Популярні матеріали

26 січня 2018, 17:51

Повідомляй належно!

У зв’язку зі збільшенням кількості інтернаціональних пар зростає кількість сімейних спорів (передусім, щодо розірвання шлюбу, вирішення аліментних питань, опіки над дітьми тощо), які вирішуються компетентними судовими органами однієї держави, однак потребують визнання, а в багатьох випадках і примусового виконання в іншій країні. Як наслідок, перед особами, на користь яких винесено рішення, постає необхідність ініціювання ще одного судового процесу вже в іншій країні.

До того ж таким особам потрібно не лише врахувати особливості правової системи та практики правозастосування в цій іноземній країні, а й контролювати, щоб на етапі винесення рішення були дотримані необхідні умови, які уможливлюють визнання та виконання цього рішення вже в іншій країні.

Однією з найважливіших умов для цього є належне повідомлення іншої сторони про ініційований судовий процес для надання їй можливості бути безпосередньо заслуханою чи подати пояснення. У цій статті ми проаналізуємо два випадки невизнання рішень через неналежне виконання вказаної умови та покажемо, наскільки важливим є її дотримання.

Визнання та примусове виконання: правові підстави

Правова можливість визнання та примусового виконання рішень у сімейних спорах закріплена у ст. 81 Закону України «Про міжнародне приватне право». Порядок визнання регулюється Розділом IX Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України). Згідно із загальним правилом, підставою для визнання є положення відповідного двостороннього (багатостороннього) міжнародного договору. Подібні двосторонні договори про правову допомогу в цивільних та сімейних справах укладені з порівняно невеликою кількістю країн (зокрема, з Болгарією, Грецією, Грузією, Латвією, Литвою, Естонією, Кіпром, Македонією, Молдовою, Польщею, Румунією, Туреччиною, Угорщиною, Чехією, Китаєм, Кубою та деякими іншими).

Серед універсальних багатосторонніх договорів у сімейній сфері, які містять положення щодо визнання та виконання, можна виділити такі: 

Якщо договірна база стосовно визнання та виконання рішень між країнами відсутня, застосуванню підлягає принцип взаємності, який означає, що суди України визнають та надають дозвіл на примусове виконання судових рішень іншої держави, якщо не доведено, що суди цієї держави не визнають рішення судів України. Вважається, що взаємність існує, допоки не доведено зворотного. Особливо актуальною взаємність стає при винесенні рішень у таких країнах як США, Канада, Аргентина, Бразилія, які не є учасниками наведених вище конвенцій, або у разі визнання рішень щодо розірвання шлюбу та визнання його недійсним в усіх країнами, з якими не укладено договору про міжнародну співпрацю в цивільних та сімейних відносинах (зокрема, з Великою Британією, Францією, Федеративною Республікою Німеччиною, Іспанією, Португалією тощо).

Одним з найбільш проблемних моментів у вказаній категорії справ є належне підтвердження заявником факту того, що сторона, яка не брала участь у судовому процесі, була належним чином повідомлена про дату, час і місце розгляду справи. Відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 466 Цивільного процесуального кодексу України, таке підтвердження у вигляді відповідного документа має обов’язково додаватися до клопотання про визнання та виконання рішення іноземного суду. Невиконання цієї вимоги є підставою для відмови у задоволенні клопотання (п. 2 ч. 2 ст. 468 Цивільного процесуального кодексу України). Подібні положення містяться також у зазначених вище конвенціях:

  • у визнанні може бути відмовлено на прохання будь-якої особи, яка стверджує, що захід порушує її батьківську відповідальність, якщо такий захід було вжито (за винятком невідкладних випадків) без надання такій особі можливості бути заслуханою (пп. «с» п. 2 ст. 23 Конвенції про батьківську відповідальність);
  • у визнанні та виконанні рішення може бути відмовлено, якщо у справі, в якій відповідач або не з'явився або не був представлений у провадженні в державі походження, коли закон держави походження передбачає повідомлення про провадження, відповідач не був належним чином повідомлений про провадження та не мав можливості бути заслуханим (п. «e» ст. 22 Конвенції про стягнення аліментів).

В аспекті аналізу варто навести два конкретні приклади невизнання судових рішень внаслідок неналежного повідомлення сторони про судовий розгляд та винесене рішення. Перший стосується спроби визнання рішення швейцарського суду в Україні, а другий – українського судового рішення у Великій Британії.

Забезпечення реальної можливості бути заслуханим у справі

У квітні 2011 р. суд м. Бругг кантону Ааргау виніс дві постанови (від 07.04.2011 р. та 21.04.2011 р.), в яких було визначено право опіки батька щодо малолітнього сина, визначено місце проживання дитини з ним та зобов’язано матір повернути дитину до Швейцарії. Справа про визнання цих постанов слухалася судами України в період з березня 2012 р. до кінця 2015 р. За цей час справа двічі пройшла всі три інстанції, а остаточне рішення було ухвалено лише на третьому колі Апеляційним судом Харківської області 05.10.2015 р. №639/3285/13-ц.

За вказівками суду касаційної інстанції, для визначення дотримання належного порядку повідомлення про судовий розгляд у Швейцарії апеляційний суд застосував іноземне законодавство, а саме ст. 138 Цивільного процесуального кодексу Швейцарії. Відповідно до цієї статті повістки, постанови та рішення вручаються поштою рекомендованим листом або за допомогою інших засобів з підтвердженням про отримання. Вручення вважається належним, якщо документ був отриманий адресатом або його співробітником, або особою, віком не молодшою 16-ти років, яка проживає за місцем проживання адресата, якщо суд не визначив, що документ повинен бути вручений адресату особисто. Вручення також вважається здійсненим у разі надсилання рекомендованим листом, який адресат не отримав: на 7-й день після того, як його неможливо було вручити, за умови, що особа повинна очікувати таке вручення; у разі особистого вручення, якщо адресат відмовляється прийняти документ та якщо така відмова зафіксована поштарем у цей день.

До матеріалів справи був долучений лист секретаря Управління юстиції Верховного суду кантону Ааргау від 29.08.2011 р., за змістом якого постанова від 07.04.2001 р. була надіслана матері на адресу її проживання з чоловіком (громадянином Швейцарії), а повістка про слухання справи 21.04.2011 р. була надіслана 18.04.2011 р. на адресу роботодавця матері у Швейцарії, оскільки чоловік повідомив суд, що його дружина не повернулася до помешкання подружжя. У той же день голова суду телефонувала як до роботодавця, так і на особистий номер дружини. Роботодавець повідомив, що остання хвора і вже протягом тижня з нею неможливо зв’язатися, а зателефонувати особисто дружині не вдалося. Вручення повістки не відбулося, оскільки дружина її не забирала з поштового відділення. Також постанову від 21.04.2011 р. було надіслано дружині на адресу її місця роботи. Вручення не було можливим, оскільки вона не забирала пошту.

На противагу зазначеним доказам, дружина надала заяву на адресу Посольства України у Швейцарії про те, що з 29.03.2011 р. вона не проживала в цій країні за адресою подружжя. До того ж, за інформацією з виписки з історії хвороби, з 16.04.2011 р. до 10.05.2011 р. відповідачка перебувала на стаціонарному лікуванні у м. Харкові, при цьому судове засідання у м. Брутт кантону Ааргау відбулося 21.04.2011 р.

З усього зазначеного вище український апеляційний суд зробив висновок, що дружина не була повідомлена про слухання справи 07.04.2011 р., а слухання справи від 21.04.2011 р. відбулося з порушенням п. «с» ст. 23 Конвенції про батьківську відповідальність, оскільки їй не надали можливість бути заслуханою в цій справі.

Як наслідок, після майже 3-х років міграції справи про визнання швейцарських рішень по українських судових інстанціях суд врешті-решт відмовив у визнанні цих рішень через неповідомлення відповідачки про розгляд справи. При цьому протягом усього періоду вирішення питання про визнання рішень дитина проживала в Україні разом з бабусею та дідусем за материнською лінією, а її батько не мав можливості повною мірою реалізовувати свої батьківські права.

«З усією повагою до суду України»

Не менш цікавою є справа Івлєвої проти Ятса (Ivleva v Yates [2014] EWHC 554 (Fam)), яка розглядалася у Високому Суді Правосуддя (суддя Пітер Джексон). У цій справі англійський суд відмовив у визнанні заочного рішення Керченського міського суду Автономної Республіки Крим від 09.10.2013 р. у справі №107/7740/13-ц про розірвання шлюбу.

Відповідно до фактичних обставин, громадянка України та громадянин Великої Британії одружилися у 2000 р. у Великій Британії, де спільно проживали до 2012 р. У 2013 році в англійському суді (County Court) було ініційовано два паралельні процеси: щодо недійсності шлюбу (на підставі заяви дружини) та про розірвання шлюбу (на підставі заяви чоловіка). 07.08.2013 р. суд відхилив заяву дружини стосовно визнання шлюбу недійсним, а чоловік подав заяву щодо вирішення фінансових питань подружжя та розкриття відповідної фінансової інформації. 23.08.2013 р. дружина заповнила Форму І (Form E) – деталізований документ, в якому розкриваються факти особистого життя та відомості про фінансовий стан кожного з подружжя (нерухоме та рухоме майно, бізнес, банківські рахунки, борги, незалежно від того, в якій країні світу вони знаходяться).

