28 березня 2016, 18:14

"Наслідки огульних звинувачень, які звідусіль лунають у бік суддів, є непоправними", – В. СІМОНЕНКО

Валентина Сімоненко
Валентина Сімоненко «Рада суддів України» Голова

За останні роки критика національної судової системи перетворилась на своєрідний тренд, до якого не звертався лише лінивий. Політики обернули законників на цапів-відбувайлів та радо переклали на них усі негаразди в країні.

Однак сьогодні все більше експертів наголошують на тому, що судочинство, як і будь-яка інша система, віддзеркалює процеси, що відбуваються у суспільстві. Відтак, засуджуючи володільців мантій, обвинувачам слід зважати на те, що кожен українець так чи інакше є причетним до здійснення правосуддя, а сама Феміда має людське обличчя з усіма недоліками та перевагами.

Як бути суддею у буремні часи? Якими чисельниками слід вимірювати справедливість? На чому базується українське правосуддя та чим живуть володарі мантій поза судовими залами, читайте у новій рубриці «ЮГ» «Суддя – професія з людським обличчям».

Серію інтерв’ю відкрила голова Ради суддів України Валентина Сімоненко, яка розповіла про те, над чим досі не замислювались завзяті реформатори.

ПРО ТЕ, ЧОМУ З ПРОФЕСІЇ ЙДУТЬ НАЙКРАЩІ, А ТАКОЖ ЯК «ПЕРЕЖИТИ» СУДОВУ РЕФОРМУ, РОЗПОВІДАЄ В. СІМОНЕНКО

- Валентино Миколаївно, «ЮГ» розпочинає новий проект, який дозволить читачеві поглянути на українське судочинство з іншого боку. Ми хочемо розповісти про те, чим живуть володарі мантій поза судовими залами, як вони розуміють справедливість та чому, власне, обрали саме цю професію. До речі, а як Ви вирішили для себе, що станете суддею?

- В юності я не мріяла бути суддею, проте хотіла працювати у правоохоронних органах. Не останню роль у цьому відіграла знаменита радянська кінострічка «Слідство ведуть знавці», однією з героїнь якої була жінка-криміналіст. Саме її сповнений пригодницької романтики образ і надихнув мене на визначення своєї майбутньої професії.

У будь-якому випадку, аби йти наміченим шляхом, я повинна була вступити до юридичного ВНЗ, що аж ні як не порадувало моїх батьків. Мамі навіть довелося заховати мої документи, щоб я не пішла зі школи після 9-го класу та не вступила до технікуму. Однак, коли я і після 10-го класу виявила намір опановувати юридичну науку, мама змирилась з цим та запропонувала мені знайти роботу, адже при вступі до юридичного ВНЗ обов’язковою вимогою була наявність 2-річного стажу.

Якось, зовсім випадково, ми з мамою зайшли до суду нашого району та потрапили до голови установи (це був 1983 р.). Мама сказала голові, що я хочу бути юристом, і він запропонував мені подивитись на здійснення правосуддя «зсередини» у залі засідання. Я провела в суді цілий день, а потім вирішила там працювати. Спочатку це була робота на громадських засадах. Потім я стала судовим кур’єром, далі працювала на різних посадах у канцелярії суду і, врешті, коли я вже закінчила інститут, допрацювалась до завідуючої канцелярії, що на той момент було чимось на кшталт керівника судового апарату. Але і тоді я не думала вдягати мантію.

Водночас, перекортіло мені займатися й криміналістикою. Натомість, я забажала стати адвокатом, задля чого відпрацювала кілька місяців у цій царині та скала адвокатський іспит.

Однак якось на вулиці мене зустріла одна зі співробітниць юстиції та, здивувавшись, чому я не в суді, просто-таки змусила стати у резерв на посаду заступника голови суду. Ось тут і розпочалась моя суддівська кар’єра.

- А які справи Ви слухали? Цивільні чи кримінальні?

- Я завжди слухала складні справи. Були й цивільні, й кримінальні. На той момент у суддів був територіальний розподіл. За кожним суддею закріплювалася дільниця, і всі матеріали, які надходили (кримінальні та цивільні), суддя мав слухати за цією дільницею. А оскільки район, у якому знаходився суд, був молодим та ще й промисловим, там завжди було багато складних спорів. Це був 1993 р., тоді вже почалася приватизація, зросла кількість кримінальних порушень тощо.

