливість продати свої земельні ділянки за ринковою ціною; піддали б себе занадто великому ризику, якби вклали кошти у свої ділянки та почали здійснювати будівельні роботи після отримання дозволу на будівництво; зіштовхнулися б з труднощами, якби спробували закласти свою нерухомість, при тому, що будь-яке нове будівництво на їхній землі було заборонено.
Євросуд підтвердив, що шведська влада не здійснила відчуження земельних ділянок заявників, тому заявники формально не були «позбавлені свого майна», оскільки в будь-який період часу вони мали право користуватися ним, продавати, заповідати, дарувати або закладати свої ділянки. Таким чином, реального відчуження, тобто передачі власності, не відбулося. При цьому Суд встановив, що всі оскаржувані наслідки були результатом скорочення можливості розпоряджатися розглянутими земельними ділянками, а вплив вжитих державою заходів не був таким, щоб його можна було прирівняти до позбавлення майна. У зв'язку з цим Суд дійшов висновку, що заявники могли продовжувати користуватися своєю власністю, а також що незважаючи на наявність дозволів на експропріацію та заборону на будівництво земельні ділянки стало важче продати, але можливість продажу все-таки існувала.
Таким чином, з огляду на позицію Суду у справі «Спорронг і Лоннрот проти Швеції», можна дійти висновку, що позбавлення (в тому числі de facto) не може бути тривалою процедурою, а скоріше має означати перехід права власності de jure або створення ситуації, за якої формальний власник повністю позбавлений усієї вигоди від своєї власності.
Таким чином, позбавлення майна, відповідно до ст. 1 Протоколу №1 Конвенції, розуміється, насамперед, як повне припинення права власності, що в практиці Європейського суду часто є експропріацією державою майна, яке перебуває у приватній власності (наприклад, земельних ділянок, будинків або окремих квартир).
При цьому загальний підхід Європейського суду до умов повної відсутності компенсації висвітлений у рішенні у справі «Скордіно проти Італії» (Постанова від 29.03.2006 р., заява №36813/97). Заявники у цій справі успадкували кілька ділянок землі в м. Реджіо-ді-Калабрія. У 1970 р. міська рада затвердила загальний план розвитку території міста, який був схвалений Радою області у 1975 р. З метою будівництва житла щодо однієї із земельних ділянок заявників було прийнято рішення про його примусове відчуження відповідно до загального плану розвитку. У 1981 р. на підставі виданого державними органами дозволу земельну ділянку заявників зайняло кооперативне товариство для проведення будівельних робіт. При цьому заявникам не було присуджено і виплачено компенсацію за конфісковану земельну ділянку, що кваліфікувалося Європейським судом як порушення майнових прав заявників у розумінні ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції.
Як приклад, варто навести справу «Іммобільяре Саффи проти Італії» (Постанова від 28.07.1999 р., заява №22774/93), в якій заявник (компанія, що стала власником квартири в м. Ліворно, з вересня 1984 р.) безуспішно намагався домогтися виконання судового рішення від 07.12.1983 р. про примусове звільнення орендарем займаної квартири у зв'язку із закінченням терміну оренди. Приміщення перейшло у володіння компанії-заявника лише у квітні 1996 р. внаслідок смерті орендаря.
Причиною такого тривалого невиконання судового рішення стала політика, що проводилася владою Італії з метою уникнення соціальної напруги в суспільстві у разі, якщо значна кількість судових наказів про виселення будуть виконані в один час. Така політика держави передбачала можливість відстрочення виконання судових рішень шляхом встановлення дати примусового виконання судових наказів про виселення, враховуючи фактичний стан орендаря та власника, а також обставини припинення оренди. При цьому виконання рішення не могло бути відкладено більше ніж на 6 місяців, а у виняткових випадках – більше ніж на 12 місяців.
На підставі позиції заявника квартира фактично була експропрійована, враховуючи той факт, що якби навіть теоретично компанія могла б її продати, вона не змогла б цього зробити за ринковою ціною (оскільки на практиці квартири наймачами, які в них проживають, продаються приблизно на 30-40% дешевше, ніж вільні квартири).
