Сучасний спорт – це сфера суспільних відносин, що стрімко розвивається, тому існує об’єктивна потреба у постійному вдосконаленні засобів їх регламентації. Мова йде не лише про нормативно-правову регламентацію. Зокрема, чи не найбільш ефективним засобом регулювання відносин у сфері спорту є саморегулювання, тобто створення і застосування системи корпоративних (договірних) норм суб’єктами спорту. Таким чином відбувається формування системи «м’якого права» у сфері спорту. Посилення ролі норм «м’якого права» пов’язане з комерціалізацією спорту і постійним збільшенням питомої ваги приватних відносин у сфері спорту. Приватні відносини динамічно розвиваються, передусім, у сфері професійного спорту. Логічним наслідком таких процесів стала постійна професіоналізація спорту і домінування професійного спорту над аматорським.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Зазначені процеси призводять до посилення ролі диспозитивного методу правового регулювання у сфері спорту та, як наслідок, застосування приватноправових засобів правового регулювання. За таких умов приватна домовленість фактично набуває нормативно-правового значення. Саме на підставі договорів здійснюється оформлення відносин, що виникають між спортсменами та іншими суб’єктами спортивних відносин і спортивними організаціями (контракти про спортивну діяльність, трансферні контракти, агентські контракти та ін.), відбувається вирішення спортивних спорів (статути третейських судів у сфері спорту), встановлюються правила видів спорту (корпоративні акти міжнародних федерацій з видів спорту) тощо.
Таким чином, сучасний спорт розвивається за принципами ринкової економіки, одним з яких є принцип «попиту та пропозиції», відповідно до якого сукупна пропозиція продукту на конкурентному ринку в будь-який період прагне бути рівною сукупному попиту. Яскравим прикладом дії цього принципу у футболі є створення у 2018 р. нового футбольного турніру для збірних команд країн Європи – «Ліга націй». Створення цього турніру обумовлено винятково наявністю великого глядацького інтересу до футбольних змагань та прагненням УЄФА заробити на цьому додаткові кошти. Незважаючи на велику кількість різноманітних футбольних турнірів, попит на футбольні змагання в Європі та світі постійно зростає. У випадку з «Лігою націй» товариські матчі збірних, які не є прибутковими, були замінені офіційними матчами, що перетворило ці змагання на повноцінний спортивний продукт.
Ще одним прикладом дії принципів ринкової економіки у спорті є офіційне визнання нових (потенційно прибуткових) видів спорту та подальша організація повноцінних комерційних турнірів з цих видів спорту. Зокрема, у серпні 2018 р. наказом Мінмолодьспорту спортивний покер було визнано видом спорту. Разом з наданням офіційного статусу цей вид спорту отримав додаткові можливості для розвитку (зокрема, можливість виходу на телебачення та залучення телевізійної аудиторії).
Наступним у черзі за офіційним статусом виду спорту в Україні стоїть кіберспорт (комп’ютерний спорт). Раніше це сприймалося як домашня комп’ютерна дитяча розвага, а сьогодні визнано офіційним видом спорту в багатьох країнах світу. До того ж кіберспорт серйозно претендує потрапити до програми Олімпійських ігор. Згідно з даними журналу «Форбс», обсяг ринку кіберспорту у 2017 р. склав 1 млрд доларів. Вже у 2019 р. аудиторія турнірів з кіберспорту складе близько 400 млн осіб. Головними джерелами прибутку в кіберспорті, як і в традиційних видах спорту, є призові на турнірах, продаж атрибутики, спонсорство, реклама, ставки на результат змагань тощо.
Аналізуючи стан правового регулювання відносин у сфері спорту та головні тенденції його розвитку, потрібно не лише зважати на нормативно-правові акти у зазначеній галузі, але й обов’язково враховувати наявність інших джерел регулятивного впливу на відповідні суспільні відносини. Зокрема, правила переходів спортсменів з одного спортивного клубу до іншого цілком визначені в корпоративних актах міжнародних спортивних організацій. Відповідно, вітчизняний законодавець де-факто суттєво обмежений у можливостях правового регулювання зазначених та інших подібних відносин у сфері спорту. Однак саме на рівні законів мають бути визначені загальні засади державної політики у сфері спорту. До того ж на рівні національного законодавства мають закріплюватися базові поняття у сфері спорту (поняття професійного та аматорського спорту), встановлюватися правила визнання видів спорту, закріплюватися напрямки розвитку некомерційного спорту (масового спорту, дитячого спорту, спорту осіб з інвалідністю тощо), запроваджуватися система контролю за станом дотримання прав та свобод фізичних і юридичних осіб у галузі спорту тощо.