- А чи були справи, які Вам особливо запам’ятались?

- Так, було кілька таких. Скажімо, з цивільних справ я і досі пам’ятаю спір двох сестер, які не могли поділити кімнату для своєї старої матері, якій на момент розгляду виповнилось 94 роки. Тоді мене надзвичайно вразила впертість та злість обох дочок, які не бажали переходити до конструктивного діалогу. Врешті, сім’ю спіткала трагедія – старенька померла, а одна з сестер втратила дитину. Лише тоді обидві сперечальниці визнали, що причиною біди став поділ того, що ділити було б не варто.

Ця справа і досі для мене є прикладом, який розкриває примат теплих, родинних стосунків над майновими суперечками. Жодні квадратні метри, жодні грошові одиниці не вартують сімейного щастя, спокою та затишку. Саме це я завжди намагалася донести до учасників цивільних проваджень, які розглядала після цієї справи.

- А кримінальна справа?

- Була й кримінальна. Минуло вже майже 17 років, а я і досі пам’ятаю підсудну – зовсім молоду дівчину. Її звинувачували в організації замаху на вбивство своєї товаришки, з якою вони не поділили увагу якогось юнака. Підсудна разом із подругою, яку за результатами психологічної експертизи, що засвідчила у дівчини стан афекту, звільнили від відповідальності ще на досудовому слідстві, напали на потерпілу з сокирою та нанесли їй численні тілесні ушкодження. Прикметним у цій справі стало для мене те, що ці підлітки навіть не усвідомлювали тяжкості своїх дій. Вони хотіли налякати суперницю, прагнули розібратися з нею по-своєму, і цей дитячий максималізм призвів до жахливих наслідків. Я і досі пригадую засуджену – молоду, самостійну, надзвичайно сильну. І я досі сумніваюсь у справедливості свого вироку, хоча він і не був змінений.

- А що для Вас тоді означала справедливість?

- Тоді, як і зараз, ця сентенція уособлювала для мене усе зрозуміле та логічне. Те, що виходить за межі логіки та людського розуміння, завжди було для мене несправедливим. Якщо через призму сказаного поглянути на судовий вердикт, можна дійти наступного висновку. Безперечно, винесення судового рішення означає, що одна зі сторін програє процес, тобто не отримає бажаного результату. Звісно, ця сторона залишається незадоволеною. Однак, якщо рішення судді дійсно є справедливим, передусім справедливим, воно буде зрозумілим і логічним для того, хто програв.

- Тобто рішення має бути законним та справедливим?

- Не завжди законне рішення є справедливим. Закони не завжди є справедливими, не через те, що вони добрі чи погані. Закони регулюють відносини, в орбіту яких втягується величезна кількість осіб. Тож чиїсь права або інтереси так чи інакше будуть обмежені. Суддя має на це зважати. Він має розібратися не в тому, як виклав свою думку законодавець, а в тому, що відбулось насправді, у реальному житті. Що вчинили, про що думали, чим керувались учасники провадження, та які наслідки спричинили їхні дії. Якщо суддя зацікавиться справою, «зануриться» у неї, визначить для себе місця та ролі осіб, причетних до цієї справи, тоді він зможе винести логічне, мотивоване, справедливе рішення. Так, іноді воно може балансувати на грані законності. І тут головне, щоб це вірно сприймалось правничою спільнотою та суспільством. Адже, якщо суддя припускатиме, що за винесене рішення його буде притягнуто до дисциплінарної та навіть кримінальної відповідальності, навряд чи він захоче поставити справедливість вище своєї безпеки.

- А чи є мірило справедливості? Чи можна сказати, що рішення справедливе на 50%, 80%, 90%? Адже Ви й самі казали, що відчуваєте сумніви…

- Сумніватись для судді – це нормально, це специфіка професії. Аби встановити істину, потрібно ставити запитання. Передусім, ці запитання ставляться самому собі: «Чи всі матеріали були досліджені?», «Чи всі факти встановлені?», «Чи міг той чи інший учасник провадження вчинити інакше?» тощо.

Ось, наприклад, є у мене зараз справа, яка стосується звільнення хабарника. Він протягом багатьох років вимагав від громадян кошти за те, що повинен був так робити, як державний службовець. Наразі його звільнення є абсолютно справедливим. Тут сумнівів немає. Однак при його звільненні було допущено порушення законодавчої процедури. Відтак, це звільнення є незаконним. І що робити судді? Я знову й знову перечитую матеріали справи, намагаючись знайти бодай щось, що дозволить прийняти законне та справедливе рішення. Але поки нічого не знаходжу.

Однак були у моїй практиці й такі справи, коли мені, як судді, дякували не ті, хто їх виграв, а ті, хто їх програв. Найчастіше це стосувалося сімейних спорів. Було таке, що дякували й у кримінальних провадженнях, зокрема ті, кого я своїм вироком відправляла у в’язницю. Ось це запам’ятовується на все життя і, напевно, є мірилом справедливості рішень.

- Сьогодні важко уявити, щоб суддям дякували ті, хто програв процес. Мабуть, раніше ставлення до володільців мантій було інакшим?

- До 2000-2002 рр. повага і до судді, й до суддівського рішення була беззаперечною. По-перше, мабуть, це зумовлювалося тим, що посада судді була виборною – кандидатів, у тому числі й мене, обирала міська рада. По-друге, судді не дозволяли собі того, що дозволяють зараз, це стосується як поведінки у процесі, так і демонстрації своїх статків. І, нарешті, по-третє, жоден з політиків чи громадських діячів не дозволяв собі критикувати судові рішення, безособово та бездоказово висувати суддям звинувачення у корупції, заангажованості, непрофесійності.

- Тобто ставлення до суддів почало змінюватися на початку 2000-х?

- Це почалося з моменту малої судової реформи. Я мрію про те, що коли піду у відставку, проаналізую вітчизняне реформаторство, адже на його тлі пройшло усе життя мого покоління. Спочатку (у 1985 р.), лише через 2 роки як я закінчила школу і вступила у доросле життя, почалась перебудова. Горбачов, гласність, зміна світогляду… 1991 р. – розпад Радянського Союзу: руйнується усе; курс знецінюється; більшість громадян перетворюються на жебраків. З’являються раніше небачені речі – «Кока-кола», нова музика, «варені» джинси. Далі «лихі 90-ті»: розквітає бандитизм; зароджується та намагається вижити малий бізнес; відбувається суцільна приватизація. Я починаю працювати саме у ці роки. Далі реформа правоохоронних органів – міліції та прокуратури. А потім (у 1996 р.) – прийняття Конституції України.

З цього моменту надзвичайно зростає навантаження на суди, адже у тексті Основного Закону закріплено, що судам стають підвідомчі усі правовідносини. На той час це було вірне, європейське рішення, яке закріпило авторитет держави, проте суди починають грузнути у справах. Суд перетворюється на ремісництво: погані умови праці, малі заробітні плати. Багато хто йде із професії, причому йдуть переважно кращі. Мабуть, ось тут і похитнулась довіра до судової влади…

Взагалі, я помітила, що кожна реформа «відсіює» кращі кадри, тих, для кого головним є почуття власної гідності та визнання професійності. Залишаються молоді та недосвідчені, а також ті, хто погоджується на запропоновані умови. Теперішня реформа, на жаль, не є виключенням.

- Підставою для теперішньої реформи став безпрецедентний випадок – Революція Гідності. Суспільство відкрито заявило про те, що недовіряє судовій системі, вважає її корумпованою та не гідною. Як сприйняла цей меседж суддівська спільнота?

- І я, і мої колеги, які багато років доброчесно здійснювали правосуддя, були обурені такими заявами. Звісно, у цьому є і наша провина. Адже, якщо бути відвертими, то більшість справ щодо «Автомайдану» розглядались неналежним чином. Рішення суддів базувались на сфальсифікованих документах, копіях протоколів, неперевірених свідченнях. Тож суспільний гнів з цього приводу є цілком зрозумілим. Він став уроком як для усієї суддівської спільноти, так і для кожного судді окремо. Адже, хто б не телефонував, хто б не вимагав прийняття того чи іншого рішення, документ підписуватиметься суддею і нести відповідальність за нього він буде персонально.

