 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Від помічника адвоката в престижній компанії — до знищення окупантів за допомогою кулеметів, гранатометів і роботизованих комплексів. Так змінилося життя Олександра на позивний «Юрист», починаючи з 24 лютого 2022-го.
«Спершу я не вмів нічого, автомат Калашникова бачив тільки на фотографіях або в кіно», — пригадує «Юрист». Він починав солдатом у Теробороні, а нині є капітаном, заступником командира роти вогневої підтримки Окремого батальйону «Вовки Да Вінчі». Про те, як переплівся у житті юридичний та фронтовий досвід, про найскладніші моменти бойових дій та винесені з них уроки — «Юрист» розповідає у своєму інтерв’ю до Дня піхоти ЗСУ.
«Юрист» (ліворуч) з побратимами на виїзді
«24 лютого я прокинувся від вибухів російських ракет у Харкові»
— Олександре, розкажіть, будь ласка, як для вас почалось повномасштабне вторгнення? І як ви ухвалили це рішення: відкласти юридичну кар’єру і піти до війська?
— У 2017 році, ще будучи студентом, я став помічником адвоката. Станом на лютий 2022 року — працював у адвокатському об'єднанні «Донець і партнери».
23-го лютого ми святкували день народження колеги. Все, здавалося, було, як завжди. Але 24 лютого я прокинувся від вибухів російських ракет у Харкові. Зібрав найнеобхідніше в рюкзак і поїхав до нашого офісу в центрі міста: звідти логістично найкраще добиратися до будь-якої точки Харкова. Потяги метро вранці ще ходили, але люди вже масово ховалися на станціях від обстрілів.
Напередодні ми з колегами часто обговорювали між собою, що робитимемо у випадку повномасштабного вторгнення. Але це були, знаєте, «розмови про всяк випадок». Я тоді для себе вирішив: у разі повномасштабної агресії піду до війська.
На той момент я не вмів нічого, автомат Калашникова бачив тільки на фотографіях або в кіно. Однак дуже сильно хотів стати на захист країни. Я зробив декілька спроб приєднатися до територіальної оборони. Але спочатку туди записували лише тих, хто мав досвід служби та (або) поводження зі зброєю.
— І як ви вирішили цю ситуацію?
— Зрештою начальник нашого адвокатського об’єднання Артем Донець організував навколо себе людей: зокрема і тих, хто мав дозвіл на мисливську зброю...
В нас утворилася така собі група, фактично ДФТГ. І ми приєдналися до лав Тероборони як окремий підрозділ.
Виконували різнопланові задачі, які нам ставило командування: евакуаційні, операційні, розвідувальні та інші. Наприклад, вивозили місцевих мешканців з району Північна Салтівка, який найбільше потерпав від обстрілів.
Ще в учасників нашої групи були два коптери: Mavic 3 та Autel EVO. Ми літали над лінією зіткнення, тоді вона проходила по кільцевій трасі Харкова. Виявляли артилерійські розрахунки, бронетехніку і живу силу росіян, відмічали їхні координати і передавали їх для ураження...
«Ти ведеш бій з ворогом на Святогірському напрямку. А кілька годин по тому в бліндажі сідаєш за стос документів»
— Олександре, відтоді ви повністю поставили свою юридичну кар’єру на паузу?
— Загалом — так. Але згодом у війську виконував деякі юридичні задачі... В моїх планах було отримання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю в кінці лютого 2022-го. Я мав складати іспити, в мене було зібрано декілька пакетів документів. Але вони так і залишилися лежати вдома. Попервах ми виконували задачі, які нам ставилися в Теробороні. Але потім, коли постало питання нашого оформлення у штат, я пройшов курс підготовки в підрозділі «Кракен» і деякий час воював з ним разом. Згодом — нам з побратимами запропонували службу в новоствореному підрозділі Руху опору в структурі ССО.
Ми брали участь у боях за правобережжя Херсонщини; після звільнення Херсона встигли повоювати на дніпровських островах. І вже згодом, маючи офіцерську посаду та звання молодшого лейтенанта, я отримав переведення в батальйон «Вовки Да Вінчі», тоді ще у складі 67 ОМБр Сухопутних військ. То був вересень 2023 року.
В новому підрозділі я нікого не знав узагалі, почав налагоджувати з побратимами комунікацію. І практично через декілька днів ми отримали бойовий наказ на застосування батальйону в районі Кліщіївки, що на Донеччині.
