Своєрідний рекорд встановили народні депутати, розглядаючи законопроекти про внесення змін до Конституції в частині правосуддя та про судоустрій: ледве документи встигли з’явитися на офіційному сайті Верховної Ради, вони були обговорені на профільних Комітетах та підтримані більшістю парламентарів. При чому «за» закон про судоустрій протягом години нардепи встигли проголосувати не лише у першому, а й другому читанні. Не зважаючи на важливість моменту, деякі фахівці розцінили поспіх, як неприпустиме порушення регламенту, а самі закони – як такі, що потребують доопрацювання. Аби привернути увагу громадськості до кричущих порушень Регламенту Верховної Ради та Конституції України з боку законодавчого органу країни, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України, доцент Національного університету «Києво-Могилянська академія» Володимир СУЩЕНКО публічно заявив про свою неможливість і небажання надалі брати участь в якості представника Верховної Ради в роботі конкурсної комісії з відбору членів Національного агентства з питань запобігання корупції та відмовився від державної нагороди – ордена «За заслуги» ІІІ ступеня, яким був нагороджений Президентом України П. Порошенком на честь 400-річчя Києво-Могилянської Академії.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Про те, чому поспіх не завжди доречний, що таке справжня демократія та де насправді має здійснюватися правосуддя, розповідає Володимир Сущенко
- Пане Володимире, нещодавно Верховна Рада підтримала законопроекти щодо змін до Конституції України в частині правосуддя, а також закон про судоустрій і статус суддів. Після цього Ви відмовилися від членства в конкурсній комісії з відбору членів Національного агентства з питань запобігання корупції. У своїй заяві Ви зазначили, що не довіряєте Парламенту після голосування за «конституційний» законопроект. Що спричинило Ваше непогодження: процедура голосування, яка, як стверджують деякі фахівці, була істотно порушена, або ж зміст документу?
- Я правник з більше ніж 40-річним стажем роботи й процедура для мене не є суто формальністю. Адже демократичні цінності, яких так прагне Україна, полягають не у можливості кожного чинити на власний розсуд, а у дотриманні виписаних законодавчих процедур. Справжня демократія – це завжди процедура та її жорстке дотримання. Коли процедури не дотримується законодавчий орган держави, то про яку демократію і про яку правову державу може йти мова?
Тому мене, безумовно, обурила процедура, а точніше грубе порушення не лише процесу голосування (хоча і там були свої огріхи), а насамперед положень Регламенту щодо проходження законопроектів. Ми всі спостерігали за тим, як 30.05.2016 р. документи були зареєстровані у Верховній Раді. 31.05.2016 р. проект про внесення змін до Конституції йде до сесійної зали, а законопроект про судоустрій і статус суддів взагалі розглядається профільним Комітетом 2.06.2016 р. зранку (в день голосування) і до тексту вносяться кілька правок «з голосу». Згодом такі ж правки вносяться й у залі Парламенту.
До того ж саме законопроект про судоустрій і статус суддів голосується першим, хоча він має набирати чинності після внесення змін до Основного Закону. А ці самі зміни підтримуються згодом. Тобто де-факто зміни до Конституції вносяться на виконання закону про судоустрій. Принаймні, саме на такий висновок наштовхує логіка подій, що відбувались під час голосування. Я вже не кажу про те, що проект, який налічує більше ніж 100 статей, розглядався усього протягом години, що взагалі є неприйнятним.
Я пильно слідкував за перебігом подій. Звісно, тоді мене переповнювали емоції. Однак рішення про відмову від членства в комісії та від державної нагороди було прийнято мною вже ввечері й воно було виваженим.
- А на яку реакцію та від кого Ви очікували, йдучи на такий крок?
- Я оприлюднив свою заяву з єдиною метою – привернути увагу правничої спільноти та політиків до того, що такі дії вчиняти не можна. Я не беру участь у періодичних мітингах (крім 3-х багатотисячних на Майдані 2014 р.) та пікетах через свій вік та свої переконання. Я вважаю їх лише піар-акціями, які не здатні реально впливати на ситуацію. Водночас, сьогодення вимагає від фахівців чіткої позиції та рішучих дій. Про свою позицію стосовно судових законів я вирішив заявити саме таким чином.
- Зараз Ви говорили про процедуру. А як щодо змісту документів, скажімо, Закону про судоустрій? У соціальних мережах Ви писали про те, що ідеї, закладені в ньому, є цілком позитивними…
- Закон про судоустрій містить досить багато позитивних позицій. Однак у тексті міститься і безліч неузгодженостей (до слова, це біда нашої законотворчої техніки), які нівелюють прогресивні ідеї. Тож, на мою думку, розраховувати на те, що закон виконуватиметься так, як він прописаний, підстав немає.
- А можна про це детальніше.
- Якщо ми поглянемо на закон про судоустрій від 2010 р., який, до слова, наразі є чинним, то побачимо, що за неповні 6 років існування до нього вносилось 50 змін. Про що це може свідчити? Звісно, суспільні відносини є процесом, який постійно перебуває у русі. Тому коригування нормативних актів відповідно до вимог часу вважається нормальним. Але ж не 50 разів! Якщо цих коригувань набігло до півсотні, вочевидь, можна дійти висновку про те, що початковий текст документу був не надто якісним.
Зараз ми йдемо тим же шляхом. Коли новий закон про судоустрій обговорювався на профільному Комітеті, його голова та й інші депутати (якщо мені не зраджує пам'ять) запропонували підтримати законопроект таким, як він є, а потім вносити правки. І це при тому, що зазначений закон є конституційним, тобто покликаний уточнювати, деталізувати положення Конституції. На мою думку, такі закони повинні ухвалюватися тією ж кваліфікованою більшістю парламентарів, як і зміни до Основного Закону. Тоді у наступної каденції Парламенту не виникатиме спокуси вносити зміни до тексту як заманеться. Такі закони є доленосними. Це фундамент правової системи держави. Тож голосувати за них мають 300 народних депутатів.
Якщо вже зараз ми говоримо про внесення змін до закону, який не лише не набрав сили, а й взагалі перебуває не відомо на якій стадії (чи то відправлений на підпис, чи то до нього поспіхом вносяться правки), це свідчить про недосконалість процесу законотворення: не були почуті усі, чиї інтереси зачіпає документ, не були прийняті узгоджені та виважені рішення, не продумані механізми втілення закону в життя. Адже одна справа – написати закон, а інша – зробити так, щоб він працював.
- А які ж позитивні моменти?
- Дійсно, закон містить окремі позитивні позиції. Наприклад, щодо «перезавантаження» суддівського корпусу. Ми знаємо, що за роки незалежності держави до українського суддівства накопичилось чимало питань. Однак, знов таки, яким чином відбуватиметься це «перезавантаження»? Сьогодні ми бачимо, що проанонсована компанія з переатестації (кваліфікаційного оцінювання) суддів себе не виправдовує. До того ж до складу двох органів, які першочергово відповідають за формування суддівського корпусу – Вищої ради юстиції та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України – увійшли судді, які переатестацію не проходили. А саме ці органи мали б формуватися з осіб, яким довіряє суспільство. Яким чином це зробити, мені пропонувати однозначно важко. Але, вочевидь, виписуючи процедуру формування Вищої ради правосуддя, до цього питання автори тексту мали б підійти ретельніше. Можливо, навіть запровадити онлайн-опитування чи рейтингове голосування громадян з приводу кандидатів до ВРП.
Далі. До цього часу я не бачу системності у процесі очищення суддівського корпусу. Чому б не скласти графік переатестації суддів по областях та районах і працювати з кожним конкретним судом: проводити переатестацію чинних суддів та одночасно готувати кандидатів, які мали б змогу посісти суддівські посади у разі їх звільнення. Звісно, це зайняло б тривалий час (можливо 3-4 роки). Але це потрібно було пояснити і суддям, і суспільству. І не лише у столиці, а передусім у регіонах. Потрібно було збирати консультативні групи, організовувати зустрічі. А що ми бачимо? Закони писалися «під ковдрою». Так, у робочих групах брали участь представники суддівства, адвокатури, наукової спільноти. Вони активно дискутували, вносили свої пропозиції, але, як показала практика, більшість з цих пропозицій не були враховані.
Особисто я вважаю, що Раді суддів України було б правильним ще на початку 2015 р. прийняти рішення про те, щоб усі судді написали заяви про складання повноважень і добровільне проходження переатестації. Той, хто не має чого приховувати, хто вірно служив українському народу, погодився б на це без заперечень. Інші пішли б з системи. І не потрібно було б протягом року залякувати увесь суддівський корпус і «поливати брудом» судову владу. Адже серед суддів є чимало доброчесних і професійних фахівців. Їх просто потрібно побачити й разом з ними будувати нову судову систему.