З іншого боку, народні люстратори чомусь вперто не бажають згадувати, що за цей же період були винесені й інші рішення, якими до відповідальності притягались особи, котрі своїми діями ставили під загрозу життя та здоров’я оточуючих, посягали на приватну власність та вчиняли дії, які, відповідно до Кримінального кодексу, кваліфікуються як злочин.

Також не зважають «очищувальники» й на те, що рівень довіри до суду серед тих, хто користується судовими послугами, не падає нижче 40%, а наслідки огульних звинувачень, які звідусіль лунають у бік суддів, є непоправними. Досить багато судів знаходяться у маленьких містах, де суддя є досить помітною фігурою. Чи зможе він, знаючи, що його рідним і близьким постійно закидають, що їхній син-брат-батько – хабарник та злочинець, належно здійснювати правосуддя? А як почуватимуться його родичі?

Рада суддів України провела низку досліджень і виявила, що деякі судді, не впоравшись із суспільним тиском, скінчили життя самогубством, інші – втратили старих батьків, які не витримали «громадського» осуду. Що й казати, моя мама, здорова людина, яка ніколи не зверталась до лікарів, «згасла» на очах за останні 2 роки.

- Але ж усе це відбувається заради «світлого майбутнього», заради розбудови неупередженої та незалежної судової системи…

- Щоб щось розбудовувати, потрібно оперувати фактами, а їх немає. Ось, наприклад, ніхто не зацікавився питанням, які судді приймали рішення щодо того ж «Автомайдану». А РСУ встановила, що більшість з них – це судді, у яких не закінчився 5-річний строк повноважень. Звісно, такі судді знали, що у майбутньому мають постати перед Верховною Радою України, де їхня кар’єра залежатиме від волевиявлення осіб, які раніше зверталися до них з тими чи іншими проханнями або пропозиціями. Скажімо, коли у ВР голосували за призначення мене на посаду судді безстроково, разом зі мною у залі була присутня колега, яка «не набрала» потрібної кількості голосів через те, що свого часу прийняла рішення не на користь одного з депутатів.

Йдемо далі. Наразі у прокуратурі зберігається чимала кількість проваджень, відкритих за ст. 375 КК (винесення неправосудного рішення). Чому вони й досі не передаються до суду? Хіба проблема їх розслідувати? Рішення уже є. Потрібно опитати процесуальних учасників і підозрюваного суддю. Все. На це піде місяць, можливо, два. Але ж не 2 роки. При цьому суддя продовжує здійснювати правосуддя… Цікаво, чи не є це кримінальне провадження своєрідним «гачком», на якому тримають суддю, аби тиснути на нього в інших справах?

А ось ще одне: нещодавно з’явилась нова законодавча ініціатива, автори якої пропонують притягати суддю до дисциплінарної відповідальності за незастосування норми закону, яка б мала бути застосована. Тобто, фактично, за винесене рішення, що суперечить і європейським, і світовим принципам судочинства. Безперечно, думаю, цей проект підтриманий не буде. Але, звідки дме вітер? Згори прагнуть тиснути на суддів.

Відтак, дійсно, донедавна незалежними були судді, які мали 20-річний стаж. Пропрацювавши 20 років, суддя мав право у будь-який момент піти у відставку з гідним матеріальним забезпеченням і не перейматися через те, що виніс «неправильне» рішення. На таких суддів важелів тиску просто не було, а отже, саме вони мали змогу бути неупередженими та незалежними.

- То що ж робити суддям? Залишати роботу?

- Ні. Ті, хто хочуть і надалі здійснювати правосуддя, мають, по-перше, почути, за що їх критикують, та зробити належні висновки. А по-друге, набратися терпіння. Адже правда рано чи пізно виходить на поверхню. Сьогодні судді вже зрозуміли причини подій, які розгорнулись після Революції Гідності. На щастя, їх починає потроху розуміти й суспільство.

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати