У Керівництві по успішному публічно-приватному партнерству*, створеному Єврокомісією з інформаційною метою, знаходимо наступне: «Наріжним каменем плідного публічно-приватного партнерства є наявність ефективного законодавства в цій сфері та відповідної системи контролю, так само, як і взаємного визнання партнерами цілей та потреб одне одного». Ця вельми лаконічна та змістовна теза має стати чимось на кшталт безумовного імперативу в площині співробітництва в рамках ДПП. Натомість, Закон України «Про державно-приватне партнерство» від 01.07.2010 р. містить низку недоліків, наявність яких до певної міри гальмує встановлення відносин ДПП в Україні та/або їх ефективність, зокрема:
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
1. Відсутність законодавчого закріплення вимог до приватного партнера, а саме: його майнової бази, ділової репутації, менеджменту тощо. Принагідно згадаємо й положення пп. b п. 2.1. ст. 2 Угоди про субсидії й компенсаційні заходи, укладеної в рамках СОТ, яким підкреслюється необхідність чіткого визначення вимог та умов надання т. зв. субсидій окремим приватним суб’єктам з боку держави та уповноважених нею органів. Не виникає сумнівів з приводу того, що приватний партнер у рамках реалізації проекту все ж отримує значні переваги;