З огляду на зазначене, одним з головних напрямків удосконалення вітчизняного законодавства у сфері спорту має стати вдосконалення правового регулювання суспільних відносин у сфері комерційного (насамперед, професійного) спорту, фактичне визнання приватноправової сутності цілих блоків відносин у сфері спорту та створення правового підґрунтя для застосування диспозитивного методу їх врегулювання. Зокрема, необхідно внести зміни до ч. 2 ст. 38 Закону України «Про фізичну культуру і спорт», в якій передбачити, що діяльність у сфері професійного спорту має бути врегульована нормами цивільного законодавства.
Наразі у зазначеній статті згадується лише Кодекс законів про працю: «Діяльність у професійному спорті спортсменів, тренерів та інших фахівців, яка полягає у підготовці та участі у спортивних змаганнях серед спортсменів-професіоналів є основним джерелом їхніх доходів, провадиться відповідно до цього Закону, Кодексу законів про працю України та інших нормативно-правових актів, а також статутних та регламентних документів відповідних суб’єктів сфери фізичної культури та спорту і міжнародних спортивних організацій». При цьому в законі професійному спорту присвячено лише одну невеличку статтю, а КЗпП України взагалі не враховує специфіку суспільних відносин у сфері спорту.
Що стосується професійного спорту загалом, то вже давно назріла потреба у прийнятті окремого законодавчого акту, який на національному рівні чітко визначив би основні засади правового регулювання відповідних відносин, враховуючи особливості «спортивного права» як унікального правопорядку, який виходить далеко за межі національної правової системи. До речі, ще у 2007 р. Міжпарламентська асамблея держав-учасниць СНД затвердила модельний закон про професійний спорт. Хоча закони про професійний спорт існують далеко не в усіх пострадянських державах, деякі з них присвячують питанням професійного спорту набагато більше уваги, ніж наша країна.
Наприклад, у РФ у 2016 р. було прийнято Федеральний закон «Про внесення змін до Федерального закону «Про фізичну культуру і спорт у Російській Федерації» в частині регулювання спорту вищих досягнень і професійного спорту. Цим законом визначені такі поняття як «професійна спортивна ліга», «професійні спортивні змагання», «професійний спортивний клуб», «спортивний агент», «спортивна санкція», «організатор спортивного змагання». Також у зазначеному законі було введено окрему статтю, присвячену професійним спортивним лігам, в якій встановлені особливості їх створення, права та обов’язки, механізми взаємодії з професійними спортивними клубами та спортивними федераціями. В цій статті закону зазначено, що спортивні ліги можуть об’єднувати як російські, так і закордонні професійні спортивні клуби, а також вони можуть виступати організатором міжнародних професійних спортивних змагань тощо. Законом врегульовано діяльність спортивних агентів. Зокрема, їм заборонено брати участь в азартних іграх у букмекерських конторах і тоталізаторах шляхом укладення парі на офіційні змагання з видів спорту, в яких вони здійснюють агентську діяльність. Окрім того, закон містить розділ про розгляд спорів у професійному спорті та спорті вищих досягнень. Мова йде про постійно діючу арбітражну установу, яка адмініструє арбітраж (третейський розгляд) таких спорів.
На відміну від РФ, яка внесла норми про професійний спорт до Закону про фізичну культуру і спорт, Туркменістан у 2015 р. запровадив окремий закон про професійний спорт. Цей закон є спеціальним нормативно-правовим актом, який на фундаментальному рівні врегульовує правові, економічні та соціальні відносини у сфері професійного спорту.
Що стосується України, то професійний спорт на законодавчому рівні фактично не врегульований. Наразі не існує жодного перспективного проекту Закону про професійний спорт. До того ж вітчизняні законодавці не планують регулювати професійний спорт навіть на рівні загального закону про фізичну культуру і спорт.
При цьому на сайті Мінмолодьспорту України розміщено для обговорення проект закону про внесення змін до закону про фізичну культуру і спорт, яким запропоновано уточнити поняття виду спорту, виду змагання, закладу фізичної культури та спорту; ввести поняття спортивної дисципліни; привести термінологію закону у відповідність до Закону України про громадські об’єднання; передбачити необхідність прийняття положення про спортивні клуби, що затверджуватиметься Кабінетом міністрів України; вдосконалити статус фізкультурно-спортивних товариств і спортивних федерацій тощо. Норми, присвячені професійному спорту, в законопроекті відсутні.
Отже, чинне вітчизняне законодавство у сфері спорту є застарілим та не відповідає потребам сучасного спорту й суспільства. Таким чином, удосконалення вітчизняного спортивного законодавства (насамперед, приведення його у відповідність до сучасних моделей розвитку професійного спорту і спорту загалом) має стати пріоритетним напрямком як законодавчої влади, так і всіх інших суб’єктів, причетних до сфери спорту.