29 листопада 2019, 11:38

«У вас неналежний доказ!»: принцип змагальності в судовому процесі

Юрій Некляєв
Юрій Некляєв «Asters, ЮФ» юрист, адвокат

Ще з часів Давнього Риму існувала юридична формула «Audiamur et altera pars» (нехай буде вислухана й інша сторона). Це принцип, згідно з яким ніхто не повинен судитися без об'єктивного розгляду, в ході якого кожній стороні надається можливість надати відповідні докази. Змагальність сторін і зараз залишається одним із найбільш важливих принципів судочинства.

Принцип змагальності передбачає, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають однакову можливість повідомити суду істотні для справи обставини, надати суду відповідні докази, що підтверджують або спростовують певні факти, а також вчиняти процесуальні дії, спрямовані на досягнення позитивного для себе рішення.

Чинні редакції процесуальних кодексів (ЦПК, ГПК та КАСУ) України закріплюють однакові обов’язки учасників процесу у сфері доказування:

  • сприяти своєчасному, всебічному, повному та об’єктивному встановленню всіх обставин справи;
  • подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази;
  • надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні.

Отже, подання до суду наявних в учасника справи доказів є його прямим обов’язком. Суд же за результатами розгляду спору має зробити у відповідних судових актах свій висновок про те, що стверджуване однією стороною на підтримку своєї позиції є більше ймовірним, аніж заперечення іншої сторони проти цього. Фактично кожне судове рішення ґрунтується на доказах, поданих учасниками справи. Лише за їхньої наявності можна встановити факт порушення матеріального права та правильність застосування відповідних норм процесуальних кодексів. Якщо ж докази відсутні, то не можна говорити й про порушення права. В свою чергу відсутність порушеного права свідчить про відсутність спору як такого. Тому, незалежно від юрисдикції суду, саме докази у судовій справі – це основа будь-якого судового процесу, і вони мають ґрунтуватися виключно на принципах законності, належності та допустимості.

На практиці, на жаль, доводиться часто зустрічати судові процеси, в яких одна зі сторін вибудовує свою тактику «від зворотнього». Тобто, стверджується про неналежність/недостатність поданого опонентом доказу, та саме цією обставиною обґрунтовується власна позиція. Таке недобросовісне користування своїми процесуальними правами та обов’язками часто залишається поза увагою суду.

Однак Верховний Суд 23 жовтня 2019 року прийняв важливу постанову (справа №917/1307/18), якою розтлумачив сутність принципу змагальності та неможливість застосування учасником справи концепції «негативного доказу» для обґрунтування власної позиції. Так, Верховний Суд зазначив, що принцип змагальності полягає в обов’язку кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження або заперечення власних вимог у спорі. Мається на увазі, що позивач стверджує про існування певної обставини та подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази, які вважає більш переконливими. В свою чергу суд, дослідивши надані сторонами докази, та з урахуванням переваги однієї позиції над іншою виносить власне рішення. При цьому сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що їх позиція є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу втрачає сенс уся концепція принципу змагальності.

У справі, в рамках розгляду якої Верховний Суд зробив зазначений правовий висновок, спір між сторонами виник стосовно моменту укладання договору купівлі-продажу. Саме від визначення дати залежало, чи виникли обов’язки у відповідача, чи ні. Позивач побудував свою правову позицію на тому, що за відсутності спростовування відповідачем певних дат укладання договору, це і є прямим свідченням того, що договір був укладений саме в ці дати. При цьому, Позивач не надав зі свого боку доказів, що підтверджують конкретну дату укладення договору. За таких обставин, Верховний Суд визнав позов необґрунтованим та відмовив у його задоволенні повністю (залишивши в силі рішення суду першої інстанції).

Викладені в указаній справі правові висновки Верховного Суду є вкрай важливими для правозастосовної практики, оскільки підтвердили обов’язковість добросовісного користування сторонами своїми правами та обов’язками, а також роз’яснили застосування одного з основоположних принципів судочинства – змагальності сторін.

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати