19 березня 2013, 10:42

Рішення Європейського суду – джерело права для українського правосуддя?

Лікнеп для «адвокатів»

Опубліковано в №12 (354)

Антоніна Веніамінова
Антоніна Веніамінова «Юридичні традиції, АК» Адвокат

«… а рішення Європейського суду, на які посилається представник

відповідача, як відомо суду,

не є джерелом права…»

З виступу представника позивача-адвоката під час судових дебатів

 

Не майте сумніву, шановні колеги… Епіграф до цієї статті не вигаданий…

Не думалось, не гадалось, що почую таке в судовому процесі, під фіксацію технічними засобами, у присутності трьох шанованих суддів та отримаю таку «сентенцію» від адвоката, що працює в серйозній юридичній фірмі…

З цього приводу й виникло питання, а чи не провести для новоспечених адвокатів невеличкий лікнеп. Наразі, якщо для складання кваліфікаційного іспиту їм не до снаги було хоча б поцікавитися наявністю в чинному законодавстві України низки норм, що прямо чи опосередковано встановлюють статус рішень Європейського суду з прав людини (далі – Суд), то може хоч допис у мас-медіа допоможе визначити статус Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) та рішень Європейського суду в національному законодавстві.

Україна як незалежна держава Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (п. 1) визнала обов’язковою юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції у 1997 році.

За цим Законом Україна повністю визнає на своїй території дію ст. 46 Конвенції 1950 р. щодо визнання обов’язковою й без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення й застосування Конвенції 1950 р.

Наукова думка України (зокрема погляд судді Європейського суду з прав людини від України в 2009 році, доктора юридичних наук, професора С.В. Шевчука) розглядає пункти a) та b) частини 3 ст. 31 Віденської Конвенції «Про право міжнародних договорів» від 23 травня 1969 р. (ратифікована Україною 14 травня 1986 р. у складі СРСР), у яких спеціально наголошується, що разом з текстом міжнародних договорів враховується практика його застосування й тлумачення, якщо на це дається згода сторін договору (яку дала Верховна Рада України, ратифікувавши цей Закон) як додаткову аргументацію на користь цього твердження.

Щоб читати далі, передплатіть доступ
0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати