Уже з найпершого дня набрання чинності Законом України №2108-ІХ та доповнення Кримінального кодексу України новою статтею 111-1 «Колабораційна діяльність» правознавці почали висловлювати низку побоювань щодо труднощів та недоліків, з якими надалі може зіткнутися правозастосування у кримінальних провадженнях щодо відповідних кримінальних правопорушень.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Юристи вказували на недоліки у формулюваннях окремих складів злочинів у статті 111-1 Кримінального кодексу України, зроблених законодавцем. Вони звертали увагу на юридичну техніку та висловлювали сумніви, чи процедура розгляду таких кримінальних справ відповідатиме правовим стандартам.
Результат дослідження, проведеного в межах виконання проєкту за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження», засвідчив, що первинний погляд на можливу проблематику у кримінальних провадженнях щодо злочинів «Колабораційної діяльності», на жаль, знайшов своє підтвердження та відображення у ряді вироків, які ухвалено судами протягом останніх двох років
Знайдені під час дослідження недоліки показують два типи проблем:
1. Загальні сумнівні тенденції, характерні для більшості кримінальних проваджень під час війни, незалежно від статті Кримінального кодексу.
2. Специфічні проблеми, притаманні саме злочинам за статтею 111-1 Кримінального кодексу України.
З-поміж іншого, до загальних проблемних тенденцій, що притаманні кримінальним провадженням як за ст. 111-1, так і за іншими статтями КК України, можна віднести, в тому числі:
1. Немає зрозумілих і послідовних правил, за якими можна визначити, чи використала особа умови воєнного стану при скоєнні злочину. Це важливо для призначення суворішого покарання:
- зокрема, у близько третині вироків щодо злочинів за ст. 111-1 КК України визнано наявною обставину, що обтяжує покарання за п. 11 ч. 1 ст. 67 КК України, а саме вчинення злочину з використанням умов воєнного стану, і водночас у жодному зі вказаних вироків не міститься будь-яких конкретних даних про те, як саме обвинувачений використав умови воєнного стану для вчинення інкримінованого йому злочину;
- водночас наявна судова практика, у тому числі Верховного Суду, свідчить про різні підходи щодо того, чи є вже сам факт вчинення злочину в умовах воєнного стану достатніми для встановлення наявності відповідної обставини за п. 11 ч. 1 ст. 67 КК України, або натомість «використання умов воєнного стану» повинно мати конкретний опис, а відповідна обставина для обтяження покарання не може автоматично застосовуватись до кожного передбаченого КК України злочину, який вчинено після 24 лютого 2022 року.
2. Домовленості щодо взяття обвинуваченим на себе додаткових, не передбачених чинним КК України, матеріальних (грошових) зобов’язань, які досягаються при укладенні з прокурором угоди про визнання винуватості:
- наприклад, у ході проведеного дослідження виявлено вирок за ч. 4 ст. 111-1 КК України, яким затверджено угоду про визнання винуватості, що передбачає зобов’язання обвинуваченого: «… впродовж 15 (п`ятнадцяти) днів після набрання законної сили вироком суду зробити внесок (також забезпечити перерахування третіми особами) у розмірі 1 000 000 (один мільйон) гривень на спеціальний банківський рахунок, відкритий Національним банком України для підтримки Збройних Сил України - на проект «UNITED24»;
- водночас, не піддаючи сумніву добрі наміри прокурора та суду при укладенні та затвердженні відповідної угоди, які вочевидь послуговувались наявною нагальною потребою Збройних Сил України в додаткових матеріальних ресурсах, потрібно звернути увагу те, що у чинних КК України та КПК України взагалі не передбачено можливості покладання на обвинуваченого подібних зобов’язань. Відтак ухвалення аналогічних вироків прямо порушує вимоги ч. 3 ст. 3 КК України щодо того, що: «кримінальна протиправність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом».
3. Пасивна і подекуди непослідовна поведінка захисників у кримінальних провадженнях in absentia (за відсутності обвинуваченого), переважна більшість яких із самого початку не залучались обвинуваченими самостійно, а натомість призначалися центрами з надання безоплатної правничої допомоги, тобто фактично надавалися державою Україна:
- наприклад, зміст ряду проаналізованих вироків, які ухвалено in absentia, містить вказівку на те, що захисники взагалі не вбачають законних підстав для визнання обвинувачених винними;
- водночас, попри відповідну позицію під час розгляду кримінального провадження судом першої інстанції, надалі на жоден зі вказаних вироків апеляційні скарги захисники не подали;
- вказане викликає очевидні сумніви в ефективності забезпечення обвинуваченим належного захисту відповідного до встановлених стандартів, а також належності виконання Україною офіційно визнаних зобов’язань з наявними міжнародно-правовими угодами щодо захисту прав і свобод людини.
Суди часто не перевіряють і не оцінюють, чи на обвинувачених у злочинах за статтею 111-1 КК України тиснули представники країни-агресора (наприклад, військові). Не з'ясовують, чи був фізичний або психологічний примус. Це основний недолік саме таких кримінальних проваджень.:
- зокрема, для встановлення в діянні особи наявності складу злочину
за ч.ч. 5, 7 КК України, обов’язковим елементом є саме добровільний характер поведінки особи;
- натомість переважна більшість вироків за ч.ч. 5, 7 КК України (ухвалених як in absentia, так і за безпосередньої участі обвинувачених) не містить ані будь-якого опису мотивів, з яких суд дійшов висновку про саме «добровільність» вчинення відповідних діянь, ані посилання на конкретні достатні докази, що у своїй сукупності поза розумним сумнівом спростовують відсутність примусу стосовно обвинуваченого.
Наявна проблематика при розгляді судами кримінальних проваджень та ухваленні вироків щодо злочинів за ст. 111-1 КК України, не обмежується вищезгаданими випадками.
Однак, як свідчить наявна практика, навіть описані недоліки подекуди визнаються судами апеляційних інстанцій достатньо суттєвими для зміни/скасування ухвалених вироків та мають наслідком призначення нових розглядів справ у суді першої інстанції.
За таких обставин потрібно й надалі розробляти стабільні, послідовні та передбачувані підходи до судового розгляду таких кримінальних справ. Вони мають ґрунтуватися на чіткому застосуванні чинних правових норм з дотриманням прав і свобод людини.
Вбачається, що за нинішніх обставин своє слово в забезпеченні належного правозастосування щодо злочинів «Колабораційної діяльності» насамперед має висловити Верховний Суд шляхом формулювання відповідних правових позицій, що надалі стануть орієнтиром для сторони обвинувачення та місцевих загальних судів.