Стійко долаючи усі незгоди, спричинені агресивним сусідом з імперськими амбіціями, судова система України продовжує успішно функціонувати. Верховний Суд за період війни виклав чимало висновків щодо застосування норм права, які в подальшому будуть використовуватись як практикуючими юристами, так і суддями. У такий нелегкий час Верховний Суд не обділив своєю увагою й спори у категорії справ про банкрутство. Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини.
Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! Важливе практичне значення мають висновки Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду, викладені у постанові від 30.06.2022 у справі № 922/2960/17. Забігаючи наперед, необхідно зазначити, що про важливість висновків, викладених Касаційним господарським судом, та про тернистий шлях до їх формування свідчить той факт, що касаційне провадження у справі двічі зупинялось ухвалами Верховного Суду до завершення касаційного перегляду інших справ про банкрутство та спробою передачі спору на вирішення Великої Палати Верховного Суду. У вказаній вище справі на вирішення колегії суддів поставлено два питання: чи може бути в межах справи про банкрутство визнано недійсним договір іпотеки, укладений боржником як такий, за яким боржник прийняв на себе зобов’язання без відповідних майнових дій іншої сторони? з якого моменту розпочинається перебіг позовної давності у спорі за вимогами боржника / арбітражного керуючого про визнання недійсними правочинів, укладених боржником. Відповідаючи на перше запитання, Касаційний господарський суд виклав юридично обґрунтований та, що важливіше, цілком логічний висновок. Опускаючи розгляд питання щодо того, яка норма законодавства підлягає застосуванню до правовідносин, предметом спору у яких виступає оспорювання правочину (стаття 20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» чи стаття 42 Кодексу України з процедур банкрутства), відповідь на яке була надана Верховним Судом впродовж 2021 року, варто згадати, що обидві вказані статті містять таку підставу для визнання правочину недійсним у межах справи про банкрутство, як прийняття боржником на себе зобов’язань без відповідних майнових дій іншої сторони. Саме на такій підставі судами першої та апеляційної інстанцій було визнано недійсним договір іпотеки у справі № 922/2960/17, оскільки іпотекодатель (боржник у справі про банкрутство) та позичальник є різними юридичними особами, а іпотекодержатель, він же – кредитор по відношенню до позичальника, не вчинив жодних майнових дій до іншої сторони іпотечного договору. Верховний Суд нагадав, що положення як статті 20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», так і статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства застосовуються до фраутдаторних правочинів (правочинів, що вчинені боржником на шкоду кредиторам). Термін «фраудаторний» походить від англ. «fraudator» – шахрай, брехун, недобросовісний боржник. Значення цього слова розкривається внутрішнім змістом тих категорій і понять, які вони називають. Пошук значення слова через латинь (fraudatіo) та інші європейські мови показує, що це слово складається з двох: «frau» та «dator». Частка «fra» – від італ., лат. скорочено frater – брат. «Fra» у французькій мові – рідні брати і сестри. «Frau» – ввічливе звернення до заміжньої жінки (нім.). У свою чергу, в інших мовах «datorіе», «dator» – борг, боржник, обманщик. Це означає, що фраутдаторним є правочин, що в момент укладання вчиняється у дружніх, довірительних, майже родинних відносинах. Рівень довіри кредитора до боржника – найвищий. Фраудаторні угоди, по суті, це шахрайські угоди, що завдали шкоди боржнику (угода з виведення майна). Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов’язання цілеспрямовано – на ухилення від виконання обов’язку. При цьому договір іпотеки не може бути віднесений до категорії фраудаторних правочинів лише на тій підставі, що іпотекодержатель не вчинив майнових дій по відношенню до іпотекодавця з огляду на наступне. Частиною 1 статті 546 Цивільного кодексу України передбачено, що виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності. Відповідно до частини 1 статті 575 Цивільного кодексу України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. У частині 1 статті 583 Цивільного кодексу України закріплено, що заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель). Відповідно до визначень термінів, наведених у статті 1 Закону України «Про іпотеку», іпотека – вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Згідно з абзацами 4, 5 Закону України «Про іпотеку» іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов’язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності. Іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Дійсне зобов’язання повинне ґрунтуватися на чинних правових підставах виникнення цивільних прав та обов’язків, передбачених законом, якими є договір або інший правочин, закон, рішення суду (стаття 11, частина 2 статті 509 ЦК України), і мусить бути спрямоване на реальне настання юридичних наслідків. Відповідно до визначень термінів, наведених у статті 1 Закону України «Про іпотеку», основне зобов’язання – зобов’язання боржника за договорами позики, кредиту, купівлі-продажу, лізингу, а також зобов’язання, що виникає з інших підстав, виконання якого забезпечене іпотекою. З аналізу вищенаведених норм законодавства випливає, що безпосередньо Законом України «Про іпотеку» визначено, що іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору, а отже, іпотека не може існувати самостійно без зобов’язання. Недійсність договору, забезпеченого іпотекою, тягне й недійсність іпотеки. Акцесорні зобов’язання встановлюються з метою виконання головного зобов’язання. Вони не мають самостійного значення й автоматично припиняються з припиненням дії головного зобов’язання. Такий вид зобов’язання забезпечує дотримання принципу «pacta sunt servanda» (договори повинні виконуватися). Варто зазначити, що у передбаченому законом випадку – укладення кредитором договору іпотеки не з боржником, а з третьою особою (майновим поручителем), між сторонами договору іпотеки не виникає майнових зобов’язань до моменту порушення боржником основного зобов’язання. Та лише у випадку невиконання боржником основного зобов’язання і задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов’язанням (абзац 2 статті 11 Закону України «Про іпотеку»). Незважаючи на викладене, судами при визнанні недійсним правочином договору іпотеки було застосовано таку підставу, як: боржник, зокрема, прийняв на себе зобов’язання без відповідних майнових дій іншої сторони. Здійснюючи аналіз зазначеної підстави із застосуванням телеологічного способу її тлумачення, який полягає у з’ясуванні змісту норми права відповідно до закладеної у ній мети (цілі), необхідно констатувати, що згідно з тлумаченням, що наведено у Словнику української мови, слово «відповідний» означає такий, який перебуває у відповідності з чим-небудь, який відповідає якійсь мірі, належний. Таким чином, правова конструкція, передбачена як у статті 20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», так і у статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства – без відповідних майнових дій іншої сторони, може застосовуватись до правочинів, наслідком вчинення яких є виникнення майнових зобов’язань між сторонами такого правочину (тобто до основних зобов’язань). Водночас за договорами іпотеки виникають акцесорні (додаткові) зобов’язання, до яких така підстава визнання недійсними застосовуватись не може. Відповідаючи на друге запитання щодо початку перебігу строку позовної давності, Касаційний господарський суд застосував правові висновки, викладені у релевантній судовій практиці, та вчергове зазначив, що відлік строку позовної давності починається з одного і того ж моменту як для арбітражного керуючого (як для особи, що представляє боржника), так і для юридичної особи боржника – із дня вчинення оспорюваного правочину. У цьому аспекті цікавим є поєднання правових висновків у даній справі із правовими висновками Верховного Суду у справі № 911/1012/13 (до закінчення касаційного перегляду якої зупинялось провадження). З системного аналізу правових висновків, викладених у межах справи № 911/1012/13, можливо констатувати, що: – Верховний Суд у складі суддів судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду дійшов висновку, що спеціальні норми законодавства про банкрутство можуть застосовуватись до оспорюваного правочину лише за наявності відкритого провадження у справі про банкрутство боржника; – Верховний Суд у складі суддів судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду виклав висновок, що застосуванню підлягає норма закону, чинна саме на момент відкриття провадження у справі про банкрутство боржника (оскільки спеціальні норми законодавства про банкрутство починають застосовуватись до оспорюваного правочину лише після відкриття провадження у справі про банкрутство). Враховуючи такі правові висновки Верховного Суду, все ж таки можливо анонсувати передачу окресленої правової проблеми на вирішення Великої Палати Верховного Суду, оскільки: – є необхідність відступити від усталеної судової практики щодо початку відліку строку позовної давності у такій категорії спорів або ж уточнити правові висновки, викладені у справах № 911/1012/13 та № 904/7905/16, оскільки згідно з ними спеціальні норми законодавства про банкрутство починають діяти до оспорюваного правочину лише після відкриття провадження у справі про банкрутство, а відповідно, і порушення таких спеціальних норм може відбуватися лише після відкриття провадження у справі про банкрутство, наслідком чого є зміна початку відліку строку позовної давності (не з моменту вчинення правочину, оскільки в момент вчинення правочину спеціальні норми не діяли по відношенню до нього, а з моменту відкриття провадження у справі про банкрутство); наявна виключна правова проблема у застосуванні спеціальних підстав для визнання недійсними правочинів у провадженні у справі про банкрутство таким чином, щоб вони не вступали у конфлікт із доктринальними положеннями цивільного законодавства про заставу (поруку) та не унеможливлювали виконання цивільних зобов’язань майновим (фінансовим) поручителем у процедурі його банкрутства перед кредиторами третьої особи, які прийняв на себе боржник із дотриманням приписів цивільного законодавства, про що вказано в Окремій думці суддів Великої Палати Верховного Суду Катеринчук Л. Й., Гудими Д. А., Пророка В. В. у справі, що оглядається в цій статті – № 922/2960/17. З повним текстом Постанови Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 30.06.2022 у справі № 922/2960/17 ви можете ознайомитись за посиланням. З повним текстом Окремої думки суддів Великої Палати Верховного Суду Катеринчук Л. Й., Гудими Д. А., Пророка В. В. ви можете ознайомитись за посиланням.
27 жовтня 2022, 18:25