У Формі І (Form E) дружина зазначила, що в суді України слухається справа про розірвання шлюбу, але жодних деталей у відповідях на опитувальник чоловіка (financial questionnaire) щодо цієї справи не надала. Лише 16.12.2013 р. дружина надіслала чоловікові електронне повідомлення з копіями документів щодо справи в Україні, а вже 18.12.2013 р. подала до англійського суду заяву про визнання зазначеного рішення.

Згодом виявилося, що 25.07.2013 р. під час перебування в Україні дружина залучила адвоката для подання позову про розірвання шлюбу в Україні та повідомила свого представника про відсутність у неї відомостей щодо точного місця проживання чоловіка. Український суд розглянув справу на двох засіданнях (06.09.2013 р. та 09.10.2013 р.), про друге з яких відповідач був сповіщений через оголошення у пресі. 09.10.2013 р. заочним рішенням шлюб між сторонами було розірвано. Рішення набуло чинності 22.10.2013 р.

Насамперед, варто зазначити, що в законодавстві Великої Британії містяться спеціальні норми, які стосуються визнання рішень про розірвання шлюбу, ухвалених в інших країнах (overseas divorce). Так, рішення про розірвання шлюбу в іноземній країні може бути визнаним у Великій Британії, якщо розірвання шлюбу чинне за законодавством країни, в якій рішення було ухвалене, а також якщо на момент подання позову хтось з подружжя мав звичне місце проживання чи доміцилій в цій країні або був громадянином цієї країни (п. 46 (1) Акту про сімейне право (Family Law Act 1986)). Описані вимоги у справі Івлєвої проти Ятса були дотримані, оскільки дружина мала громадянство України.

Водночас однією з підстав для невизнання іноземного рішення є те, що воно було отримане без вчинення заходів, які мали бути розумно здійснені щодо повідомлення про справу іншого з подружжя, враховуючи особливості провадження та всі інші обставини справи (п. 51 (3) (a) Акту про сімейне право (Family Law Act 1986)).

Суддя Пітер Джексон проаналізував положення чинного на момент розгляду справи ЦПК України та вказав, що відповідач міг бути повідомлений про засідання факсом чи за допомогою інших засобів зв’язку. Крім того, в нашому законодавстві встановлена спеціальна процедура повідомлення про процес в Україні осіб, які проживають за кордоном. Однак, ймовірно, саме адвокат дружини обрав та запропонував суду повідомити відповідача про засідання через публікацію в урядовій газеті українською мовою (якою чоловік взагалі не володів), яку він навряд чи мав можливість знайти.

При цьому протягом слухання справи в Україні (липень-грудень 2013 р.) дружина могла використати низку інших способів донесення інформації та документів до свого чоловіка (електронною поштою, телефоном, надсиланням за місцем роботи чоловіка, за допомогою спільних друзів, через англійських адвокатів чоловіка та через англійський суд). Натомість дружина надала українському суду недостовірну інформацію про те, що місце проживання чоловіка для вручення повісток було невідоме ні їй, ні її адвокату.

Зважаючи на вказані факти та «з усією повагою до суду України» (with full respect to the Ukrainian court), суддя встановив, що дружина не вчинила розумних кроків для повідомлення чоловіка про слухання справи в Україні, а тому відмовив у визнанні рішення українського суду.

Як бачимо, якщо в першій справі, незважаючи на всі способи встановлення зв’язку з відповідачем, вимоги законодавства Швейцарії стосовно повідомлення про справу дотримувалися, у зв’язку з чим сторона була позбавлена можливості висловити свою думку. У другій справі формальні вимоги законодавства України дотримувалися, однак фактично відповідач так і не був повідомлений про справу. В цій ситуації англійський суд детально проаналізував всі обставини та справедливо зазначив, що фактично недобросовісна поведінка позивача призвела до того, що проти відповідача в Україні було ухвалено рішення, про яке останній дізнався вже після набуття ним законної сили.

Подібна практика засвідчує, що у справах про визнання та виконання рішення іноземного суду потрібно мати переконливі докази підтвердження повідомлення про час та місце судового розгляду відповідача або вчинити всі розумні та необхідні дії для такого повідомлення і для забезпечення права іншої сторони взяти участь у розгляді відповідної справи.

Підписуйтесь на "Юридичну Газету" в FacebookTwitterTelegramLinkedin та YouTube.


0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати