Перед третейським судом завжди ставилася доволі висока мета – створити незалежний недержавний, а тому вільний від бюрократії інструмент вирішення спорів. Держава заплющувала очі на зловживання таким правовим інститутом, захищаючи ілюзію демократизації судочинства. Красномовним її (демократизації) проявом є норма статті 18 Закону України «Про третейські суди», яка встановлює вимоги до третейських суддів, «жорсткість» яких не назвеш інакше, ніж «іронічною посмішкою Феміди», адже відповідно до приписів зазначеної статті третейським суддею може стати будь-яка повнолітня дієздатна особа, що має вищу юридичну освіту та не має судимості. Більш того, при колегіальному розгляді спору до третейського судді, який не є головуючим у колегії, навіть не висувається вимога про наявність хоч би якоїсь освіти. Аналізуючи Закон України «Про третейські суди», радієш тій обставині, що в Україні хоча б не узаконені, скажімо, непрофесійні спілки юних любителів нейрохірургії.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Звісно, рішення аматорського клубу любителів судочинства необхідно виконувати через компетентний суд, що відноситься до судів загальної юрисдикції, і законодавець, вводячи таку вимогу, намагався перешкодити третейським зловживанням. Призначення цієї норми полягало в забезпеченні своєрідної фільтрації незаконних третейських рішень шляхом відмови у видачі виконавчого документа. Утім, не склалося, адже безліч неправосудних третейських рішень була виконана через компетентні суди. Це можна пояснити обмеженою можливістю компетентного суду досліджувати законність третейського рішення, адже норма статті 56 Закону України «Про третейські суди» передбачає вичерпний перелік випадків, за яких компетентний суд відмовляє в задоволенні заяви про видачу виконавчого документа, серед яких відсутня незаконність або помилковість третейського рішення.