В історіях навколозаконодавчих ініціатив про репродуктивні технології та відкладене батьківство увага приділяється, як правило, бажанням і правам партнерів. Проте чомусь наші інституції забувають про інтереси дітей, які ще не народилися. Та про все по черзі.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Пам’ятаєте, який резонанс викликав законопроєкт №8011 щодо забезпечення прав учасників війни на біологічне посттравматичне батьківство/материнство? Які гнівні дописи гуляли тоді мережею. Хоча той законопроєкт насправді аж ніяк не мав на меті обмежити чиїсь права на батьківство. Він наводив перелік безоплатних послуг, скористатися якими мають право військовослужбовці. Норма, яка викликала «пожежу» в суспільстві, стосувалася того, що у разі смерті військовослужбовця (військовослужбовиці) їх біоматеріал не підлягає безоплатному зберіганню. Тобто йшлося виключно про державне фінансування репродуктивних послуг для військових.
Та «полум’я» розповзалося, і щоб зупинити суспільний хейт, наші законотворці нашвидкуруч підготували та проголосували черговий законопроєкт, що стосується репродуктивних технологій. Ця законодавча ініціатива отримала ще й гучну та пафосну назву: «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо збереження генофонду Українського народу».
В Україні кожна законодавча ідея у сфері медицини викликає зазвичай жваві дискусії. У цьому ж випадку все навпаки: проєкт Закону, що стосується «збереження генофонду Українського народу», пройшов ледь поміченим для суспільства. Хоча він досить контраверсійний та, на моє переконання, слабо пропрацьований і з погляду етичних, правових і технічних питань.
Фактично цей Закон вносить у регулювання репродуктивних технологій дві ключові зміни.
Перша: репродуктивні клітини переведено в статус певного «товару».
Відповідно до тексту репродуктивні клітини можна перевести в статус умовного «товару», яким можна розпоряджатися, що означає володіти, користуватися, відчужувати й знищувати.
Мене дивує, чому щодо цього питання не порушувалася широка загальна дискусія, адже з біоетичних міркувань використання людиною репродуктивних технологій має низку ризиків, серед яких — можливість сприймати частини тіла чи клітини як певний товар.
Простими словами, ланцюг виглядає так: ми поважаємо гідність людини, яка є джерелом усіх її прав і принципом верховенства права. І з огляду на поняття гідності людини, повагу до людського тіла як втілення особистості ми не можемо трактувати тіло чи частини тіла як товар, яким можна розпоряджатися. Міністерству охорони здоров’я та Мін’юсту потрібно буде дуже ретельно продумати подальше регулювання, адже слово «розпорядження» може означати, зокрема, і продаж. Необхідно розробити типову форму згоди, де буде чітко вказано, хто та у який спосіб отримує право розпоряджатися репродуктивним матеріалом після смерті особи та в яких формах.
Друга: права дітей, батьків і родичів.
Якщо дивитися на ситуацію, пов’язану з посмертним батьківством, то ми говоримо про те, що тут є кілька ключових аспектів. Перший — це, звичайно, інтереси безпосередньо померлої особи, яка вирішує, що хоче мати нащадків. І тут дуже важливо достеменно володіти інформацією, що ця особа дійсно хотіла й офіційно виклала це бажання, а також зафіксувала в певних документах інформацію про забір та подальше використання її репродуктивних клітин.
Друге питання — це мотиви та інтереси другого партнера/ партнерки, що має право на розпорядження. Варто уважно підходити до того, чим керується ця особа. Тому що є приклад судового спору в Європі, коли дорослі діти загиблого чоловіка протягом п’яти років через суди блокували бажання його партнерки використати біологічний матеріал померлого. Діти просто не хотіли мати ще одного спадкоємця на батьківське майно.
Отже, слід чітко прописати в законодавстві, який статус має бути у партнера, що отримує право на розпорядження репродуктивними клітинами. Один із варіантів — це міг би бути статус одруженої особи, і це б стало гарантією зменшення певних ризиків у розпорядженні цими клітинами. Але знову ж таки, це тема для великої дискусії, адже у такому випадку зачіпаються інтереси ЛГБТ-спільноти.
Та найбільш кричущий, на мій погляд, момент законопроєкту про збереження генофонду — це неврахування інтересів дитини. У нас є ратифікована Україною Конвенція про права дитини. Відповідно до неї ми взяли зобов’язання при ухваленні будь-яких рішень діяти саме в найкращих інтересах дитини.
Тобто ухвалюючи цей законопроєкт, передусім ми мали б думати про дитину, яка буде народжена в такий спосіб. Взагалі завдання держави — сприяти тому, аби дитина виховувалася в сім’ї, тому, власне, ми відходимо від інтернатів до будинків сімейного типу. Ми розуміємо, що у разі процедури посмертного батьківства дитина фактично вже народжується напівсиротою, що може негативно вплинути на її сприйняття такого свого статусу в суспільстві. При цьому всі розуміють, що однією з найбільших трагедій широкомасштабної російської агресії є і без того велика кількість осиротілих дітей. І чи має держава необхідні ресурси (і йдеться не тільки про фінансові), аби збільшувати їх кількість через непродумані правила застосування репродуктивних технологій? Уряд, готуючи підзаконні акти, має дуже ретельно пропрацювати цей момент. Одним із рішень може стати створення спеціальних медично-етичних комісій, які б принаймні просто спілкувалися з людьми, які вирішили застосувати процедуру посмертного батьківства. Така практика використовується в багатьох розвинених країнах, де репродуктивні технології врегульовані повноцінно.