На практиці відомо достатньо випадків неправильного застосування судами норм, що регулюють припинення договору іпотеки. Типова ситуація: іпотекодавець, посилаючись на ст. 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ), звертається до суду з позовом до іпотекодержателя (банку) про розірвання іпотечного договору на підставі внесення змін до договору кредиту між банком і боржником, згідно з якими підвищувалась процентна ставка за користування кредитом, мотивуючи це тим, що такі зміни були внесені без його згоди. На підтримку своєї позиції іпотекодавець зазначає, що через збільшення процентної ставки збільшувалося кредитне навантаження, на виконання якого укладався договір іпотеки, про вказане збільшення він повідомлений не був і своєї згоди на вчинення таких дій не давав. Місцеві господарські суди нерідко задовольняли такі позови, застосовуючи до правовідносин іпотеки аналогію закону, а саме ст. 559 ЦК, яка регулює підстави припинення договору поруки.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Необхідно зазначити, що в переважній більшості випадків такі рішення судів першої інстанції скасовувались або апеляційними судами, або Вищим господарським судом України. Суди вищих інстанцій доходили правильного висновку, що іпотека є різновидом договору застави, оскільки її правова природа полягає в забезпеченні можливості кредитора в разі невиконання боржником зобов’язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення своїх вимог саме за рахунок заставленого майна. Відповідно ж до положень ст. 546 ЦКУ порука та застава є окремими самостійними способами забезпечення зобов’язання, а відтак застосування судами до правовідносин іпотеки положень ст. 559 ЦКУ вбачається безпідставним та необґрунтованим. Крім того, ст. 17 Закону України «Про іпотеку» передбачено вичерпний перелік підстав припинення іпотеки. Тим не менш, уже протягом тривалого часу суди продовжують застосовувати до іпотеки норми, що регулюють відносини поруки.