Європейський суд під час винесення свого рішення не погодився з доводами компанії-заявника, зазначивши, що в ці ситуації відсутня фактична експропріація та передача власності, оскільки компанія-заявник не була позбавлена права здавати або продавати власність. Однак той факт, що орендар продовжував займати квартиру заявника, прирівнювався Судом до контролю над використанням майна, що відповідно до обставин цієї справи становив порушення ст. 1 Першого протоколу №1.
Що стосується дотримання справедливого балансу, воно розглядається Судом на етапі не лише позбавлення особи майна, але й реалізації акту відчуження. При цьому вимога виплати справедливу винагороду передбачає врахування державою всіх обставин, в яких відбувається позбавлення особи належного їй майна.
Наприклад, у справі «Бістровіч проти Хорватії» (Постанова від 31.05.2007 р. заява №25774/05) було прийнято рішення про експропріацію частини земельної ділянки заявників, які займаються фермерським господарством, у зв'язку з будівництвом автомагістралі. В національних судах заявники поставили питання про експропріацію землі загалом, оскільки будівництво дороги виключить можливість використовувати будинок та решту земельної ділянки. Також заявники оскаржували розмір присудженої їм компенсації, яка враховувала, на їхню думку, лише ринкову вартість експропрійованої землі.
Європейський суд визнав порушення вимог ст. 1 Протоколу №1, вказавши: «Суд не досліджував низку причетних до справи питань, які були підняті заявниками. Вони стосувалися методу, використаного для визначення ринкової вартості майна, точної оцінки впливу запланованої автомагістралі на умови їхнього життя, проведення експертизи з оглядом майна або без нього та впливу часткової експропріації на вартість нерухомості... Майбутня автомагістраль повинна була проходити в кількох метрах поряд з будинком заявників, що позбавляло нерухомість сприятливого оточення, великого внутрішнього двору і низького рівня шуму, що раніше робило її особливо придатною для сільськогосподарської діяльності. Лише після перевірки всіх обставин, пов'язаних з впливом будівництва автомагістралі на майно заявників (зменшення вартості нерухомості, її привабливості для покупців, а також інтересу заявників в її подальшому використанні), влада країни могла б призначити адекватну компенсацію. Не встановивши всіх обставин, що мають значення для справи, та не компенсувавши зменшення вартості нерухомості, влада країни не дотрималася справедливої рівноваги порушених інтересів заявників та не забезпечила належний захист права власності заявників».
Також цікавою в контексті цього матеріалу є справа «Каналу проти Словаччини» (Постанова від 10.07.2007 р., заява №57239 00), в якій на частку заявника у нерухомому майні було звернено стягнення у зв'язку з неможливістю погасити заборгованість за кредитом. В межах виконавчого провадження частка заявника була виставлена на торги. Однак торги були скасовані, оскільки другий співвласник скористався своїм переважним правом покупки, внісши на депозит суму, що відповідала стартовій ціні, яка не враховувала ринкову вартість майна.
Європейський суд під час розгляду зазначеної справи дійшов такого висновку: «Втручання було законним і мало на меті забезпечення правової визначеності шляхом виконання судових постанов, що повністю відповідало суспільним інтересам. Проте така угода, що давала співвласнику перевагу, не була виправданою з позиції суспільних інтересів, порушуючи законний інтерес заявника та банка-кредитора у продажі майна за найвищою ціною. Європейський суд не може не враховувати той факт, що заявник зробив додаткові вкладення у майно, а також що загальна вартість нерухомості у Словаччині значно зросла після переходу країни до ринкової економіки.
Отже, встановлення справедливого балансу між конкуруючими інтересами вимагало, щоб заявникові було надано можливість продати своє майно за ціною, що відповідала її ринковій вартості, погасивши при цьому більш значну частку своєї заборгованості. Цього можна було б досягти, якби співвласник міг скористатися своїм переважним правом покупки лише після закінчення публічних торгів. Таким чином, справедливу рівновагу між суспільними інтересами та вимогами захисту прав заявника у цій справі не було дотримано».