«Юрист» (ліворуч) з побратимами у Харкові
В новостворених підрозділах часто обмаль кваліфікованих вузькопрофільних фахівців. Бійці, яким доручали юридичні задачі, були відповідальними і наполегливими, але їм бракувало досвіду, тож вони потребували допомоги. І я, окрім своїх прямих задач, ще займався деякими юридичними питаннями: допомагав у оформленні військовослужбовців. Працював з документами по ночах. Були дещо сюрреалістичні ситуації: ти разом з побратимами ведеш бій з ворогом десь на Святогірському напрямку. А кілька годин по тому вночі у бліндажі сідаєш за стос документів: довідки, накази, списання боєприпасів та втраченого майна...
— Загалом в українському війську досвід юриста більше допомагає, чи скоріше заважає?
— Як кажуть, військо є зрізом суспільства. Починаючи з 2022 року разом зі мною служили добровольці з дуже різних галузей цивільного життя. В нашому підрозділі зустрілися юрист, лікар-кардіолог, оператор цивільних авіаліній і так далі. І оцей юридичний софт-скіл, вміння налагоджувати комунікації з новими людьми, з клієнтами, став мені дуже у пригоді. Я вже згадував, що доводилося вирішувати і суто юридичні питання. Але в 2023 році в Сухопутних військах ситуація з кадрами налагодилася, і надалі я займався суто своїми службовими обов’язками.
— Розкажіть про свої нинішні обв’язки.
— Я є заступником командира роти вогневої підтримки батальйону. Специфіка нашої роботи — це крупнокаліберні вогневі засоби: кулемети, гранатометами МК-19, та загалом колективне піхотне озброєння.
— Нинішню фазу російсько-української війни називають «війною дронів» через масове застосування безпілотних систем. Як у цих умовах змінюється роль «класики», якою є колективне піхотне озброєння?
— Це цікаве питання. Скажу в якості самореклами, що наша рота вогневої підтримки дуже активно застосовує роботизовані комплекси для виконання бойових задач. Зі штатним обладнанням дуже допомагають волонтери, щось видає держава, щось дають самі розробники, щоб ми тестували в бойових умовах.
Ми даємо їм фідбек з приводу неполадок, вони вдосконалюють свій виріб, ми знову даємо зворотній зв’язок, і так постійно. Трапляються досить «сирі» вироби, але ти зв’язався з виробником, він пофіксив, і все знову працює.
Зокрема, в нас є автоматизовані турелі під крупнокаліберні кулемети та автоматичні гранатомети, які не потребують безпосереднього перебування оператора біля озброєння. Турель веде вогонь на позиціях, а боєць сидить неподалік у бліндажі та керує нею через кабель чи радіосигнал. Ще ми маємо логістичні та евакуаційні роботизовані комплекси. Хоча їх буває складно застосовувати через ворожу активність дронів.
Війна дуже змінюється. У 2022 інноваційними вважалися цивільні моделі коптерів типу «Мавік», всі шукали, де їх придбати, думали про різні способи їхнього застосування. Потім найбільш інноваційними стали FPV-дрони.
Зараз на піку інновацій — роботизовані комплекси та інші новітні системи. Вони постійно вдосконалюються, і деякі вітчизняні вироби стали «дуже ОК».
«Більшість людей, з якими я проходив службу — можуть, здається, витримати все і виконати будь-яку задачу максимально ефективно»
— Отже, «Вовки Да Вінчі» активно використовують у бою традиційні озброєння, інтегровані з новітніми системами, і паралельно допомагають виробникам випробувати і відшліфувати їх!
Але я хотів спитати про дещо інше: що вас, як колишнього цивільного, найбільше дивувало (дивує) у війську?
— Мене після років служби в різних умовах і обставинах не дивує нічого, якщо чесно.
Хоча, найбільше здивування в армії викликають люди. Я добре знаю, особливо завдяки роботі юристом, що в кожному колективі трапляються і хороші люди, і погані. Це є і буде завжди. Однак, більшість людей, з якими я проходив службу (особливо це стосується «Вовків Да Вінчі») — вони можуть, здається, витримати все, виконати будь-яку задачу. Причому зробити це максимально ефективно.
Максимальна ефективність в цьому випадку — це максимум втрат у ворога і мінімізація втрат у нас. І ще один важливий аспект: у нас в роті, і в батальйоні взагалі, зараз немає жодної людини, яка б не воювала на «нулі». Всі, починаючи від солдата до командира, продовжують виконувати задачі на лінії бойового зіткнення, вони «не відірвані від окопного життя».
Тому кожен командир розуміє потреби солдата в окопі та дбає про те щоб він вижив.
— Можете проілюструвати це прикладами, реальними випадками з поля бою? Мабуть, траплялися ситуації, які найбільше врізалися у пам’ять.