- У законі про судоустрій передбачено, що на суддівські посади до Верховного та апеляційних судів зможуть за конкурсом потрапити адвокати та науковці, які мають відповідний стаж роботи у сфері права. Чи не є це дієвим шляхом оновлення судової системи? І до речі, як Ви ставитесь до цієї ідеї, адже деякі правники виступили з її критикою?
- Мені відомо, що окремі судді вважають, буцімто для здійснення правосуддя потрібен досвід роботи саме на посаді судді. Я не погоджуюся з таким твердженням, адже головним завданням суду є не «засудити, посадити, випустити» (як часто-густо бувало в минулому та й тепер є не рідкістю), а розсуджувати сторони, тобто розбиратися в доказах, доводах, аргументах. Мені видається, що фаховий правник – адвокат або науковець, який ще не встиг піддатись професійній суддівській деформації, – впорається з цим завданням не гірше судді, котрий кілька років обіймав таку посаду.
До того ж, не маю сумнівів, що науковець зможе набагато ґрунтовніше аргументувати своє рішення, ніж деякі професійні судді. Адже ми бачимо, що правова аргументація суддівських рішень дійсно є величезною проблемою. Доходить до того, що мотивувальна частина вердикту цілком може повторювати мотивувальну частину позову або ще гірше – обвинувального акту з окремими посиланнями на рішення Європейського суду з прав людини, що зараз є модним. Але ж якщо ми подивимося на рішення того ж ЄСПЛ, побачимо, що там мотивувальна частина може займати кілька десятків сторінок, на яких «препаруються» усі факти, встановленні під час розгляду справи.
Щоправда, слід зазначити, що я нещодавно брав участь у дослідженнях судових рішень. Моніторами було переглянуто 2 тис. вердиктів, з яких обрано – 200. Серед цих 200 були справді професійні, фахові, ґрунтовні рішення, винесені суддями першої інстанції. Це ще раз свідчить про те, що в Україні є дійсно професійні судді.
Що ж до конкурсу, можу зазначити наступне. Наприкінці минулого століття я у складі української делегації відвідував Великобританію і там мені довелося спостерігати за процедурою складання загального оцінювання випускниками шкіл (на кшталт нашого ЗНО). Так от, єдиною друкарнею, що мала право на друк тестів, була друкарня канцелярії Її Величності Королеви Сполученого Королівства, а щоб потрапити до приміщення тестового центру, нам довелось пройти через 3 чи 4 пропускні пункти. Така система безпеки не приховується від англійців, які можуть бути впевнені у прозорості та незалежності оцінювання. В Україні ж технічна сторона конкурсів (і в судовій системі, і в прокуратурі, і в поліції та ін.), тобто те, хто складає тести, хто має ключі від програм тощо, залишається поза межею загального доступу. А це може бути підставою для сумнівів у їхній прозорості. І знову ж таки повторюсь: хто оцінюватиме конкурсантів, який склад конкурсних комісій, чи матиме цей орган довіру в суспільстві?
- А як же конфлікт інтересів? Наприклад, коли адвокат або прокурор, що представляє сторону у процесі, бачить у суддівському кріслі свого колишнього колегу, з яким мав приятельські відносини, чи професора, який колись поставив йому «незадовільно».
- Особа, яка погоджується стати суддею, повинна мати міцний внутрішній стрижень. Спершу вона має визначити для себе, чи є у неї, чи немає конфлікту інтересів. І якщо матиме якісь сумніви, вона повинна самоусунутись від розгляду справи. Тим паче, зараз судді мають відповідні процесуальні можливості.
Пам’ятаю, як я ледве не став членом ВККС у 2014 р. Тоді у мене запитували, яким чином має вирішуватися конфлікт інтересів, якщо особа входить до складу ВККС чи ВРЮ, а її родичі обіймають суддівські посади, а на них надійшла скарга. На моє глибоке переконання, на законодавчому рівні потрібно прописати механізм, який дозволяв би таким родичам призупиняти суддівську діяльність на час виконання членом ВККС/ВРЮ своїх повноважень. В іншому випадку, навіть якщо член ВККС/ВРЮ і не буде брати участь у розгляді дисциплінарного провадження щодо них, він залишатиметься в колективі органу, спілкуватиметься з іншими членами. Саме тут і можуть виникнути запитання з боку громадськості...
- А Ви самі одягли б суддівську мантію?
- Думаю, що час для цього вже минув. До того ж я ніколи не прагнув стати суддею. Коли я вступав на навчання до юридичного ВНЗ, то мріяв працювати прокурором, однак став міліціонером, а потім – викладачем і науковцем.
- Які ще новели видаються Вам вдалими?
- Непоганою є ідея впровадження триланкової судової системи. Особисто я вважаю, що така система є цілком достатньою для України. Та про що насправді йдеться у законі? Верховний Суд, при чому не України, а незрозуміло чого (але це окрема розмова), налічуватиме понад 200 суддів. Тобто фактично всі нинішні вищі суди залишаються, просто об’єднуються «під крилом» вищої палати.
З’являються дві нові інституції – Вищий антикорупційний суд та Вищий суд з питань інтелектуальної власності. Чому вони «вищі», адже «нижчих» судів немає? На які справи розповсюдиться їхня юрисдикція? Особливо мені цікаво, як працюватиме антикорупційний суд? За яким критерієм до нього потраплятимуть справи? Чи буде здійснювати цей суд судовий контроль за діяльністю Національного антикорупційного бюро (адже від того, наскільки якісно розслідувалась справа, залежить якість судового вердикту)? Врешті, чому влада вважає, що тамтешні судді будуть доброчеснішими за інших суддів? Чи не є це дискримінацією одних суддів щодо інших?
Також у законі йдеться про реформування апеляційної інстанції. А от перша інстанція практично залишається поза увагою. Однак правосуддя має здійснюватися саме у судах першої інстанції. Саме там повинні працювати такі судді, рішення яких сприймалися б сторонами, як остаточні. Так, звітуючи про свою роботу, суди називають досить незначні показники оскаржених рішень. Однак ніхто не проводив дослідження з приводу того, а чому сторони їх не оскаржують (тому що задоволені вердиктом чи тому що просто не мають змоги або бажання «судитися» далі).
Чому не було б дослідити історію України та не створити мирові суди, які взяли б на себе величезний масив незначних з правової позиції, але значущих для сторін «побутових» спорів.
- А що Ви скажете з приводу адвокатської монополії?
- Це також гарна ідея. Вона є цілком прогресивною, проте може містити корупційний чинник – обмеження доступу до професії принципових правників, які «не сходяться поглядами» з правлячою елітою. Аби уникнути цього адвокатура має сформувати міцну професійну спільноту, дійсно незалежну від держави. Однак поки я цього не бачу. До того ж наразі розробляється нова редакція закону про адвокатуру, тож можна припустити, що цієї царини найближчим часом торкнуться серйозні зміни.
- Поряд з новим адвокатським законом розробляються й інші закони. Які разом із законом про судоустрій мають створити єдину систему. Чи не поспішили парламентарі з суддівським законом? Чи не потрібно було розглядати усі закони в комплексі?
- Тільки в комплексі! Адже ми вже багато разів ставали свідками того, як спочатку приймається один закон, потім інший, а потім виявляється, що ці закони між собою не узгоджені й потрібно вносити зміни. Все це не йде на користь законотворчій та правозастосовній діяльності в Україні. До того ж під час роботи над суддівськими законами не було зроблено аналізу того, як працюватимуть ті чи інші механізми, прописані в них, не було проведено досліджень царини, яка реформується, не опрацьовувались статистичні дані тощо. Крім того, реформатори вирішили не нагадувати зайвий раз про те, що правова система держави – це не лише суди. До неї також входять прокуратура, правоохоронні органи, виконавча служба, адвокатура, експертні установи тощо. Не можливо розраховувати на якісне правосуддя, реформувавши лише одну частину величезного цілого.
- Деякі правники (наприклад, з Вищого адміністративного суду України) звертаються до президента з тим, щоб він застосував своє право вето щодо закону про судоустрій. Ви долучили б свій голос до цієї вимоги?
- Думаю, що ця вимога є безперспективною. Вето означатиме, що закон потребує внесення кардинальних змін. Однак Президент сам виступив ініціатором поданих законопроектів і вже ухвалених законів. Тож було принаймні дивним, якби він ветував власну ініціативу, погодившись із необхідністю її переробки. До того ж, що може дати вето? Відтермінувати момент набрання законом сили? Не знаю, яка від того користь. Ми, мабуть, все ж таки вимушені працювати з тим, що маємо. А «маємо те, що маємо», як колись сказав Леонід Кравчук – перший президент України та класик сучасної української політики.