— Одного дня під час бойових дій на Донеччині, коли ми тримали оборону в районі Українська, у нас починає «провалюватися» фланг через складну ситуацію в суміжного підрозділу. Ворог заходить до Українська, у фланг нашої піхоти, наших вогневих засобів...
Тоді командир роти бере з собою ще одного бійця та кулемет і їде на той фланг... І цей кулеметний розрахунок просто кілька годин сидить у багатоповерхівці й веде вогонь по ворогах. Ми виходимо на наших гранатометників. І попри те, що ворожі боєприпаси лягають дуже близько, хлопці максимально холоднокровно починають обстрілювати проблемний сектор. К...цапи починають відступати, а їх на відході добиває наше більш далекобійне озброєння.
Це був приклад того, як люди в нас відносяться до виконання своїх задач.
«Юрист» (ліворуч) з побратимом після бойового завдання
«Спершу я не розумів, що сталося: машину перевертає на водійський бік, мені обличчя заливає кров’ю»
— Що для вас найважче на війні?
— Це ризик втратити побратимів. Тому ми робимо все від нас залежне, щоб врятувати життя одне одного.
... Одного разу російська БМП прорвалася в глибину наших порядків і висадила десант в лісосмугу, в якій були вогневі позиції нашої роти. Я саме мав їхати туди пікапом. І з ворожою «бронею» не зустрівся лише тому, що ми відклали виїзд на 15-20 хвилин. Уявив на якусь мить, що б сталося з нашою автівкою та її пасажирами, якби ми в «посадці» потрапили під вогонь БМП прямим наведенням...
Наші хлопці опинилися в лісосмузі, на одному кінці якої — російські позиції, на іншому — російський десант. Вони перелаштувалися і вели вогонь в обидва напрямки.
Ми підготувалися, і в сутінках залетіли туди на «броні» з кулеметом і з артилерійською підтримкою: знищили рештки російського десанту і замінили наших хлопців на позиціях.
Тоді все скінчилося добре. Аде так буває не завжди...
Якось ми з кількома бійцями їхали автівкою і підірвалися на міні, яку ворог зумів поставити на наш під’їзний маршрут дистанційно. Спершу я не зрозумів, що сталося: машину перевертає на водійський бік, мені обличчя заливає кров’ю. Один з побратимів отримав вибухову травму й переломи, зігнутим від вибуху металом йому ще й затиснуло руку. Ми вивільнили його і за допомогою інших бійців організували евакуацію поранених. Той хлопець помер дорогою до стабпункту, попри те, що він не мав критичних кровотеч — отримав мінно-вибухові травми, несумісні з життям...
«З росіянами немає про що домовлятися. Маємо дати їм зрозуміти на полі бою, що вже ніколи не буде так, як вони хочуть»
— Як ви зараз сприймаєте своє минуле мирне життя через призму досвіду боїв та втрат? Якісь речі, можливо, переоцінили?
— Дійсно, довелося переоцінити деякі речі. І сам я в дечому змінився. Наприклад, дуже сильно загострилось почуття справедливості. Перебуваючи тут, на фронті, вирушаючи на бойову задачу або відправляючи на неї людей, ти відчуваєш найщиріші емоції, зовсім не такі, як у цивільному житті. Тут ти постійно перебуваєш в оточенні інших людей: спиш, їси, ведеш вогонь по ворогу... Тут з’являється відчуття колективу.
— Чи думаєте ви іноді про майбутнє, про те, як ви житимете після війни?
— Після всього, що сталося в житті, я хочу колись повернутися до юридичної кар’єри, отримати нарешті посвідчення адвоката. І військовий досвід, я думаю, мені допомагатиме: після цих років війни та всіх бойових операцій, до яких я залучався, мене буде дуже складно чимось здивувати, спантеличити чи налякати. Друге — це загострене почуття справедливості. Безумовно, воно вкрай важливе в роботі адвоката, який захищає своїх клієнтів. З іншого боку, ми всі знаємо, як часто в Україні трапляються неправосудні рішення. І тепер я зовсім інакше буду на них реагувати.
— Яку головну думку ви винесли з цієї війни?
— З ворогом, з росіянами немає про що домовлятися. Вони все одно порушують те, про що домовлено, буквально наступного ж дня. Вони не розуміють жодної мови, окрім мови сили. Ніякі санкції чи обмеження, ніякі угоди в стилі «Мінськ-3» чи «Мінськ-4», не мають сенсу: через кілька років ми знову отримаємо 24 лютого 2022-го. Але в більших масштабах: адже росіяни навчаються і адаптуються.
Ми маємо дати їм зрозуміти саме на полі бою, що вже ніколи не буде так, як вони хочуть. Що в них більше не вийде нічого.